Їх називають вимушеними переселенцями. Адже на Донеччині й Луганщині, де сьогодні все ще тривають воєнні дії, вони залишили своє житло, друзів і навіть рідних, щоб перебратися в мирну Україну. Вони бачили війну, тому знають ціну спокійного життя, боялися гуркоту снарядів і нині здригаються навіть від святкових феєрверків та петард, відчували безпомічність і тому намагаються допомогти своїм землякам. Станом на початок грудня в Сумську область прибуло близько 17 тисяч осіб зі сходу України. Як живеться цим людям далеко від рідної домівки?

«У такий Донецьк я не поїду!»

Чимало переселенців, які прибули на Сумщину з окупованих територій та із зони проведення АТО, так і не зумівши пристосуватися до нової місцевості, повернулися додому. Але більшість вимушених «мігрантів» залишилися в Сумській області і саме там намагаються розпочати нове життя. Серед таких — родина Гафурових.
«Ми з чоловіком Олегом та сином Антоном переїхали з Донецька у серпні минулого року, — розповідає переселенка Лілія Гафурова. — Змушені були залишити рідню і вирушати на Сумщину, бо боялися за життя сина. Спочатку проживали у родичів у селі, адже думали, що це тимчасово, що мине тиждень-два і ми зможемо повернутися. Але згодом я зрозуміла: нам доведеться зостатися тут надовго.
У перші місяці проживання в Сумах у нас гроші просто закінчилися. Я не мала змоги навіть купити собі туфлі. Так і ходила восени у тих босоніжках, у яких ще з дому приїхала. Зневірившись у пошуках роботи, якось я зайшла у взуттєвий магазин. Не знаю, що хотіла там знайти, адже в гаманці лежали лише п’ятдесят гривень. Оглядаючи товар, я не помітила, як підійшла продавчиня. Вона розхвалила взуття і низькі ціни. «Триста гривень — це ж не ціна за такі туфлі!» — казала вона. «Ще й яка ціна, особливо для переселенки з 50 гривнями в гаманці», — прошепотіла я і вийшла. Але жінка покликала мене, вона виявилася власницею цього магазину. Щедра сумчанка подарувала мені шкіряні туфлі й осінні чобітки. Тоді я зрозуміла, що світ не без добрих людей. І надія на те, що в Сумах ми виживемо, є».
З часом Гафурови почали винаймати в Сумах квартиру, чоловік Лілії знайшов роботу електрика на одному із місцевих заводів, син Антон пішов до школи. Родина отримувала допомогу від держави, їх підтримували волонтери та просто небайдужі сумчани. Ніби все налагоджувалося, тільки страх за рідню, яка залишилася в Донецьку, не давав спати ночами.
«Врешті-решт я не витримала і в липні поїхала відвідати своїх батьків у Донецьк, — продовжує розповідь Лілія. — Дорога була дуже важкою, довелося пройти десять блокпостів — наших і «ДНР». Везла із собою продукти, господарські товари тощо, оскільки там ціни були захмарні. Знаєте, це вже було інше місто — не моє, не наше. Побиті кулями і снарядами околиці різко контрастували із урочисто святковим центром Донецька, одягнутим у символіку «ДНР». Часті концерти і люди в камуфляжі, великі супермаркети з напівпустими полицями, українська гривня як валюта на ринках і російські рублі для купівлі квитка у транспорті — все це створювало атмосферу якоїсь двоякості, ніби дві реальності — мир і війна — сплелися в один міцний вузол. Я розуміла, що в такий Донецьк не повернуся».
На запитання, на що скаржаться її знайомі переселенці, жінка відповіла так: «Більшість із нас хоче додому, але ми розуміємо, що доля розпорядилася інакше. Тому пристосовуємося жити тут. Місто у вас привітне. Сумчани завжди відгукуються на прохання про допомогу, є волонтери, які підтримують не лише матеріально, а й морально. З нашими дітьми працюють психологи, нам ідуть назустріч у центрах зайнятості, у школах, дитсадочках... Гірше тим, хто переїхав у сільську місцевість. Адже там — брак роботи. Але місцеві жителі їм теж допомагають, чим можуть».
Сьогодні Лілія Гафурова відчуває себе майже сумчанкою і допомагає вже тим землякам, які переселилися зі сходу на Сумщину нещодавно. Але волонтеркою себе не вважає.
«Волонтер — це дуже гучне слово, і я про себе так не думаю, — каже жінка. — Просто допомагаю землякам і вважаю, що кожен із нас повинен підтримувати інших у скрутний час. Якби всі ми були просто людяними і щирими, то, мабуть, воєн би на землі не було».
Як розповідають часто самі переселенці, на Сумщині їх не влаштовує заробітна плата, яку згодні платити особливо державні установи та підприємства. Тому частіше вони шукають роботу самотужки. Проблеми з житлом в області вирішуються нелегко, хоча тимчасові місця переселенцям виділяють.
Що ж до забезпечення цієї категорії населення освітою, то, за словами директора департаменту освіти і науки облдержадміністрації Олени Попової, в області її здобувають 1522 дитини, які прибули з окупованої території та районів проведення АТО.

Адаптації сприяє небайдужість сумчан

Значну допомогу переселенцям надають волонтери — небайдужі сумчани та люди, які переїхали зі сходу раніше. У Сумах, наприклад, із травня діє проект «Пом’якшення наслідків переміщення для жінок і сімей в Україні».
«Цей проект запропонував Національний комітет Товариства Червоного Хреста України при підтримці донора — уряду Японії, — розповіла його координатор психолог Вікторія Ратєєва. — Основною його метою є зменшення негативного впливу процесу переміщення на жінок, дітей та родини в Україні. Наше завдання — це психологічна підтримка жінок та дітей, які змушені були переїхати зі сходу України. Для таких категорій ми організовуємо групи самодопомоги, проводимо консультації і соціальну роботу з дітьми (арт-терапія, створення власних казок, розповідь історій, ігри, кіноклуб, заняття тощо). Також ми організували кіноклуб для дітей та дорослих, виставки дитячих малюнків, курси першої психологічної допомоги тощо. Все це допоможе переселенцям впоратися зі своїми проблемами, пов’язаними із втратою житла, з вимушеним переїздом, і будувати своє життя в іншому середовищі».
За період дії цього проекту його організатори планують охопити 700 жінок та дітей із числа внутрішньо переміщених осіб. На сьогодні в Сумах така підтримка вже надана 260 особам.
«Кожен регіон обирає сам свій напрям роботи, — продовжила Вікторія Ратєєва. — Оскільки я за освітою психолог і арт-терапевт, ми вирішили з колегами йти в цьому напрямі. Адже арт-терапія є цілющим, лагідним, ресурсним, а головне, безпечним засобом у відтворенні своїх почуттів. Ми вже попрацювали в Сумах, допомагатимемо і переселенцям, які мешкають в районах області. До нас долучаються й інші сумчани та переселенці. Тому впевнена, у нас усе вийде».
І сьогодні мало не щодня на Сумщину приїжджають переселенці зі сходу України. Вони налякані і зневірені, адже бачили пекло війни. У Сумській області, як і в інших регіонах України, багато із них знаходять нову домівку. Але у снах і мріях більшість цих вимушених мігрантів лине додому — до рідного Донецька, Луганська та інших міст і містечок, які сьогодні, на жаль, час від часу накриває дощем куль і снарядів.

Довідково

На Сумщину із районів проведення АТО прибуло 16745 переселенців, із них — 3990 дітей, 7411 — інвалідів та осіб похилого віку.

 

 

Лілія Гафурова з сином ще в Донецьку за кілька років до війни.

 

 

Вікторія Ратєєва працює з дітьми-переселенцями.

Фото надані автором.