Одні «ловлять рибку в каламутній воді». Іншим, хоч би що робити — аби тільки нічого не робити. Треті просто ні в що не вірять. І так далі.
Не факт, що реформатори самі вірять у стовідсотковий успіх і в правильність обраного шляху. Але вони намагаються змінити ситуацію на краще. Можливо, навіть щиро — це в нашому випадку.
Очікувати, що добробут настане моментально, — наївно. Але така природа людини: «Дай зараз, негайно. Адже я боровся за світле майбутнє, кров проливав».
У році так 1918-му на руїнах Російської імперії бродили тисячі колишніх військовополонених. Одні навіть свої газети видавали. Німецька «Dіe Wahrheіt» («Правда») у першому номері передову статтю озаглавила «Nur dіe Arbeіt kann uns retten» — «Тільки праця врятує нас».
Упевнений, у нинішній українській ситуації це універсальний рецепт.
Здавалося б, усе зрозуміло. Кожен на своєму місці в поті чола сумлінно виконує свої обов’язки. Але от якось десь щось не працює. Більше того, триває жорстке, щоб не сказати жорстоке, протиборство.
Пересічний громадянин уже голову втратив у цій круговерті думок, взаємних звинувачень і навіть стаканорукоприкладства. А про словесні баталії годі й казати. Уважний член нашого суспільства, ймовірно, помітив, що конфлікти виникли не сьогодні й навіть не вчора, а практично одразу після Майдану. Ще недавно вірні соратники час від часу та й підкидали дровець у багаття розбрату: то якісь посади ділили, то підприємства по кутках розтягували. Та й тепер продовжують.
Питання — це що, нескінченний процес?
Та ні. Можливо, я занадто оптимістичний, але впевнений: що запекліше протистояння, то правильніший шлях реформ. І не треба айкати та ойкати: як вони могли один на одного таке говорити, предметами всілякими жбурлятися? Адже вся світова громадськість регоче.
Нехай регоче. Ми повинні зрозуміти: триває ламання, процес створення нового суспільного укладу.
Часом ми, а тим паче люди за межами країни, не бачимо приводних механізмів антагонізму. Здається, що це окремо взяті нервово неврівноважені особистості псують імідж гілок влади й країни загалом.
Невже хтось серйозно думав, що десятиліттями насиджені місця, нажиті «непосильною працею» мільярди ось так без опору віддадуть?
Заявила Україна про свою свободу від усіх. Отримала «Кримнаш», «ДНР» і «ЛНР».
Те саме, тільки в інших формах і масштабах, відбувається й під час внутрішньої перебудови.
Не слід забувати, що ситуацією, яка склалася, намагаються скористатися противники реформування: це й «п’ята колона», й відверті зовнішні недруги.
От і виникають під різними приводами в різних точках країни вогнища протистояння. То Мукачеве, то Одеса, то Харків... Та й Рада бушує.
Конфлікти, протистояння не закінчилися.
Чесно, я не знаю, хто справжній реформатор. Але, гадаю, нам потрібно набратися терпіння. І перестати скиглити.
Скільки можна проклинати минуле, плювати на сьогодення й ненавидіти майбутнє? Але це інша тема.
