Минає два роки з часу, коли в Україні вирували майдани Гідності. Тернопільці були одними з найактивніших їх учасниками як в обласному центрі, так і в столиці. Чи пам’ятають подих тих гарячих осінньо-зимових днів, свої надії та сподівання, і що маємо, як мовиться, на виході? Коли я ставила ці запитання співрозмовникам, людям авторитетним у краї, їх ніби проривало, відчувалося, що зачепила найболючіше...
Лариса Римар, депутат обласної ради, голова громадської ради при облдержадміністрації:
— Майдан Гідності — це самоорганізована держава, країна наших мрій, в основу якої було закладено найкращі принципи і чесноти народу. Використати б цей величезний потенціал для побудови справедливої багатої демократичної держави, а натомість маємо все ту ж владу, тільки в інших шатах, та вкрай розбалансований державний механізм. Розумію, що жодна революція стовідсотково не виправдовує покладених на неї сподівань, але щоб настільки був, як то кажуть, розрив шаблону... Ті, хто прийшов нині до влади, розповідають, що все добре, що так і має відбуватися процес становлення держави. Ось відбулися місцеві вибори. Я також брала в них участь від «Громадянської позиції», стала депутатом. Мені не соромно за політичну силу, яку представляю, але що маємо насправді? Більшість депутатів від партій (відвертих або замаскованих), створених олігархами. Отож не лише центральна, а й місцева влада тепер перебуватиме під їхнім контролем. Розпочалася територіальна реформа. Люди повірили. На Тернопільщині створено найбільше об’єднаних громад, та хіба можна такі кардинальні речі робити лише на основі одного закону, без внесення змін до Конституції, створення належної законодавчої бази? Деякі села вже бунтують і хочуть вийти з об’єднаних громад, але відповідного механізму не передбачено. Є багато запитань і до фінансування новоутворених громад. Чи не буде так, як із земельною реформою, коли роками не можемо ладу навести? По натурі я оптиміст, однак навіть у мене інколи руки опускаються. Якщо хочемо жити разом, то, може, треба шукати те, що нас об’єднує, а не роз’єднує?
Олег Герман, професор Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя, поет, композитор, заслужений діяч мистецтв України:
— На Майдані ми ніби відчинили кватирку, щоб у наш дім увійшло свіже повітря. Подихали ним, та недовго. Пригадуєте притчу про Мойсея, який 40 років водив свій народ пустелею, щоб звільнити його від рабства. І коли вже не було сил, Господь послав їм манну небесну. У мене є вірш із двох рядків: «О манна! Омана...» Болить фальш, болять сплюндровані сподівання, а найбільша тривога про те, у якій країні житимуть наші діти, онуки.
Що я маю казати студентам, які були рушійною силою Майдану? Мій син волонтер, приїжджає з передової і тиждень відходить від побаченого. Люди, які захищають країну, не мають елементарного. Потім знову шукає ресурси, щоб виконати замовлення бійців. Та робити це все складніше, бо народ, затиснутий у тарифно-цінові лещата, збіднів, а про розчарування годі й казати. Чи усвідомлюють наші можновладці, що закручувати гайки можна до певної межі?
Тарас Білан, депутат Тернопільської міської ради, волонтер, керівник складу АТО:
— Я збирав теплі речі для учасників столичного Майдану, возив продукти, бачив, який високий дух там панував. Коли почалися бойові дії, став волонтером, організували з однодумцями склад АТО, взялися за забезпечення бійців. Виготовляли саморобні пічки, купували обмундирування, тепловізори, автомобілі, збирали продукти харчування... Робимо це й сьогодні, хоча все складніше. Часто буваю на передовій і бачу, що ми навчилися воювати. Там чітко видно, хто ворог. А тут, на місці? В області я, мабуть, один із небагатьох волонтерів, який потрапив до органів місцевого самоврядування. Але скільки кандидатів у депутати рядилися у волонтерів, вбиралися у військову форму, хоч жодного разу не були на передовій. Вони просто використали цей рух, аби прийти до влади. Годі чекати від таких людей, що вони чесно служитимуть громаді. А їх, на жаль, більшість.
Розмовляла Людмила НАКОНЕЧНА.
Тернопільська область.
