Минулої середи у парламенті відбулися слухання щодо правового забезпечення реформи освіти в Україні. Освітяни, науковці, чиновники обговорювали стратегічні напрями реформування освіти та проблеми, які гальмують ці процеси.
Досить різким на фоні виступів деяких експертів був виступ першого заступника голови Комітету Верховної Ради з питань науки та освіти Олександра Співаковського (на знімку). На його думку, обрана нині законодавча стратегія реформування галузі взагалі є тупиковою, а тому прирікає реформу на поразку.
Що саме змусило зробити такі висновки — в інтерв’ю з Олександром Співаковським.
— Олександре Володимировичу, реформи в освіті тривають уже декілька років. І темп взято нібито непоганий. Уже ухвалено довгоочікуваний закон про вищу освіту, на підході ще кілька важливих законів. А ви, по суті, стверджуєте, що весь час освітня реформа рухалася не в тому напрямі?
— Ні, я говорив про інше. Реформа освіти є надто важливим, я б навіть сказав, стратегічним напрямом розвитку нашої держави. Це та сфера, яка потребує дуже відповідальних рішень. Суспільство очікує серйозних і ефективних реформ, які б не просто розв’язали певні нагальні проблеми, а відкрили для української освіти нові можливості і перспективи. Тому, на моє переконання та й з точки зору логіки, необхідно було розпочати з ухвалення базового закону, який би заклав головні постулати здійснення освітньої діяльності. Тобто — з закону про освіту. Натомість ми пішли іншим шляхом. Спочатку було ухвалено нову редакцію Закону України «Про вищу освіту», потім уряд подав проекти законів «Про наукову і науково-технічну діяльність» та «Про професійну освіту». І лише у листопаді цього року до парламенту нарешті надійшов проект базового закону. Складається враження, що ми спочатку будуємо поверхи будинку (закони «Про вищу освіту» та «Про професійну освіту»), потім дах (Закон «Про наукову та науково-технічну діяльність») і лише після цього починаємо закладати фундамент.
— Так, дещо нелогічно. А що не так з уже ухваленим Законом «Про вищу освіту»? У своєму виступі ви критикували його.
— Насправді цей закон доволі прогресивний. Проте минув уже рік з моменту його ухвалення, а він досі не виправдав покладених на нього суспільством завдань. Для його імплементації необхідно було розробити й ухвалити ще 47 законопроектів та інших нормативно-правових актів. На жаль, станом на сьогодні фактично ухвалено 19, тобто лише 40% від необхідного. До того ж, чимало вже ухвалених рішень не сприймаються освітянами, тому зустрічають опір і нерозуміння на місцях.
— Але ухваленню цього законопроекту передувало досить широке обговорення в освітянському середовищі. Тому звідки це неприйняття?
— А ви знаєте, як зазвичай відбувається обговорення таких законопроектів? Цілком у дусі радянських партконференцій. Через це значна частина слушних пропозицій, які підтримує більшість, у них не враховуються. Як результат імплементація цього закону просувається важко. Як, власне, і створення нових інституцій, передбачених цим законом. Зокрема, Національного агентства з забезпечення якості вищої освіти. Воно мало розпочати свою роботу ще 1 вересня цього року, проте й до сьогодні не функціонує.
— На вашу думку, чи може спіткати така само доля інші освітні закони, проекти яких було нещодавно подано на розгляд парламенту?
— Наразі ми маємо два нові законопроекти. Це проект закону «Про професійну освіту» та проект базового закону «Про освіту». В них закладено справді прогресивні ідеї. Зокрема, це стосується державно-громадського партнерства у сфері освіти, питань академічної доброчесності, децентралізації та автономії закладів освіти тощо. Але недосконалість цих законопроектів, на жаль, надто очевидна. Тож можу спрогнозувати: якщо їх буде ухвалено в такому вигляді, як зараз, то їх імплементація також буде проблематичною. Бо закони, які пишуться вузькою групою експертів, не здатні врахувати цілої низки проблем, з якими стикаються освітяни, що працюють, як кажуть, «на землі».
— Наприклад?
— Візьмемо хоча б фінансування. Модернізація чи реформування будь-якої галузі розпочинається з залучення інвестицій. Освіта — не виняток. Наразі наша система державного управління освітою створює купу перешкод залученню інвестицій в освіту. Причому і бюджетних, і приватних. За чинним законодавством університети й інвестиції є речами несумісними. Закон «Про вищу освіту» відповідей на ці питання не дає. Тому наші навчальні заклади, які самостійно заробляють собі на життя, позбавлені можливості користуватися своїми коштами. І це справді гальмує розвиток освіти. Ще один яскравий приклад — 12-річна шкільна освіта. Понад 70% батьків виступають проти, про це свідчать усі соціологічні опитування. Проте автори таки заклали 12-річку в свій законопроект. Це здається знущанням над здоровим глуздом. Хто і як обґрунтував 12 років навчання у школі? Такий експеримент уже мав місце в нашій країні і довів свою безперспективність.
— Які проблеми української освіти, на ваш погляд, є нині критичними?
— Українська освіта має цілу низку критичних проблем. На жаль, поки що їх просто ігнорують чи для їх вирішення пропонують піти найлегшим шляхом. Наприклад, на місцеві бюджети пропонують перекласти не лише повноваження із закупівлі шкільних автобусів, а й фінансування професійно-технічних закладів. На мою думку, це просто поховає мережу профтехосвіти. Хоча наша економіка зараз потребує кваліфікованих робітників. В Україні страшенний дефіцит учителів математики і фізики, водночас протягом двох останніх років у вишах відбулося скорочення 50 тисяч бюджетних місць. Що з цим робити? Відповіді немає.
Не можна закривати очі і на масштаби освітньої еміграції української молоді. Лише минулого року кількість українців, які виїхали на навчання до закордонних університетів, становила щонайменше 53 тисячі. Це як Львівська політехніка та КПІ разом узяті або усі студенти, які навчаються у вишах Рівненської та Волинської областей. Молодь «голосує ногами», бо не бачить перспективи свого розвитку в Україні. Тож маємо вже зараз терміново реагувати на ці виклики. У тому числі вигіднішими пропозиціями для випускників, підвищенням якості української освіти тощо.
— У своєму виступі на парламентських слуханнях ви назвали тупиковою нинішню законодавчу стратегію реформування освіти. Чому?
— Понад 640 тисяч освітян поставили свої підписи під петицією проти ухвалення проекту закону «Про освіту» в його новій редакції. Скажіть, чи можна ігнорувати думку тих, кому доведеться втілювати ці закони? Наші вчителі і професори, директори і ректори — це люди, які присвятили себе освіті. Вони, їхні знання, їхній багаторічний досвід — це основа розвитку і благополуччя нашої країни. А освітнє законодавство сьогодні вперто ігнорує їхню думку. І цим, на мій погляд, наші реформатори по суті прирікають себе і свої реформи на поразку. Проблема багатьох наших можновладців у тому, що вони думають, що зможуть зробити реформи самі. Вони вірять, що повноваження, якими їх наділено, дають їм право просто нав’язати свою «прогресивну волю» народу, і все спрацює. Але не буде такого. Реформи — це справа не політиків, це справа всіх нас, всього народу.
— Чи маєте ви рецепт виправлення цієї ситуації?
— Звичайно, в нас є можливості це зробити. Але для цього потрібно дослухатися до думки багатьох людей. У тому числі тих, до кого в нас не звикли дослухатися. Необхідно взагалі виробити нову культуру законотворення. Так, це складний шлях, але іншого немає.
— Дякую за розмову. Було досить цікаво.
Запитувала Олена ЛЕОНОВА.
Фото прес-служби депутата.
