Завтра — День працівників сільського господарства
Самі собі й робоче місце організовують, і плани складають, і техніку стягують, й інвестиційні проекти розробляють
Не берусь точно сказати, хто придумав це слово — одноосібник. Можна лише здогадуватись, що з’явилось воно у часи войовничої колективізації, коли так назвали селян, які не стали членами сільськогосподарської артілі. І саме так тлумачить це слово академічний словник української мови. А у переносному чи розмовному значенні подає як той, хто робить що-небудь окремо від інших, своїми силами. І хоч як тлумач, а в обох випадках звучить трохи іронічно.
Точніше, звучало. Не сказати, що тепер це слово набуло особливої популярності. Коли мова заходить про село, то найчастіше говоримо про потужних орендарів та інвесторів. А одноосібники — вони, наче, і є, але як же їх порівнювати із тими, хто обробляє десятки тисяч гектарів? Це ж навіть не фермери. Ну що казати — одноосібники.
Побачте нас, люди!
А, проте, чи не варто саме до них придивитись пильніше. Вчені кажуть, у природі після масштабних катаклізмів виживали зовсім маленькі непомітні істоти, а велети щезали безслідно. Хто знає, може і ці господарі, чиї ділянки і городи поки що навіть не помітні на фоні сотень тисяч орендованих гектарів, з часом стануть тією основою, що відродить справжнє і повноцінне життя на селі. Для когось може видатись одкровенням, але на Хмельниччині саме такі господарі обробляють майже 350 тисяч га, і це ледь не третина загальних орних площ. А от в Ярмолинецькому районі є село Соколівка, де чимало власників так і не віддали свої паї орендарям — самі хазяйнують. Серед них Василь та Галина Рисюки. Їхнє господарство — город біля хати і ще сім гектарів паїв. Багато це чи мало? З огляду на великі інвестиційні проекти — макове зернятко. А от якщо оцінювати, скільки праці треба докласти — море роботи. Про «спеціалізацію» господарства говорити не доводиться — беруться за все, що можна. Тож на своїх гектарах вирощували жито, ячмінь, ріпак. Почули, що росте ціна на кукурудзу та сою — посіяли. Ну, звичайно, про пшеницю не забувають. Тут треба бути і тактиком, і стратегом, агрономом і механізатором, інвестором і економістом водночас. Не так для того, щоб мільйони заробити, як для того, щоб прожити. Так вже сталось, що родина практично живе натуральним господарством, тобто все необхідне сама для себе вирощує. А ще ж і на продаж стараються. Бо як інакше ту гривню заробити? Адже іншого джерела доходів у них просто немає. Самі собі й робоче місце організовують, і плани складають, і техніку стягують, й інвестиційні проекти розробляють...
Ринки для таких «трейдерів» із кількома тоннами збіжжя просто закриті
Свого часу Василь Павлович працював трактористом, тож тепер турбота про «технічний парк» на ньому. Потроху прикупили культиватор, сівалку, трактор. Як починають насіння шукати, то вже обоє добре думають, з ким діло мати, щоб не обпектись. А вже коли треба шукати покупців для свого товару, то тут найбільше намучаться. Зернові ринки для таких «зернотрейдерів» із кількома тоннами збіжжя просто закриті. В роздріб продавати не будеш. Оптовики з одноосібниками мати справу не поспішають. Одне слово, мало лише на полі наробитись — треба весь час бути в робочому тонусі.
Такий він, нелегкий хліб одноосібника. І це в Соколівці багато хто може підтвердити. Леонід Валентюк також. Він один із перших полишив роботу в колгоспі, де був одним із кращих механізаторів, і взявся за родинні паї. І от трудиться на них уже десять років. Сказати, що хоч один рік був схожий на інший — нічого не сказати. Це тільки наробитись можна однаково важко. А так кожен сезон приносить свої сюрпризи.
Було, почув, що гречка починає дорожчати — ну, чому б не посіяти. Гарно доглянув — щедро вродила. Але ж треба ще десь реалізувати. Здавалося, найрозумніше — здати на круп’яний завод. Туди й повіз, прочитавши оголошення, що за тонну дають 4,8 тисячі гривень. Але ж так і не продав. Виробничники гречку не взяли, зате просто біля прохідної за руку хапав не один перекупник, але вже пропонуючи свою ціну, ледь не вдвічі нижчу.
Прикро, але саме посередники дуже часто диктують свої умови. А селянину, котрий сам турбується і про виробництво, і про збут, подітися нікуди, змушений погоджуватись на те, що дають, а не на те, чого справді вартий його товар.
Родина Лоборчуків не просто засвоїла це правило, а вирішила поборотись з ним...
Далекоглядна тактика
...Якщо рослинництво виявляється нерентабельним, то треба зерно не продавати, а направити у тваринництво. З цим не посперечаєшся, саме таку тактику обирають далекоглядні інвестори. А хіба ж селянин дурніший, до цього не додумається? Тож Петро Іванович разом із дружиною Валентиною Володимирівною засівають свої тринадцять гектарів переважно зерновими. А потім зібране збіжжя йде на відгодівлю свиней та худоби. Тож у господарстві своя міні-ферма — десять голів худоби та півсотні свиней.
Спробуй усе це обійти, доглянути. Одноосібники працюють цілими днями і так майже без перерви весь рік. Важко працюють. Але цим і задоволені. Бо земля в прямому сенсі годує їх. То для чого віддавати цю годувальницю в чужі руки? Поки є сили, вони ніколи цього не зроблять.
Так сталось, що вони залишились сам на сам зі своєю землею. Бо державі чомусь зовсім не цікаві ні ці люди, ні їхні проблеми. Та вони не ремствують: немає підмоги — то хоч би вже не заважав ніхто. А земля — це ж не просто робота, це — саме життя.
Хмельницька область.
Три родинні паї дали Леоніду Валентюку, колишньому колгоспному механізатору, не тільки роботу і заробітки. Вони дали шанс вижити в селі, мати тверду опору під ногами і впевненість у завтрашньому дні.
Фото автора.
