У свій день народження, за годину до загибелі, Дмитро Ільницький (на знімку) іще встиг сказати матері по телефону: «Все буде добре».
Він відзначив би своє 25-ліття традиційно: в оточенні дорогих і рідних людей, у широкому колі друзів і приятелів, за святково накритим столом із його улюбленим, спеченим мамою, тортом. Усе це мало б бути — та не судилося... Цього дня йому відкривали пам’ятник на військовому кладовищі.
Дмитро Ільницький народився 29 листопада 1990 року в Житомирі. За порадою бабусі — Лариси Василівни, яка працювала у місцевому кооперативному коледжі бізнесу і права, юнак пізніше опанував спеціальність «Банківська справа», після чого, повернувши на мамину професійну стежину, вступив до Національного агроекологічного університету, на факультет бухгалтерського обліку і аудиту.
Хоча Дмитра приваблював тоді не стільки фах, скільки бажання здійснити свою другу й остаточну мрію — стати офіцером. На заваді до вступу у військовий навчальний заклад стало його хворобливе серце. А суворий медичний огляд було не обминути. А тут — військова кафедра! Третій і четвертий курси університету стали для Дмитра школою офіцерських доблесті й честі. Заняття проходили при Житомирському військовому інституті імені Сергія Корольова.
У серпні 2013 року молодший лейтенант Дмитро Ільницький склав присягу на вірність Україні. У нього наче виросли крила — крила гордості, чоловічої зрілості, мужності, хоробрості, відваги.
Після закінчення університету півроку працював у банку. А коли над країною нависла небезпека, Дмитро, не роздумуючи, пішов у військкомат і попросився добровольцем на фронт.
Єдиний син у батьків. Єдина надія, втіха і розрада. Тож зрозумілою була реакція у сім’ї. На мамині сльози син відповів коротко: «Я — офіцер, присягнув на вірність своєму народові. Не хвилюйся, мамо, все буде добре». А батькові Андрію Олеговичу сказав: «Я виховувався, тату, вчився жити на твоєму прикладі. Коли сталася Чорнобильська трагедія, ти в числі перших пішов на війну з невидимим ворогом. Сьогодні настала моя черга. Ти тільки бережи маму».
11 березня 2014 року Дмитро змінив модний цивільний одяг на казенний офіцерський мундир. Його зарахували до складу славнозвісної 95-ї окремої аеромобільної бригади, розташування якої було видно з вікна його квартири. У травні Дмитру присвоїли звання лейтенанта, а коли сформувався 90-й батальйон, призначили командиром взводу першої роти. Відправлення в зону АТО декілька разів відкладалося, і мама дякувала за це Всевишньому, бо мала нагоду частіше чути, хай навіть і по телефону, голос сина і його традиційне: «Не хвилюйся, мамо, все буде добре».
Своє бойове хрещення Дмитро пройшов під Костянтинівкою. Впродовж 20 днів взвод Ільницького постійно брав участь у бойових операціях. У Пісках, по дорозі до донецького аеропорту, «Градом» накрило машину, в якій їхав командир... Це сталося 29 листопада 2014 року.
Рівно через рік, у двадцять п’ятий день народження Дмитра Ільницького, на церемонії відкриття йому пам’ятника на військовому кладовищі у рідному місті, куди з’їхалися бойові побратими з усієї України, щоб ушанувати його світлу пам’ять, вони розповідали про командира, ділилися спогадами, дякували батькам за сина і закликали житомирян пам’ятати свого героя, пишатися ним.
— Їх накрило неподалік від нашої лікарні, — розповіла лікар-волонтер Галина Алмазова. — За мить почали заносити поранених. Коли я поглянула на документи Дмитра — криком кричала, благала весь медперсонал і небеса не дати цій дитині вмерти, бо ж у нього саме був день народження. Його двічі реанімували. Та врятувати не вдалося. Він помер у мене на руках...
Бойовий побратим Анатолій Свирид, позивний «Спартанець», сказав:
— Дмитро був як сонечко, усіх хотів зігріти, усім прагнув світити. І це несправедливо, що нас залишають кращі, добріші, потрібніші на цій землі. Вранці того дня ми привітали Дмитра з днем народження. Він, як завжди, усміхався, жартував, казав, що наступні, ювілейні, свої іменини відзначатиме вже під мирним небом і всіх нас запрошував у своє рідне місто. Але видно було: щось його хвилювало, бентежило. Напевне, серце йому віщувало... І ось сьогодні, на його запрошення, всі ми тут, але вже без нього...
Указом Президента України лейтенант Дмитро Ільницький нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно). На фасаді гімназії № 3, яку закінчив герой, з ініціативи його однокласників відкрито меморіальну дошку. Біля класу, в якому він навчався, оформлено куточок пам’яті. А в рідній домівці все залишилося так, як було за життя Дмитра, ніби він щойно вийшов і за якусь мить повернеться. Лише екран телефону мами не висвітлює портрета сина і не чує вона, вже ніколи не почує, його голос і слова, які тоді стали звичними: «Не хвилюйся, мамо, все буде добре».
Житомир.
Фото з сімейного архіву.
