В Україні сьогодні стоїмо перед загрозою повного знищення малого фермера — оскільки великі компанії, холдинги з кожним днем, з кожним роком «поглинають» дедалі більше ріллі. У кожному районі зазвичай декілька таких компаній, які диктують невеличким фермерським господарствам свої умови. У результаті молода людина, що мешкає в селі з батьками і бажає стати господарем, не може розпочати свою справу. Пай землі, що належить її батькам, дідові та бабі, часто-густо передано в оренду холдингам якнайменше на 15, а то й на всі 49 років.
Виходить, що молодого селянина просто проганяють із села, де він нікому не потрібен — йому немає до кого найматися на постійну роботу. Наприклад, сучасний трактор сьогодні вивільняє 8 з 10 механізаторів, і вони йдуть по селу пити чи в місто — шукати роботу. Ми самі у такий спосіб знищуємо традиції українського селянства. На мою думку, якщо людина має бажання створити особисте фермерське родинне господарство, то вона повинна мати право забрати свою землю у будь-який час і розірвати кабальний договір.
Але, припустімо, комусь із молодих вдалося все-таки отримати нормальну ділянку землі 20 гектарів. Як її обробити? Де зберігати і обробляти свою продукцію? Ця людина не має жодного захисту. І тут за неї мало б заступитися об’єднання виробників, яке знає, де взяти хороше насіння, добрива, засоби захисту рослин, може допомогти і в оранці, і в збиранні врожаю. Але де вони, ці об’єднання?
На сьогодні держава, не приділяючи уваги 4,6 млн. одноосібників, робить стратегічну помилку. Ці люди могли б зайти в організований ринок і виробляти безпечну та якісну продукцію. За відсутності засобів виробництва, низьких кредитних ставок, соціального захисту, державної підтримки — вони не можуть цього зробити.
Унікальність України в тому, що у нас дуже велика країна. І якщо так, то й внутрішній ринок теж великий. І перш ніж торгувати сировиною і ресурсами з іншими, ми повинні подбати про те, щоб відбудувати свій внутрішній ринок. Є універсальне правило: потрібно робити менший наголос на фінансах, більший — на виробництві.
Свого часу в селах масово ставили млини, крупорушки, невеличкі пекарні, м’ясопереробні підприємства, броварні. Де сьогодні ці виробництва? У металобрухті. Чому? Уявіть собі фермера, який поставив крупорушку. До нього одразу приходить представник держави і каже: ти випускаєш соціально значимий продукт, тому ми регулюємо ціну на нього. Тому маєш її економічно обґрунтувати, отримати різні дозволи для реалізації цієї продукції. У разі невиконання цих вимог — приїде відповідна інспекція.
До об’єктів цінового регулювання належать практично всі види харчових продуктів. У результаті такі малі підприємства або скоротили обсяги виробництва, або закрилися, або пішли в тінь. Наприклад, для того щоб реалізувати вино хорошої якості, фермер має придбати ліцензію на його виробництво і окремо ліцензію — на його оптову реалізацію, яка коштує 500 тисяч гривень. Покажіть мені того фермера, який здатен купити на рік ліцензію за таку суму і при цьому продавати вино власного виробництва в невеликій кількості?
Майбутнє країни в тому, що для цих одноосібників мають бути створені відповідні умови, і вони переростуть у майже півтора мільйона потужних сімейних ферм. І це вже буде справжній середній клас сільськогосподарських виробників. А відомо, що саме середній клас є основою соціальної та економічної стабільності й рушієм прогресу. І вони вироблятимуть не 7% аграрної продукції, як нині, а вдесятеро більше, цим самим забезпечуючи продовольчу безпеку країни і повністю змінивши баланс нашого експорту.
Створюватимуться нові робочі місця, розбудовуватиметься сільська інфраструктура. Відбуватиметься інтегрування простого селянина в організований ринок продукції та збільшиться можливість виробляти якісну та екологічну сільськогосподарську продукцію для населення та на експорт.
Вадим ІВЧЕНКО, народний депутат України.
