У Донецькому прикордонному загоні несуть службу представниці прекрасної статі. І кожна з них — незамінна на своєму місці, що було доведено за час бойових дій на сході.
Головне — врятувати хлопцям життя
Другого липня 2014 року Тетяна Ломакіна як завжди несла службу на пункті пропуску «Новоазовськ». Співрозмовниця пригадує, що саме оформляла паспорти пасажирів автобуса, який прямував із Російської Федерації до Молдови, коли почався мінометний обстріл. Били прицільно по пункту пропуску.
«Оформила три паспорти — і тут прилетіла перша міна. Розумію, що автобус потрібно якось вивести з пункту пропуску. Але людей багато, 52 пасажири, виходити із салону їм не можна. На територію Російської Федерації автобус теж не повернути», — розповідає про драматичні події Тетяна.
За її словами, пасажирам пощастило, бо міна впала до хури з чаєм поруч і не здетонувала.
— Прибігають хлопці, кажуть: «Що ти робиш, виключи комп’ютер, світла не повинно бути!» — «Як це «виключи». У мене люди. Потрібно оформити автобус, щоб швидше виїздив». — «Таню, куди він поїде! Там блокпост обстрілюють!» — пригадує співрозмовниця.
Дізнавшись, що двоє потерпілих прикордонників лежать непритомні біля шлагбаума, Тетяна вирушила на допомогу. Спочатку вдягла бронежилет, але потім зняла: важко й незручно. У темряві відшукала поранених хлопців. Одному з них допомогти вже було, на жаль, неможливо: осколок пробив грудну клітку і серце. «Усвідомила, на яку небезпеку наражалася, лише коли повернулася додому. Але там, коли бігала, страху не було. Коли перев’язувала хлопців, було єдине бажання — врятувати їм життя», — зізнається співрозмовниця.
За першим обстрілом були наступні, які велися з території сусідньої держави. «Хлопці бачили, як за сто метрів стояла артилерія і обстрілювала наш пункт пропуску. Під час останнього впали 120 мін і «градин». Розбомбили дуже сильно. Добре, що зробили бліндажі, окопи, щоб ховатися. Повз проїздили люди з дітьми — наші хлопці їх хапали й ховали», — каже Тетяна Ломакіна. Вона — одна з небагатьох прикордонників пункту пропуску «Новоазовськ», хто прийняв рішення вийти на підконтрольну Україні територію. Таких виявилося близько 20 відсотків. Жінка пригадує, що вирушила з дому з 11-річною донькою та маленькою валізою. Тоді відбувалося вже неприховане вторгнення регулярних військ РФ. Захоплення прикордонних Новоазовського, Тельманівського, Старобешівського, Амвросіївського районів було дуже стрімким. За лічені дні і навіть години утворився сумнозвісний Іловайський котел.
Тетяна Ломакіна пригадує: коли приїхала разом із колегою Світланою Томчишеною до командування загону, розташованого в Маріуполі, прикордонниць спочатку не хотіли приймати на службу. Мовляв, «Новоазовськ» розформували, жінки вдома сидять до особливого розпорядження. Але військовослужбовці наполягали: хочемо служити! І таки домоглися свого. Сьогодні Тетяна перевіряє судна у морському порту. Самотужки виховує доньку. А на запитання, як долає стрес, здивовано відповідає: «А коли встигаєш про це подумати? Всі думки — про службу, про те, як прогодувати дитину, вдягти, взути, як вона далі навчатиметься. Налаштована служити і служити. Це — моє».
Як лабрадор Бася знайшла вибухівку на залізничному вокзалі
Кінолог Юлія Савицька — із родини прикордонника, і професію обрала, орієнтуючись на тата-військового. Починала в Сімферопольському прикордонному загоні в Керчі, а в 2008-му перевелася до Маріуполя. У тому само році почала працювати з собакою. Нині разом із Юлією служить чорний лабрадор Бася: під час нашої розмови собака крутиться поруч, чемно і ненав’язливо вивчаючи гостей.
— Працює зі мною з 2012-го, навчена знаходити вибухівку, зброю, — розповідає про свою підопічну прикордонниця. — Це моя особиста собака, такі тварини ставляться на облік, потім ми їздимо з ними на навчання — і працюємо.
Найбільшим досягненням Басі стало виявлення вибухівки на залізничному вокзалі в Маріуполі у грудні минулого року. Тоді вдалося попередити серйозний теракт у людному місці. «Було 400 грамів тротилу, граната. Все під лавкою лежало, приховане в сумці. Господаря так і не знайшли. Спрацювала собака, викликали саперів, усе розмінували», — пригадує Юлія.
За такий результат співрозмовниця отримала знак «Відмінник прикордонної служби». А для Басі найкращою винагородою є... сам процес пошуку, який собака сприймає як гру. «Знає, що наприкінці пошуку завжди отримує свою іграшку, це і є заохочення, — усміхається господарка. — Ще Бася любить попоїсти, отримує повний комплекс вітамінів. Але й навантаження великі, тому вона завжди у чудовій формі».
Інформаційна війна — також на жіночих плечах
Філолог за освітою, Світлана Савчук нині очолює прес-службу Донецького прикордонного загону. У службу прийшла одразу після закінчення вишу. Каже: до зони АТО просилася цілий рік. Їхала зі Львова.
— Зізналася мамі, куди вирушаю, лише перед посадкою в потяг. Пам’ятаю її очі, сльози. Я сідаю в поїзд — а мама хрестить у спину і плаче. То неможливо передати словами. А нині вона вже звиклася з думкою, що я тут. Коли приїхала, були ще активні бойові дії, в Маріуполі було чути добре. І мама телефонувала до 30 разів на день. Спочатку я не казала їй, що виїжджаю «на нуль» («нульовий» блокпост, тобто розташований на передовій. — Авт.). А їздила на передові позиції майже щодня. «Чого у тебе зв’язку немає? Я знаю, ти десь там», — хвилювалася мама. Але вже звикла.
Світлана додає: їхала в АТО з бажанням стояти на блокпостах, але довелося воювати в інформаційному просторі. І це теж — неймовірно відповідальна служба. А ще в роботі прикордонника важливо налагоджувати гарні стосунки з місцевими мешканцями. І тут педагогічний талант сержанта Савчук, вчителя в другому поколінні, стає в пригоді. Співрозмовниця може годинами розповідати історії підопічних дітей, родин, про те, як складаються долі прикордонників, і як війна відкриває кращі якості в людині.
Маріуполь
Донецької області.
Тетяна Ломакіна.
Юлія Савицька та її лабрадор Бася.
Світлана Савчук.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
