Сьогодні — День Гідності та Свободи
Рівно два роки тому почався Євромайдан. Якщо чесно, більшість не помітила цього. Перший тиждень його існування минув ніби без нас. Думалось: ну зібрались у Києві нетерплячі молоді люди, протестують всього лиш проти азаровського «зупинення процесу євроінтеграції». Багатьом ще вірилось, що угоду України з Євросоюзом у Вільнюсі буде підписано і без тих студентів. І тільки коли ці ілюзії розвіялись, а студентам порозбивали голови в ніч на 30 листопада, — отоді Майдан і почався для всіх. Надвечір 30-го нас було вже 50 тисяч, а наступного дня — півмільйона. Тепер іноді кажеш собі в мить відчаю: якби знали, що це обернеться війною, смертями й сльозами, — може, не починали б? Чи так воно? Щоб збагнути це, згадаймо настрій, з яким ми тоді вийшли. Це було схоже на те, ніби ви прокидаєтесь у своєму домі, а там господарюють якісь інші люди, чиї очі сховані за чорним склом шоломів. А ті, хто цих людей прислав, — доступні лиш у телевізорі, звідки повчають вас, як правильно жити, а відповісти їм ви не можете. І дому у вас більше нема, не тільки омріяного «європейського», а й батьківського. От ми й вийшли — бо все це надто нагадувало апокаліптичні вірші Шевченка про Україну: «Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...»
Ще раз пригадаймо: вранці 30 листопада 2013 року в центрі Києва, після вчиненого владою нічного погрому, окрім міліцейських заслонів у сліпих чорних шоломах, було так мало людей, що місто здавалося вимерлим, а сам той день, холодний, вітряний і непривітний, — останнім днем країни, яку ми звикли вважати своєю Батьківщиною. І яку у нас відібрали тої ночі.
Але ж після того було ще майже сто днів і ночей Майдану. І багато тих днів і ночей здавалися справді «останніми». І неймовірно-страшне в своїй очевидності перше грудня на Банковій, і штурмова ніч 11 грудня в центрі столиці, й криваве січневе Водохреще на Грушевського. Чомусь запам’яталася картинка: над барикадами на вулиці Грушевського, на рівні балконів другого-третього поверхів, хтось із благополучних тамтешніх мешканців, яким революція заважала спати, вивісив транспарант «Здесь живут люди!». Якби революціонери мали вільний час на таку забаву, то могли б вивісити свій контрплакат внизу: «А тут вони вмирають!». Бо це вже було після перших смертей — Нігояна, Жизнєвського.
Справді, якщо дивитися з вікон престижного столичного житла, то те, що тоді відбувалося, можна було сприймати як щось позбавлене усвідомленої мети, як хаос та руїну. От люди дощенту розбирають бруківку, в яку міська влада вклала стільки коштів, — навіщо?!
Але варто подивитися на все це не «згори», а «знизу». Подивитися, щоб стало очевидно: в тому стихійному процесі розбирання бруківки був символічний сигнал владі: ви забрали у нас Батьківщину, а ми забираємо у вас ґрунт під ногами, руйнуємо ту дорогу, по якій звикли їздити колеса ваших дорогих лімузинів з тонованими вікнами. Та й шини ми палимо не просто так — а для того, щоб ви знали: ми не збираємось тікати.
Зрештою, а що залишалося робити? Цю бруківку розбирали так, як ото моряки палять свої кораблі — щоб до останку битися на вузькій смужці берега й щоб не залишати собі шляху до відходу чи малодушної спокуси порятунку.
Знімки, які ви бачите на цьому газетному розвороті, давалися нам нелегко. Наші фотокореспонденти знімали Майдан щодня й щоночі протягом тих трьох місяців. Знімали у бронежилетах, а частіше — без них, бо вони заважали працювати, обирати потрібний ракурс. Фотокор Сашко Клименко був поранений осколком гранати спецпризначенця. В його очах після цього якийсь час стояв змішаний вираз розгубленості й здивування: він пройшов гарячі точки в Африці й на Балканах і не отримав там жодної подряпини, а от вдома — поранили. Що ж, у тім теж бачився символ: не дивно, коли тебе поранять десь на чужині, але коли це сталось у власному домі — мимоволі задумаєшся, чи не забрано у тебе твій дім?
Тому-то нас магнітом тягнуло знімати все це. Не через те, що хтось туди кликав, посилав чи зобов’язував, а тому, що більше не було куди йти.
Тоді ми зробили тисячі знімків. Здавалось, будемо їх колись спокійно й ностальгійно переглядати — «коли все це закінчиться». Але так і не переглянули — бо «все це», по суті, досі не закінчилось, і дім наш стоїть, відкритий усім вітрам. І його нема кому відстоювати, окрім усіх нас.
19 лютого 2014 р. Київ. Хрещатик.
Фото Олександра КЛИМЕНКА (з архіву «Голосу України»)
