Поняття конституційної скарги притаманне існуванню в державі органу конституційного правосуддя і конституційного контролю, що безпосередньо пов’язано з охороною і захистом прав та свобод людини і громадянина. Специфіка цих конституційних судових правовідносин полягає в тому, що конституційне право на скаргу породжує у громадянина, за умов прийнятності і віднесення до юрисдикції Конституційного Суду, статус суб’єкта конституційних судових процесуальних відносин з державою в особі Верховної Ради України. Єдиний орган законодавчої влади набуває статусу відповідального суб’єкта, з яким має бути розглянутий спір в конституційному судочинстві. Конституційна скарга не тільки визначає напрямок і розвиток конкретного процесу, в якому особа має змогу реалізувати належні їй права в силу Конституції, але й зобов’язує її виконувати обов’язки, враховуючи «правовий реалізм», дотримуватися встановлених законом процедур конституційного судочинства. Право громадян на конституційну скаргу породжує процесуальну рівність суб’єктів-учасників конституційного провадження, але це водночас підкреслює особливу роль Конституційного Суду, який здійснює вольовий зв’язок між учасниками процесу.
Між тим наше завдання інше. Необхідно зрозуміти, як статус громадянина як суб’єкта права звернення до суду, обсяг його конкретних прав і обов’язків, залежить від взаємодії з судом, який здійснює правосуддя. Слід враховувати, що тільки у відносинах громадянина з судом має виявлятися його реальний статус. У межах цієї специфічної сфери як конституційне судочинство не можна ігнорувати тієї обставини, що цей статус набуває публічного характеру, а отже, позбавляється суб’єктивних процесуальних прав і обов’язків, які, зокрема, завжди зберігаються в цивільному судочинстві. Державна влада в особі Верховної Ради України, яка прийняла закон, а також Президент України, який його підписав і оприлюднив, мають перед Конституційним Судом відповідати за його конституційність, соціальну прийнятність у суспільному вимірі досягнення його мети. Пріоритет прав і свобод людини і громадянина є вищим критерієм для законодавця як регулятора суспільних відносин.
Таким чином, через конституційну скаргу, відчутно виявляється логіка конституційного судового процесу стосовно прав і свобод людини: а) Конституція як критерій конституційності конкретних урегульованих законом відносин державної влади з громадянином; б) наявність або відсутність порушень прав і свобод людини конкретним законом (його нормою). Проте не можна забувати третій впливовий чинник судочинства — міжнародні пакти та конвенції, які теж перебувають у системі джерел права для конституційної судової практики. Відповідно Леон Дюгі (Duguіt) ще на початку ХХ століття доклав зусиль, щоб судові рішення виводилися з об’єктивних умов життя, закликав відходити від схоластики, наближуючись до більш точного відображення реальності функціонування права. Він зазначав, що «світ права — не замкнутий ідеальний світ, який відірваний від реальності, як демонстрували нам деякі юристи, а світ реальних фактів... вони пізнаються у конкретних виявах».1 У ситуаціях порушення законами прав і свобод людини критерієм загальної користі виступає «конституційна скарга». При цьому суд спирається у пошуках права на два маяки, які висвітлюють судді правильний шлях у досягненні мети розгляду конституційної скарги, — верховенство права і справедливість. За цих умов важливої ролі набуває суб’єктивний розсуд судді, який часто обумовлений різними підходами до пізнання принципів права, конституційних цінностей, що впливають на його світогляд по конкретних судових справах.
Мабуть, слід визнати за таких умов необхідність встановлення концептуальних обмежень, які мають стримувати суддю у пошуку властивостей права, залишаючи спроможність творити таке правове рішення по конституційній скарзі, яке б повною мірою відповідало базовим об’єктивним цілям права — справедливості і соціальній користі. Слід наперед передбачати і сумлінно визнавати, що так суд при вирішенні справи конституційної скарги громадянина, не підмінюючи законодавця, не виходячи з-під влади Конституції, повинен усвідомлювати реальність порушення законом прав. У такому разі цілком зрозумілим буде постулат: «Через Конституцію, але далі за неї». Відповідно, суддя не стає на місце законодавця, а прийняте судове рішення по конституційній скарзі стає нормою у подальшому правозастосуванні у розумінні ex post — тільки по конкретному спору, і не може бути обов’язковим для багаторазового застосування, на відміну від норми законодавства. Визнання прецедентної сили рішень Конституційного Суду видається нам неможливим з причин конституційного характеру — насамперед через доктрину розподілу влад. Справді, навряд чи хто погодиться серйозно припускати, що суд може при цьому встановлювати строк виконання і відповідальність органів державної влади і посадових осіб перед громадянами, оскільки конституційна скарга завжди індивідуальна за предметом спору щодо посягання на права і свободи людини.
Ми не виключаємо, що законодавець внесенням необхідних змін до законодавства в змозі забезпечити обов’язковість виконання рішень Конституційного Суду через можливість у разі звернення громадян до місцевих судів про ігнорування посадовими особами приписів суду приймати з цих питань судові накази. Такий порядок дасть змогу перетворити конституційну судову практику по конституційних скаргах громадян на потужний інструмент формування зобов’язального права, розвивати право на засадах справедливості і загальної користі для громадян і органів публічної влади. В цьому юристам неважко побачити вияв нового феномена «живого права».
Можна бути впевненим, що Конституційний Суд на основі верховенства права в змозі проводити конституційний судовий контроль і виконувати свої імперативні функції щодо неконституційних посягань закону, в якому суд знайшов відступ від вимог Конституції стосовно прав і свобод громадянина, який звертався за захистом своїх прав до суду. В умовах постійних змін реальності економічного і соціального життя охорона суверенітету прав людини набуває особливого значення. Рішення Конституційного Суду по конституційних скаргах за певних умов можуть розглядатися як правотворчі саме тому, що до кожного з них не існувало права щодо спірного питання в контексті пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Для розвитку активного втілення в реальну дійсність нового інституту охорони прав і свобод громадян та забезпечення їх доступу до конституційного правосуддя ми зазначаємо, що судова реформа в цьому питанні матиме суспільну підтримку. Тобто реалізація права на конституційну скаргу має всі підстави стати самостійним, цілісним явищем у застосуванні конституційної юрисдикції, здатним до саморегуляції. Слід особливо наголосити, що внесення змін до Конституції щодо «конституційної скарги» дасть змогу Конституційному Суду України створити громадянському суспільству новий ресурс у реалізації принципу «прямої дії Конституції України». Головною системоутворюючою ідеєю стане нова правова реальність — досягнення інтегрування конституційних принципів і норм у конституційному правосудді, від якого суспільство очікує прямого застосування передбачених Конституцією України гарантій у виконанні публічно-правових зобов’язань держави перед кожним українським громадянином.
Таким чином, розширення кола суб’єктів звернення до Конституційного Суду зі скаргами індивідуального характеру правомірно ставить іще одне важливе питання — введення двопалатної структури конституційного правосуддя та закріплення за ними предметної компетенції, зокрема, розгляд і вирішення однією з палат судових справ щодо конституційних скарг громадян.
Анатолій Селіванов, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, постійний представник Верховної Ради України у Конституційному Суді України.
