Що було б в Україні, якби не Євромайдан — довічне панування цинічного, недалекого Януковича з його загребущими синками? Федеральний округ сусідньої імперії зла чи життя в країні, де найвищий закон — це беззаконня?
Усвідомлення безперспективності шляху, обраного бандократичним режимом, підсилене відмовою його від асоціації з ЄС, вивело народ на протест. Тепер 21 листопада назавжди залишиться в історії України Днем Гідності та Свободи, а тоді, 2013 року це був звичайний осінній день, коли після роботи, незважаючи на холодний дощ, люди почали збиратися в центрі Києва, на Майдані Незалежності. Спочатку їх прийшло не так вже й багато, може, тисяча чи півтори. Найстійкіші залишилися стояти до ранку.
Серед них і наш колега з газети «Нація і держава» Георгій Лук’янчук, який з жовто-блакитним прапором на високому древку щоночі ніс варту біля стели Незалежності.
За даними, оприлюдненими на одній з прес-конференцій «революційним» комендантом Будинку профспілок, де розміщувався штаб спротиву, Степаном Кубівим, участь у Майдані взяли десять мільйонів українців з усіх регіонів країни. Супроти кримінального режиму стояв Київ і Львів, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Миргород, Донецьк, великі та малі міста і села. Вражають й інші цифри, що свідчать про всенародний характер Революції Гідності — кількість бізнесменів, що фінансово підтримували повстанців, суми грошей, які жертвували пересічні громадяни — приносили в штаб, кидали у скриньки на барикадах, з яких за один раз виймали і сто, і чотириста тисяч гривень (ось такий Госдеп). Активіст з Івано-Франківщини юрист Василь Гринів час від часу передавав на Майдан не лише продукти, теплий одяг, а й мільйон, а то й два гривень, зібраних земляками.
Кошти ці використовували на оренду Будинку профспілок, закупівлю дров, металевих діжок, з яких робили «буржуйки», продуктів харчування. Були дні, розповідав Степан Кубів, коли лише на кухні в профспілках готували по 100 тисяч і більше порцій їжі, а це щонайменше мільйон гривень витрат).
Якогось дня на мосту над барикадою на Інститутській вивісили розтяжку «За нашу свободу, як на роботу». Цей слоган дуже влучно передавав суть того, що відбувалося на Майдані, і мені чомусь здавалося, що його придумав Роман Підлужний з Коломиї. Що в ньому вражало, так те, що він ні на мить не сумнівався в тому, «що Януковича повалять». На запитання, як можна звалити монстра, у якого багато зубастих голів — прокуратура, суди, СБУ, весь адміністративний апарат, врешті-решт, армія, усміхався і впевнено казав: «Повалимо». Роман, лижний інструктор, з яким ми познайомилися незадовго до революції під час прощі у Сандармох і на Соловки, приїхав до Києва у перші дні повстання і залишився на барикадах до повної перемоги. Його, в спортивній шапочці з великим бомбоном, обв’язаним жовто-блакитною стрічкою, можна було побачити скрізь — він палив шини на Грушевського, захищав Український дім і профспілки від штурмів, ходив «черепахою» проти «беркутівців» і у розвідки (розповідав, як морозної ночі від’єднував від енергоживлення ворожий стан), стояв під кулями на Інститутській.
Від початку, а особливо після того, як на Майдані вперше заспівали «Пливе кача», Роман твердо казав: «Воля або смерть». Ці слова були на прапорі повстанців Холодного Яру і майже через століття стали девізом повстанців нової доби.
Що ще найбільше вразило на Майдані? Гідність людей, які стали проти куль з дерев’яними щитами. Гортаю фотографії з Інститутської і намагаюся зрозуміти, що ж тоді у лютому вело людей — Бог, провидіння чи Велика Любов до України? Вразила журналістка Людмила Коханець, яка через ніч чергувала на барикадах до ранку, художниця Марина Соченко — коли зупинили метро, вона пішки йшла через півміста, бо «на Майдані було мало людей». Співробітниця Національного музею літератури Оксана Деркач — у всі найгарячіші дні стояла поруч з чоловіком Юрієм, Стас-Батя з третьої сотні, котрий після важкого поранення рвався на барикаду, хлопчаки років десяти — коли все навколо горіло (щоб влаштувати димову завісу біля сцени навіть спалили півтонни сала з продрезерву), котили шини Михайлівською.
На Майдані пролунало багато пророчих пісень, серед яких і широко відома «Вітя, чао». Вже тоді українці зрозуміли, що будь-кому з можновладців вони можуть рішуче сказати: «Чао». А ще пісня «Брат за брата, Свій за свого». Тож, як сказав один із майданівців, «зібравшись разом, ми прокрутили колесо історії». У бік вільного майбуття України.
Світлана ЧОРНА, учасниця Євромайдану.
