Уже десять років на всіх рівнях власних можливостей (насамперед на сторінках провідних часописів України) намагаюся довести відповідальним на виконавчому та законодавчому рівнях, що бібліотечна галузь потребує змін й удосконалень через певний перелік системних і послідовних рішень.
Міністерство культури України, яке з об’єктивних причин законодавчо відповідає за всю систему, а це: 53 тис. осіб та 40 тис. установ, підпорядкованих 20 відомствам, на жаль, не в змозі реально покращити ситуацію для тих, хто повсякденно і непомітно (здебільшого отримуючи половину мінімальної зарплатні) перебувають на бойовому посту зі збереження генетичної ідентифікації нації у вигляді книг. Головне, що вони аж ніяк «не провалили», на відміну від відповідальних за гуманітарну складову у державі (багато з них і сьогодні при владі), свою законодавчо визнану функцію формування національно свідомих громадян країни.
Урядовим законопроектом № 3077 «Про внесення змін до Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» від 28 серпня 2008 р. за ініціативою зацікавлених шляхом заміни поняття «науковість» на «інформаційну роботу» фактично ліквідувалися всі преференції для спеціального типу бібліотек України.
Тепер є новий законопроект № 3084 від 14 вересня 2015 р. «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення системи державного управління у книговидавничій сфері», який прийнято у першому читанні.
Поява в ньому нової редакції статті 26 Закону України «Про бібліотеки та бібліотечну справу», де фінансування всіх книгозбірень України передбачається через так званий Український інститут книги, та ще більше статті 26 Закону України «Про видавничу справу», коли цей же інститут є замовником всієї видавничої продукції у країні та розпорядником відповідних коштів, — не просто насторожує, а спонукає запитати: під кого конкретно (зрозуміло, що не в Києві, а, скоріш, у Львові, й очолювати цю інституцію буде не бібліотекар) концентрується така кількість бюджетних коштів «ручного управління»? Я вже не кажу про вирішення питань подальшого розвитку бібліотек: кадрові, комплектування, технічного переоснащення, гарантій тощо, коли фінансування не збільшиться, і будуть створені передумови чергових «оптимізацій». Адже не слід забувати, що згідно зі статтею 5 Закону України «Про бібліотеки та бібліотечну справу» за призначенням вони поділяються на публічні, спеціальні та спеціалізовані з відповідно затвердженими «Статутами» й узаконеним підпорядкуванням.
На особисте переконання, змішувати книговидання і бібліотечну справу — це щонайменше не коректно.
З відповіді № 1420/9-2-10-15 від 16 жовтня 2015 р. за підписом заступника міністра культури України Р. Карандєєва довідався, що Міжвідомча координаційна рада з питань розвитку бібліотек та бібліотечної справи створена та Стратегія розвитку бібліотечної справи до 2025 року розроблена (мабуть, забуваючи, що їхня поява стала результатом доручення віце-прем’єра О. Сича на нараді 25 березня 2014 р. згідно з нашим листом № 264 від 5 березня 2014 р., а також його основний висновок: «...враховуючи процеси децентралізації влади, які на сьогодні відбуваються в країні, та соціально-економічну ситуацію, створення окремого органу з питань бібліотек є неактуальним»).
Логічно виникає запитання: як ставитися до законопроекту № 3084 від 14 вересня 2015 р.?! Хто тоді визначає державну політику — делегований Президентом та Верховною Радою України уряд (пам’ятаючи, що положення постанови Кабінету Міністрів № 65 від 1 березня 2014 р. про заборону створювати нові інституції ніхто не скасовував) чи окремі ситуаційно «допущені» до влади заради корпоративних інтересів зацікавлених. І друге — на відміну від попередників у часи помаранчевої революції і особливо Євромайдану реформатори чомусь «збуджуються» саме до змін у гуманітарній складовій основ державності. Згадайте про чергову спробу створення надоргану у науці, а тепер уже і в бібліотечній справі! Але там тривають дискусії. Може, й з бібліотеками не варто поспішати.
Від себе, через переконання зі слів пісні М. Мозгового: «Біда не в тім, що ти мене не любиш, біда, що я тебе не можу розлюбити...» Україно, закликаю всіх небайдужих «дзвонити у всі дзвони» своїми зверненнями до Президента, голів уряду і парламенту, його фракцій та окремих депутатів не робити чергового, після тарифного, майдану. Бо тим самим вони остаточно втратять довіру найінтелігентнішої та найчарівнішої частини (у домінуючій більшості бібліотекарі — жінки) молодого українського суспільства.
Віктор ВЕРГУНОВ, член-кореспондент НААН, директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН, віце-президент Асоціації бібліотек України.
