Володимир Гринюк (на знімку) любив танцювати і мріяв навчати цього мистецтва інших. А став кадровим військовим. У 28 років отримав «Золоту Зірку» Героя України. Що ж, не випадково народився 14 жовтня, тобто в день, який віднедавна став святом захисника України.
Строкова служба в армії круто змінила його долю. Так сталося тому, розповів капітан, що йому сподобалося у війську, бо тут усе чітко визначено, впорядковано. Тому і став контрактником. Вступив до Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, закінчив її 2012 року. Тоді йому і на думку не спадало, що мине трохи часу і на Алеї слави цього навчального закладу буде його прізвище.
За розподілом випало служити в 30-й окремій механізованій бригаді, постійне місце дислокації якої — Новоград-Волинський. Півтора року командував взводом, потім доручили роту. В зону АТО вирушив 8 березня минулого року. Через рік, у травні, став капітаном, отримав посвідчення учасника АТО.
Спершу була Херсонська область, потім Луганська, Донецька. З роти сформували штурмову групу. Поставили специфічне і вкрай складне завдання: виручати ті наші підрозділи, які потрапили в скрутну ситуацію. Піски, район Донецького аеропорту, Дебальцеве — ці назви говорять самі за себе.
Перший боєць роти Гринюка загинув у Міусинську. Там і БМП підбили, а Гринюка самого контузило. Завдання було складне: в опорний пункт третьої роти боєприпаси доставляти, а звідти поранених забирати. Тобто в кільце — назад. У Рідкодубі було двоє загиблих і семеро поранених...
Найскладнішим виявився бій біля села Логвинове Артемівського району Донецької області. Треба було вичавити звідти сепаратистів, щоб утворився коридор для виходу наших бійців. Група Гринюка пішла по центру. А зліва і справа мали зайти бійці інших рот. Але цього не сталося. Довелося виконувати завдання самим. Бій тривав із сьомої ранку до першої години дня. До речі, противник чекав, що на нього наступатиме бронетехніка, а Гринюк вирішив, що краще пробиратися пішки. Ефект несподіванки забезпечив успіх. Як сказано в офіційному повідомленні про той бій, «завдяки сміливості та блискавичним рішучим діям офіцера, штурмова група захопила частину населеного пункту, при цьому особисто Володимир Гринюк знищив три одиниці бронетехніки та понад 30 бойовиків. Коли на них пішли танки, довелося відходити з одним загиблим і трьома пораненими, включаючи командира роти. Осколки потрапили нижче бронежилета. Офіцер розповів, що зробив собі знеболювальний укол і перев’язав рану. Так і керував своїми підлеглими, поки не направив роту до Артемівська. Зробили рентген. Найнебезпечнішим був осколок біля хребта. Потім почалася тривала реабілітація.
В. Гринюк розповідає, що швидко навчився визначати, хто веде бій: так звані ополченці «ДНР» чи кадрові військові РФ. А найнеприємніше враження у наших бійців склалося про кадирівців. Хто побував у полоні, розповідав, що вони відчувають справжню насолоду, знущаючись над українськими бійцями. А в полон кадирівці потрапляли обкуреними й наколотими: дефіциту наркотиків у сепаратистів немає.
Найважче було телефонувати батькам полеглих, розказувати, як їх син загинув. А ще ж не завжди вдається і тіло бійця їм доставити. Бригада механізована, бій ведеться з допомогою танків, БМП. Від прямого попадання вони спалахують, а бійці, на жаль, не завжди встигають покинути охоплену вогнем техніку... А якщо місце бою зайняли терористи, то й згорілі рештки забрати важко. Сепаратисти почали вимагати такий «бартер»: за нашого вбитого — живого їхнього, який потрапив у полон. І навіть дзвонили батькам, вимагаючи викуп за труп.
За словами В. Гринюка, йому особисто вдалося знешкодити майже сім десятків ворогів. Спершу було страшно стріляти, але чим більше гинуло наших бійців, тим сильніше почуття ненависті охоплювало. Молодому офіцеру випало виступати на урочистому засіданні Верховної Ради з нагоди 70-річчя Перемоги над нацизмом в Європі. Голос у нього не надто схожий на командирський. Авторитет у бійців він завоював тим, що не ховається за їх спини, а подає приклад, як треба діяти.
Житомирська область.
Фото Романа НІКОЛАЄВА.
