Між життям та смертю звичайна медсестра відкрила в собі надзвичайні здібності, які допомагають мешканцям двох сіл
Хтось іде по ліки до аптеки, а півтори тисячі мешканців сіл Червона Поляна і Кучерявоволодимирівка Чаплинського району Херсонщини — до баби-знахарки. Іншого виходу в них просто немає, бо єдину комунальну аптеку в Кучерявоволодимирівці закрили ще п’ять років тому, а приватні фірми своїх фармацевтичних закладів не відкривають — напевно, побоюються, що витрати не «відіб’ють».
Цілительство багатства не приносить
От і стукають з ранку до вечора відвідувачі в двері скромної хатини баби Тетяни, котра у свої 52 роки зовсім не схожа на бабцю. Але вона на традиційну назву професії не ображається. Комусь треба мазі від пристріту, в когось довго не заживає зламана рука чи нога, комусь треба пошептати від хворобливої пристрасті до алкоголю — всі йдуть до Тетяни Василівни, яка, буває, і по десять відвідувачів на день приймає.
У народі прийнято вважати, що цілителі заробляють добре. Але у нашому випадку сільська знахарка не розкошує, бо призначати платню за допомогу бідним людям ніколи не збиралася. Хтось харчів принесе — подякує, а хтось просто спасибі скаже. «Моє багатство — мої діти», — зазвичай повторює жінка. Тетяна Василівна навіть власного дому не має, мешкаючи в орендованому, а «зайві» копійчини витрачає на інгредієнти для своїх мазей та настоянок: мед, бджолиний віск, ті ж рослини. Не всі трави можна зібрати в степу, тому деякі доводиться шукати в аптеках райцентру. Хоча сама знахарка впевнена: цілющих сил її зіллям додають особливі молитви, котрі вона шепоче під час їх приготування або спілкуючись із хворим віч-на-віч. Утім, земляків Тетяни Василівни це не надто обходить: головне, щоб допомагало. А в складних випадках можна й до лікарні у райцентр з’їздити — хіба що там без «добровільних пожертв» навряд чи обійдеться.
«Я не відьма, але маю хист»
Попри вроджений альтруїзм і безкорисливість знахарки у Червоній Поляні та Кучерявоволодимирівці до неї ставляться по-різному. Хтось просто вдячний Тетяні Василівні за повернене здоров’я (надто чоловіки, котрі без неї програвали боротьбу з зеленим змієм), хтось вважає її дивакуватою. А деякі жінки не тільки не довіряють, а й навіть бачать у ній щось відьомське. Серед представниць слабкої статі ходить поголос, що бабця може й найближче майбутнє напророкувати. Але сама Тетяна Василівна каже, що чутки перебільшені — мовляв, інколи вона може бачити хворобу та знати, чи прийде після лікування до раніше безплідних жінок довгоочікувана вагітність. Однак для сіл у степовій глушині цього досить, щоб до скромної цілительки ставилися по-особливому.
Найцікавіше, що сама знахарка не мала досвідчених наставників і відьом у роду, а свої здібності, як вважає, отримала в результаті нещасного випадку.
— Змалку я хотіла лікувати людей і була переконана, що маю до цього хист. Тому працювати пішла медсестрою, і вже народивши двох дітей, намагалася вступити до Сімферопольського державного медінституту. Та перша спроба була невдалою, а далі вистачало житейських проблем — стало не до навчання. Аж одного разу, під час поїздки до Керчі, випадково впала до ями з грязюкою, в якій був кабель під напругою десять тисяч вольт. Стьобнуло добряче: тіло від голови до ніг наче блискавка пронизала. Напевно, біль і стрес розбудили приховані здібності: десь через півроку зустрілася з бездітною знайомою і вмовила її на масаж (знахарка наче витягає з тіла за хвіст отруйну змію і викидає її геть. — Авт.). За півроку моя знайома завагітніла, і до мене почали приходити жінки, — згадує сільська цілителька. — Далі вже треба було відшліфовувати здібності — вивчати властивості лікарських рослин, відточувати свої прийоми, складати рецепти. Недарма ж кажуть, що гарний фахівець усе життя вчиться.
Де немає лікаря, знахарка є
Попри те, що в житті Тетяни Василівни вистачало болю й негараздів, та й по світу її покидало чимало, вона шкодує лише про одне — що немає хоч більш-менш комфортних умов для прийому відвідувачів, які просять її допомоги. Вони приходять у винайману оселю, і свої зілля Тетяна Василівна саме там і готує. Та, зрештою, такою була доля всіх сільських знахарок, котрі через відсутність дипломованих лікарів своїми силами ставили на ноги хворих, приймали пологи, відшіптували головні болі.
Схоже, за нинішніх проблем системи охорони здоров’я в українській глибинці громада знову відчуває потребу в альтернативній медицині. І за її покликом з’являються знахарки — не тільки в окремо взятому селі на Херсонщині. Адже без ліків люди не можуть обійтися, і їм принципово байдуже, яким буде засіб для повернення здоров’я: у формі розрекламованих по телевізору пігулок з яскравими етикетками чи у склянці з ароматом меду і трав — головне, щоб допомогло. І ще невідомо, від чого ефект буде кращим!
 
На знімку: сільська знахарка у домашній «провізорській».
Фото Сергія ЯНОВСЬКОГО.