Для України є вкрай актуальним долання наявної гострої суперечності між об’єктивно провідною роллю парламенту в розгортанні демократичних трансформацій і його суб’єктивно негативним сприйняттям останнім часом у суспільстві.

 


Варто не забувати: мрії суспільства про високоякісний склад найвищого законодавчого органу можуть здійснитися лише на базі досконаліших законів про вибори та політичні партії, які ухвалює саме парламент; справедливе обурення діями конкретних народних депутатів і парламентських фракцій не має переростати в неповагу до законодавчої гілки влади загалом. Украй недалекоглядним з погляду інтересів суспільства й держави є протиставлення гілок влади.


Еволюція Верховної Ради України як парламенту пов’язана, з нашої точки зору, насамперед з її професійним зростанням, зміцненням парламентаризму в країні, усвідомленням парламентаризму як явища, «котре не вміщується в рамки парламенту, а поширюється на незрівнянно більший простір», усвідомленням його системного характеру, розумінням необхідності турботи про розвиток парламентаризму спільними зусиллями держави і суспільства.


На часі поглиблення концепційності щодо розвитку парламентаризму і з боку політичних партій, і з боку поважних державних інституцій, що пов’язано з осмисленням реальних політичних процесів і відповідним коригуванням наявної політичної практики за широкої громадської підтримки.


Іван Дзюба справедливо наголошує, що «політична наука сама до нас не прийде. По неї треба йти — і в глибини нашої національної спадщини, і в обшири світового політичного досвіду та філософського й історіософського думання».


При цьому має йтися про пошук власних відповідей на гострі виклики часу, виходячи з того, що нині «істини розсіяні по багатьох універсумах дискурсів, вони більше не піддаються ієрархієзації, але в кожному з цих дискурсів ми вперто шукаємо прозрінь, які могли би переконати всіх».


Сьогодні гостро постає проблема загальної, політичної, правової культури в суспільстві, їх співвідношення, цілеспрямованої роботи з виховання політичної свідомості, аналізу політичної поведінки лідерів, усіх громадян. В нашому контексті йдеться про те, щоб 

сприяти утвердженню ідей парламентаризму у «повсякденних» уявленнях окремих людей, соціальних груп, усього суспільства, тобто масовій політичній свідомості, розробляти принципи, напрями, шляхи розвитку парламентаризму і парламенту професійною політичною думкою. 


Адже прищеплення громадянам почуття балансу інтересів, навичок взаємодії замість протистоянь є важливою соціальною функцією культури в сучасних умовах. Життєздатність конкретних інституційно- та організаційно-правових механізмів взаємодії держави і суспільства, зокрема парламенту і суспільства, перевіряється саме в процесі їхньої співтворчості, і в першу чергу у законотворчій роботі, залежить від розвитку як парламентської культури, так і політичної культури громадян.


На цьому шляху відкриваються можливості досягнення у суспільстві широкого консенсусу стосовно базових цінностей — патріотичних і ліберальних.


Очевидно, що міжнародна економічна влада всіма засобами намагається нині дискредитувати цінності культури, що не мають ніколи ставати товаром, у тому числі такі духовні цінності, як любов, натхнення, істина, сумлінність, така цінність, як національні інтереси народу. Тиск такого сучасного соціокультурного типу, як «економічна людина», для якої гроші — це все, можна виявити і під час парламентських дебатів щодо купівлі-продажу землі, і під час розгляду геополітичних проблем, і в роботі засобів масової інформації, коли вони з дивною готовністю розмальовують вседозволеність у поведінці людей, кличуть у підсвідомість замість переконливого звернення до свідомості особистості, моральних цінностей, розкриття переваг відповідального ставлення людини до життя у всіх його проявах, у тому числі і до власної долі, до долі демократії у власній державі. Зростає ціна за таких умов кожного владного рішення.


Демократами не народжуються, ними стають — усвідомлення цієї істини потребує системного підходу до проблем демократії, парламентаризму, потребує об’єднання зусиль філософів, політологів, юристів, психологів, соціологів, усіх науковців, управлінських, педагогічних кадрів, які розуміють необхідність сприяти фокусуванню зусиль держави і всіх громадян на ефективному вирішенні конкретних перспективних завдань демократичної трансформації, модернізації, піднесенню соціального усвідомлення місця і ролі парламенту в сучасний період, розуміють значення для цього високої загальної і політичної культури в суспільстві, культури політичного класу, політичних лідерів.


Культура — поняття так само важливе, як і містке, складне. Видається найбільш продуктивним підходом до дослідження культури в нашому контексті такий, при якому культура розглядається у тісному зв’язку із діяльністю людей, формуванням їх як особистостей.


Досвід політичної еволюції свідчить, що після подолання тоталітаризму, авторитарних доктрин у суспільстві моральні проблеми починають відсуватися на другий план, на перший же нахабно виходить, за влучним виразом Ліни Костенко, неоцинізм, інтерес викликають здебільшого питання прибутку й вигоди, добро знецінюється, зло панує. Хаос стає відчутним у всіх сферах життя. Така ситуація збіглася у часі із проблемами, що постали перед усім планетарним співтовариством на порозі ХХІ століття. Йдеться про необхідність нових моральних принципів, в основі яких лежить вміння людства жити у згоді з Природою, її законами. Повернути або створити на новому ґрунті моральні орієнтири, моральних лідерів здатна лише справжня культура, культура, яка означає, за визначенням А. Швейцера, «еволюцію людей до вищої організації і до вищої моральності», яка «є результатом взаємодії оптимістичного світогляду і етики».


Проблема культури — це дійсно насамперед проблема взаємодії людей в процесі їхньої спільної діяльності. Видатні вчені, літератори, митці всіх часів і народів неодмінно підкреслювали здатність культури єднати людей, забезпечувати їхнє продуктивне існування та співіснування, що означає «бути», на противагу непродуктивному існуванню, що означає «мати».


У зв’язку із цим доречною вбачається думка, що її артикулює Еріх Фромм: при способі існування за принципом володіння основу стосунків між індивідами становлять суперництво, антагонізм, страх, бажання мати супроводжує прагнення мати дедалі більше. І природним наслідком орієнтації на володіння виявляється зажерливість, що б не було предметом жадання. При цьому виробництво, хоча б якого рівня розвитку воно досягло, ніколи не встигатиме задовольняти необмежені запити й бажання; між індивідами обов’язково виникнуть суперництво та антагонізм у боротьбі за досягнення ще більших благ. На противагу зазначеному при орієнтації на буття приватна власність вартує не надто багато, не є значимою величиною, бо для того, щоб користуватися чимось або отримувати задоволення від чогось, не конче обов’язково володіти цим «чимось». При орієнтації на буття не одна людина, а великі спільноти, навіть мільйони здатні поділяти спільну радість, пізнавати щастя спільної радості, що є однією з найглибших форм людського щастя. Про це свідчить піднесений настрій в суспільстві після проголошення 1991 року незалежності України або спільне тріумфування в українському парламенті після прийняття Конституції України 28 червня 1996 року.


У зазначеному контексті видається очевидним: культурна людина ніби внутрішньо націлена на діалог, а не на конфронтацію з іншими людьми. 


Постійний діалог влади й населення — суть демократії. Діалог парламентарія з виборцями, з усіма громадянами має лежати в основі їхньої співтворчості над законопроектами.


Культура, по суті, — людська форма життя, яка опосередковує природне існування людини мисленням, почуттями, діяльністю. Таке діяльнісно-творче розуміння культури привертало увагу геніального українського мислителя Г. Сковороди.


Культуру парламентаризму вважаємо за доцільне і в науковому, і у практичному сенсі визначати як постійне відчуття демократичною державою і суспільством одне одного із визнанням морального імперативу, яке в першу чергу має демонструвати орган законодавчої влади — парламент. Розвивати культуру парламентаризму — означає вчитися вибирати якісний склад парламенту, тобто людей з відповідними фаховими та моральними якостями, обирати через парламентські рішення такі моделі суспільного розвитку, які б консолідували націю, відповідали її історичним очікуванням, забезпечували зв’язок часів. Очевидно, що це — масштабне інтелектуальне завдання держави і суспільства на тривалу перспективу, його вирішення залежить від багатьох обставин і чинників. Виділимо передусім гуманізацію політичного діалогу і в парламенті, і загалом у владі, суспільстві, що відкриває шлях до гармонізації політичних емоцій і мислення. Розглядаємо її як реальний механізм забезпечення національного консенсусу, що складається не так-то й просто. Адже ми спостерігаємо нову поляризацію жебрацтва і багатства, недоспоживання і надспоживання, заспокоюючи себе часто тим, що це нібито пережитки минулого. А насправді за цим стоять небезпеки, пов’язані не лише з крайнощами екстремістського глобалізму, а й нав’язуванням викривлених уявлень щодо державного статусу сукупного соціального капіталу нації: науки, освіти, культури, прагнення віддати його в приватні руки, не турбуючись, чи він буде збережений і чи буде доступний всім громадянам.


Сьогодні — час талановитої патріотичної молоді. 15 вересня цього року в міжнародний день демократії саме молоді депутати нагадали всім нам, що в перекладі з латинської «закон» — це мистецтво добра й справедливості. Молоді українці, як і скрізь і завжди молоді люди, не полюбляють порад, зауважень на свою адресу, але моє наукове сумління зобов’язує мене нагадати молодим реформаторам, що 


для успіху нашої країни важливо вкладати в сьогоднішню справу розбудови демократичної України весь позитивний творчий ресурс, накопичений Україною віками, поколіннями. 


Бажаючи крокувати вперед розумніше, краще батьків, не шкодуючи задля незалежності України ані здоров’я, ані навіть свого життя, вони мають всі можливості розібратися, що з минулого варте уваги і наслідування, а що ні, що варте стін, а що варте мостів, що будувати, а що трощити. Посол України в Пекіні О. Дьомін 11 грудня цього року, відповідаючи на запитання журналістки щодо китайського дива, підкреслив, що стрижень китайської політики — зв’язок між минулим і майбутнім. Ставаймо і ми мудрішими! І тоді ми можемо вийти із кола вічного «відродження» і політичного булькотіння, як казав і попереджав В’ячеслав Липинський. Навчимося розробляти і реалізовувати ефективну політику як науку і мистецтво жити разом.


Алла ПОГОРЄЛОВА, доктор політичних наук, доцент, науковий консультант Інституту законодавства Верховної Ради України.