Ярослав Карпик уже 25 років очолює тернопільський радіозавод «Оріон». За цей час різне було, пройшов разом з колективом, як тепер люблять порівнювати, між краплями дощу... Що казати, якщо навіть один із керівників «Укроборонпрому», побувавши на підприємстві, не приховував здивування, що воно вижило і успішно працює... І не дивно, адже на Тернопільщині за часів Союзу було до десятка нових заводів оборонного характеру, а залишилися лише «Оріон» та «Ватра». Напередодні Нового року прийнято підбивати підсумки і планувати роботу на майбутнє. Про це наша розмова з головою правління ПАТ «Тернопільський радіозавод «Оріон», заслуженим машинобудівником України, кандидатом економічних наук, академіком Академії економічних наук України Ярославом Карпиком (на знімку).

— Ярославе Михайловичу, то яким був для підприємства рік, що минає?
— Як і для всього суспільства, роком розчарувань: якість життя знизилася, корупція процвітає, економіка занепадає... Гнітить, що нинішнє керівництво взяло за основу методи роботи попередньої влади. Прикро, але держава для наших очільників не що інше, як джерело бізнесу, спосіб збагачення. Купка людей винаходить нові схеми дерибану бюджету, перерозподілу власності, рейдерства. Розстановка кадрів нефахова, процвітає кумівство, пристосуванство. Під час Революції Гідності люди вірили, що стоять за позитивні зміни у країні, а сталося навпаки, тож який настрій може бути? Залишається сподіватися лише на себе, розраховувати на власні сили, що й робить наш колектив. За дев’ять місяців ми практично подвоїли обсяги виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року, 2015-й закінчуємо з великим плюсом. Як це далося? Виживаємо не завдяки, а всупереч тим правилам, що діють нині.
— Наповнили портфель замовлень «Оріону» на 2016-й рік?
— Важко повірити: залишилося кілька днів до нового року, але від держави не маємо замовлень ні на гривню. І це незважаючи на те, що підприємство належить до оборонних, а наша країна змушена тримати удар від агресивного сусіда. «Оріон» створювався з метою забезпечення радіозв’язком армії і силових відомств. Натомість Держкордон практично перестав із нами працювати, МВС шукає засоби зв’язку за кордоном, СБУ також останні роки нічого не замовляє. Мовчить поки що і Міноборони. Я звертався з листами, стукав у всі двері, але відповіді не отримав.
— Можливо, якість продукції не задовольняє?
— Але ж інші країни задовольняє: прямий експорт нашої продукції становить понад 40 відсотків, непрямий — вдвічі більший. Річ у тім, що крім прямих поставок у зарубіжні країни, наші радіостанції закуповують всілякі фірми і фірмочки тут, в Україні, і перепродують її за кордон. Звісно, не без вигоди для себе. Всі вони перебувають під протекцією високих чиновників та олігархів, тож без проблем виграють тендери. Нам же чинять перепони. Хоч така фірма інколи займає лише кілька квадратних метрів площі, тобто виробляти нічого не може, але на це заплющують очі. Чому ж держава упускає свої прибутки, шанс наповнювати бюджет? Гадаю, запитання риторичне. Скільки я не намагався добитися, аби нами займалося профільне міністерство, щоб було до кого звернутися, та дарма. Але ж підприємство державне, 96 відсотків акцій у руках держави і так ним нехтувати... Між тим колективу, а це понад 600 осіб, треба якось виживати, виплачувати зарплату. Думаєте, нагорі це когось хвилює? Зате контролерів... Фінансові інспектори півтора місяця на заводі сиділи, податківці та інші контролюючі органи що не день, то на заводі. І кожен якусь «блошку» шукає, аби підтвердити необхідність свого існування. Тільки останнім часом виграв кілька судів проти фіскальних органів. А куди вони підуть, якщо на Тернопільщині, крім всілякої дрібноти, практично нічого не працює? «Оріон» дає до бюджетів всіх рівнів понад сім мільйонів гривень надходжень — більше, ніж деякі райони області. Тепер ось відомства один поперед іншого вихваляються, скільки людей скоротять. Чому ніхто не скаже, куди їм дітися, як прогодувати сім’ї? У держави немає довгострокової програми працевлаштування, перепрофілювання спеціалістів тощо. На великих підприємствах області на початку дев’яностих працювали понад 50 тисяч осіб. На жаль, ні держава, ні місцева влада їх не захистили. Люди розбрелися хто куди. Лише за останній рік, за даними профспілок, чисельність зайнятого населення в Україні зменшилась майже на два мільйони осіб, рівень зарплати (на Тернопільщині він вже багато років найнижчий серед регіонів) впав, безробіття зростає. Хтось про це думає? Нещодавно зайшов в один з ФАПів рідного Зборівського району, а там фельдшерка місце уколу самогонкою протирає. Каже, на рік виділили всього 600 гривень — і будь мудрий. То ми з колегами-директорами зібрали пакунки з найнеобхіднішим для кількох сільських ФАПів, але це питання потрібно вирішувати у масштабах країни.
— Як завод дає собі раду?
— Наші спеціалісти їздять мало не по всьому світу, беруть участь у міжнародних виставках, шукають замовлень. Саме завдяки міжнародним контрактам наповнюємо портфель замовлень. Хіба не дивина: міжнародні тендери успішно виграємо, а у своїй країні не дають? А ми ж валюту привозимо в Україну. Однак ставлення що до оборонного підприємства, що до цегельні однакове. Шукаємо будь-які способи заробити. Співпрацюємо з львівською «Іскрою», запустили дві лінії з виробництва енергозберігаючих лампочок, а це сорок робочих місць додатково. Буваючи у селах, знаю, що люди сумують за проводовим радіо. Ми могли б випускати радіоприймачі, але ніхто в цьому не зацікавлений: ні відомство зв’язку, ні місцева влада. Я пропонував створити в області раду підприємців, організувати постійно діючу виставку продукції, аби керівництво хоч знало можливості тих підприємств, що ще залишилися, але зацікавлення в цьому не бачу. Мене і моїх колег з багаторічним досвідом навіть на засідання колегії облдержадміністрації тепер не запрошують. Спостерігаю, як б’ються за бюджетні комітети що на рівні держави, що на рівні області чи міста, і думаю: люди добрі, ви тільки хочете ділити гроші і зовсім не думаєте про те, як їх заробити.
— Щоб виходити на міжнародний рівень, потрібно мати відповідних фахівців. Старі кадри відходять, а на рівень підготовки випускників вишів і училищ усі нарікають. Ви як дієте?
— Дуже дорожу досвідченими кадрами: конструкторами, технологами. Десь четверта частина колективу — пенсійного і передпенсійного віку. Звільняти їх не поспішаю. У нас своя перевірена система підготовки кадрів. До досвідчених інженерів, робітників прикріплюємо новачків. Протягом трьох місяців спостерігаємо за ними. Коли наставник каже, що будуть з учня люди, залишаємо, ні — прощаємося. На службу зайнятості годі надіятися. За весь час взяв звідти чоловік п’ять чи шість, інші просять лише відмітити, що вони приходили. Якби не власна підготовка кадрів, не було б з ким працювати. Як керівник, пишаюся, що чимало «оріонівців» пішли на підвищення, очолюють інші підприємства. Однак прикро, що виробничників нині не шанують. Не маю нічого проти, коли державні відзнаки отримують культурні діячі, освітяни чи медики, але практично не чути про нагородження тих, хто створює матеріальні блага. Це несправедливо.
— Колись на «Оріоні» був вагомий соціальний пакет. Вдалося його зберегти?
— Не повірите, навіть чотирнадцяту зарплату цього разу виплатимо — за вислугу років. Середня зарплата — в межах чотирьох тисяч гривень. Щороку проводимо медичні огляди, хто працює у шкідливих умовах, — спеціальні огляди. Майже щоразу медики виявляють два- три випадки онко- та інших захворювань, але на ранніх стадіях все можна поправити. Допомагаємо у лікуванні та якщо виникають інші проблеми. Щороку приймаємо колективний договір і намагаємося дотримуватися всіх його пунктів. Зберегли і розширили заводську базу відпочинку на чорноморському узбережжі Херсонщини. Торік люди боялися туди їхати, наступного літа, сподіваюсь, ситуація поліпшиться. Днями відкрили клуб сімейного дозвілля на 150 місць. Перший ранок для дітей тут відбувся у День Святого Миколая, далі будуть новорічні ранки, а там і для дорослих щось придумаємо. Гадаю, це лише зміцнить нашу «оріонівську» родину. Хотів би привітати колектив з новорічними і різдвяними святами, подякувати за те, що всі разом зуміли вистояти у непростий час, побажати миру й спокою у державі, оптимізму, віри у краще майбутнє. Кожній родині — любові, тепла, благополуччя, Господнього благословення!
— «Голос України» приєднується до Ваших побажань. У Новий рік — з вірою, надією і любов’ю.

Розмовляла Людмила НАКОНЕЧНА.

Тернопільська область.

Фото автора.