Чонгар ледь виживає, опинившись між двома вогнями.
Політикою мешканці загубленого у неозорих таврійських степах села Чонгар зроду-віку не займалися й не цікавилися — виховували дітей, вирощували хліб, випасали овечі отари. Аж тут політика прийшла до них сама: у вигляді мінних полів і траншей на посівах озимих, бойових вертольотів у небі та блокпостів на адміністративному кордоні між Кримом та Херсонщиною, який перетворюється на справжню прикордонну зону.
— У нашій загальноосвітній школі навчається 250 дітей не тільки з Чонгара, а й із навколишніх сіл Атамань, Поповка, Новий Труд, Сиваш. Шкільний автобус везе їх також і повз блокпости, звідки на транспорт наставляють дула кулеметів та автоматів. А тут ще й під вікнами гасають БТРи і гелікоптери над головами гуркочуть. У мирних людей нерви не витримують: п’ятнадцять родин вже забрали дітей зі школи й вивезли їх. Ще стільки ж бояться пускати хлопців та дівчат на уроки — воліють, щоб ці страшні часи вони пересиділи вдома. Там хоч підвали є, а в школі старе бомбосховище давно обвалилося — ремонту не підлягає. Тож стривожені найменшенькі учні підходять до своїх не менш наляканих улюблених класних керівників і заспокоюють: не бійтеся, у разі потреби мамо й тато пустять вас до нашого підвалу, — бринить сльоза у директора Чонгарської ЗОШ Людмили Курдюк.
Раніше півтори тисячі мешканців Чонгара вважали, що їм неабияк пощастило з розташуванням рідного села. Повз нього і стратегічна автотраса Харків—Сімферополь пролягає, і залізниця поруч. Тож на двох придорожніх ринках не бракувало ні покупців, ні продавців, а дітей родинам зручно було відправляти по вищу освіту і до Сімферополя, і до Херсона, і до Запоріжжя. Але всі ці вигоди, врешті-решт, обернулися лихом — на стратегічне перехрестя накинули оком кримські сепаратисти, котрі спільно з російськими агресорами облаштували тут навіть не блокпост, а справжній укріплений район з мінами, капонірами для БТРів, наметовим містечком. Українська армія відповіла їм, створивши навпроти власну «польову фортецю». І це все — тільки початок!
— Тільки-но повернулася з нашого блокпосту. Там мене поставили до відома, що біля села пройде тимчасова прикордонна смуга із лінією загороджень — орієнтовно два кілометри завдовжки та 25 метрів завширшки. І все це полями озимини, у яких є законні власники — фермерське господарство та з десяток родин одноосібників. Чи будуть їм відшкодовувати втрати від загибелі врожаю і коли це станеться, не кажуть ні офіцери на блокпосту, ні чиновники у Генічеській райдержадміністрації, — стурбована сільський голова Чонгара Тетяна Білецька. — Село просто лихоманить: на українському блокпості два дні не пропускали машини з Джанкоя, котрі постачають у наші магазини хліб та забирають свіже молоко. Говорила про це з військовими і наче домовилися, що такому транспорту перепон не чинитимуть. Та з кримського боку також не дуже заїдеш. Черга на пропуск машин завжди довга, а кілька днів тому вона розтяглася на дванадцять кілометрів. З нехитрою комерцією не краще — торгувати на сільський ринок у Чонгарі мало хто їде. А відтак і сільський бюджет від цього потерпає: приміром, збору за паркування машин на майданчику біля ринку протягом останніх тижнів жодної копійки не надійшло.
Мешканці восьми сіл на Чонгарському півострові, де дружно живуть і татари, і українці з росіянами, не поділяють проросійських симпатій деяких своїх сусідів-кримчан. На території Чонгарської сільради місцеві громади налаштовані патріотично і чим можуть, допомагають українським військовим. Люди розуміють, що й блокпости на дорогах, і БТРи на полях — це ситуація, від якої нікуди подітися. Її просто треба пережити — тим паче, й самі військові переконують, що труднощі «тимчасові» і рано чи пізно стосунки між регіонами-сусідами знову налагодяться. От тільки коли це буде, не знає ніхто.