Побачило світ видання «Життя і смерть Редактора. Книга пам’яті Бориса Дерев’янка» (Одеса, «Прес-кур’єр», 2015, упорядник Лариса Бурчо, серія «Золоті імена української журналістики»). Це спогади кількох десятків учнів, друзів та колег знаменитого одеського публіциста, а також зразки його власної творчості, газетної й літературної.

Після його загибелі вже виросло покоління, якому доводиться пояснювати, ким був легендарний ще за життя Борис Дерев’янко (1938—1997). Журналіст і письменник, депутат знаменитого З’їзду народних депутатів СРСР 1989 року, фундатор «Вечерней Одессы», яку він створив 1973-го й незмінно очолював до своєї трагічної загибелі. Навіть у роки застою, не кажучи вже про перебудову, це була цікава газета, й люди були щасливі, коли вдавалось передплатити її. Тепер цю радість уже важко зрозуміти — так само, як і багато чого, що відійшло в минуле. Хтось, поглянувши на дати життя Редактора, може сказати: він же був радянською людиною та й загинув ще «до війни», то чим для нас може бути цікавою книжка про його життя і смерть, особливо тепер, коли суспільство майже звикло до частих смертей своїх громадян? Таке запитання буде надто поспішним. Справді, Дерев’янко був людиною радянського виховання. Мало того, він навіть належав до партійної номенклатури. Одначе, як влучно висловився у вміщених у книжці спогадах один з його колег, Дерев’янко-публіцист «був мечем партії, але водночас і тим мечем, що рубав під корінь саму цю партію». Та й не лише минулому він належить. 
Дерев’янко на диво сучасний. Щоб у цьому переконатися, варто процитувати кілька рядків з його щоденника 1996 року. Тоді, відповідаючи на якусь анкету, він назвав «Росію джерелом підвищеної небезпеки для України. Мабуть, неточно. 
Йдеться не стільки про всю Росію, скільки про нинішнє російське керівництво. Втім, а яке було кращим? Царське? Більшовицьке? Горбачовське?» Це сказано людиною з Одеси, а не з Києва чи Львова. І сказано не тепер, коли все вже всім зрозуміло, а тоді, коли більшість із нас не вірили в ту небезпеку, що згодом обернулася війною.
Дерев’янко-журналіст був завжди опонентом сильних світу цього. За що й поплатився — був убитий чотирма пострілами вранці 11 серпня 1997 року, за сто метрів від своєї редакції. Симптоматично, що лише посмертно отримав свою першу державну нагороду — орден «За заслуги» ІІІ ступеня... Замовники його вбивства досі не названі. До речі, один із розділів книжки так і зветься — «За що вбили Бориса Дерев’янка? (Білі плями в судовій справі)».