На перший погляд, ці дві скандальні історії із вкраденими картинами не мають нічого спільного, хоч і сталися водночас, майже 10 років тому. Але насправді між ними — безпосередній зв’язок...
Дві сенсації
У першій історії митники потяга Цюріх—Мюнхен затримали непоказного зовні пенсіонера, такого собі Корнеліуса Гурлітта, котрий виявився власником украдених, конфіскованих чи придбаних за безцінь під час Другої світової війни творів мистецтва. Їх вартість експерти оцінили в 1,4 мільярда доларів.
Друга вибухнула нещодавно. Йдеться про твори мистецтва, викрадені з нідерландського музею «Вестфріс». Директор цього закладу повідомив: начебто викрадачі заявили, що повернуть артефакти за чималу винагороду. Навіть назвав імена причетних до викрадення — бійців одного з українських добровольчих батальйонів і нашого відомого політика. Нідерландські, українські та європейські ЗМІ зчинили галас. Щоправда, кожне видання сурмило своє, адже в усі часи, принаймні новітньої історії, украдені шедеври були розмінною монетою, передовсім у політичних іграх. Тож нідерландські видання натякали на квітневий референдум, що має вирішити питання згоди громадян на ратифікацію Угоди про асоціацію. Тож, мовляв, якщо Україна розраховує на позитивну відповідь, то має повернути вкрадене.
Натомість чимало українських ЗМІ почали шукати «руки» начебто причетних до дискредитації недругів. А також детально обсмоктувати тему: «Спроможний чи ні такий і такий украсти»? І особливо ретельно — місце перебування добра, котре начебто перебуває на непідконтрольній українській владі території. Хто його звідти дістане? Часом доходить до «праведного» обурення, мовляв, шедеври вкрала не держава Україна, а злодії, то навіщо її карати?
Про «золото скіфів» не забули?
Проте мені не вдалося знайти бодай одного серйозного розслідування на іншу тему: як саме розшукувалися украдені 10 років тому в Нідерландах твори мистецтва? І не менш важливе — як Україна розшукує викрадені в неї самої артефакти культури, передовсім під час Другої світової війни? А їх вивезено немало — в різні країни, зокрема, європейські. А про те, що й скільки їх «зберігалося» у Росії за радянської доби — годі казати...
Приміром, історія ще свіжіша: у Голландії нині перебуває унікальна колекція «Скіфське золото» — із 565 предметів, знайдених у Криму, вартістю майже 12 мільйонів євро. Ще до окупації Криму Україна демонструвала її на виставці у Бонні, після чого колекцію доправили в Нідерланди, де вона перебуває досі. Адже окупованому Криму артефакти Нідерланди не віддають, але не повертають їх і Києву. І коли на повідомлення про вимагання викупу за украдене в музеї «Вестфріс» негайно відреагували міністри двох відомств — зовнішньополітичного та внутрішнього, пообіцявши зробити «все можливе», то про «скіфське золото» — ніхто ані пари з вуст...
А до чого тут, скажете, німецький пенсіонер Корнеліус Гурлітт, про скарби якого йшлося на початку кореспонденції і який торік відійшов у інший світ? Після нього залишилося 1280 картин «дегенеративного» мистецтва, як називали його нацисти, котрі вважали такі твори шкідливими для арійської раси. Більшість — полотна постімпресіонізму, експресіонізму та абстракціонізму. Гітлерівці хоч і гидували ними, але наживалися, залучивши до пошуків арт-дилерів, утім, і про себе не забували. Серед них був і батько Гурлітта, який після війни довів свою чистоту перед законом. А з колекцією зумів викрутитися, мовляв, загинула під час бомбардувань. Його син зберігав картини у своїй мюнхенській квартирі, не продавши жодної, навіть задля власної вигоди.
Де чуже, а де наше
Але детективна історія з Гурліттом змусила замислитися не тільки представників мистецьких кіл, а й владу Німеччини. Стало зрозуміло, що без великої системної і наукової роботи з пошуку викрадених чи «репресованих» культурних цінностей слід буде розпрощатися з надією їх розшукати та оцінити. А найсвіжішим може стати «наш» приклад: дирекція музею «Вестфріс» заявила, що українські викрадачі вимагають за голландські шедеври 50 млн. євро, хоч ціна їм — півмільйона євро. А яка насправді?
Тож для того, щоб відповісти на запитання: «Що? Де? Коли? Як?», у ФРН щойно створено Центр утрачених культурних цінностей. Він досліджує, установлює походження і справжню вартість украдених шедеврів. Цей заклад працюватиме відповідно до Вашингтонської декларації про дослідження, походження і вартість викрадених творів мистецтва.
А голова Європейського інституту Шоа Галина Сеник посилається на ще один важливий документ — Терезинську декларацію 2009 року, ухвалену в Празі і підписану представниками 47 країн, також і Україною: «Вона передбачає посилений доступ до архівів і визнає продаж творів мистецтва під примусом як причину повернення їх власникам. Цього немає у Вашингтонській декларації. Обидва документи свідчать, що здійснювати провенансові дослідження необхідно, оскільки за часів Другої світової війни численні твори мистецтва були викрадені в їхніх власників».
Саме це має на меті новий Центр утрачених культурних цінностей. Зокрема, його фахівці здійснюватимуть так звані провенанс-дослідження: вестимуть пошук власників украдених мистецьких творів у музеях, бібліотеках, архівах і встановлюватимуть їх вартість. Адже твори «розсипані» по цілому світу й можуть бути встановлені лише з допомогою міжнародної співпраці. Це те, чим упродовж двох останніх років займалася спеціальна комісія із дослідження походження картин колекції Корнеліуса Гурлітта. Нині її завдання переймає новий проект, який фінансуватиметься спеціально розрахованим для цього коштом державного бюджету.
Збереження і повернення національної спадщини нікого не цікавлять
— Україна декларує намір прямувати в Європу, — з гіркотою каже пані Галина. — Але в Європі для повернення втраченого майна тривають безперервний пошук і робота. Європейські країни втратили велику кількість артефактів, але вони знають, які саме і скільки з них перебуває в Україні. І ми змушені будемо їх повертати. Але наразі не робимо нічого, щоб забрати викрадене також і в нас! Це прикро, адже виправити ситуацію потім буде надто дорого...
Чи зможе новий центр сприяти позитивному розвитку цієї справи в Україні? Його голова професор Уве Шнееде каже: «Коли йдеться про вивезене мистецтво, то насамперед — про намір дуже точно дослідити, яку роль відігравала українська «трофейна комісія», котра в Німеччині конфісковувала твори мистецтва під час Другої світової війни. Це те поле, котре досі не досліджувалося. Із огляду на це ми співпрацюватимемо також і з відповідними фахівцями з України».
Але річ у тому, що в Україні в галузі таких досліджень — ще й кінь не валявся, стверджує Галина Сеник. Якщо раніше фахівці складали каталоги, мали архіви даних щодо вивезених із України творів мистецтва, то нині не те, що каталогів, навіть говорити немає з ким! Так склалося передовсім через байдужість до цієї теми. Відсутність інтересу до збереження та повернення національних цінностей призводить до того, що питання їх утрат, нашої національної спадщини, просто ігнорується.
Щоб результати складної дослідницької роботи були ефективними, новий німецький центр, крім свого безпосереднього завдання — відшукувати коріння творів мистецтва, має намір інтенсивно сприяти створенню нового фаху — провенансового дослідження у ВНЗ Німеччини. І це не лише плани: бюджет центру збільшено втричі впродовж останніх
півроку.
Берлін.
