До корпункту «Голосу України» у Тернопільській області звернулася жителька обласного центру Антоніна Моставлюк. Жінка розповіла, що не може спокійно дивитися телевізійні новини. «Я — росіянка, півстоліття живу в Тернополі, все життя розмовляю російською, мене ніхто ніколи за всі роки не образив, — розповіла вона у телефонній розмові. — Тепер російський президент взявся захищати російськомовних в Україні. А мене хтось запитав, чи я хочу цього? Історія мого життя — цікава. Приїжджайте, розповім».

І ось я — на околиці Тернополя, в районі так званого селища цукровиків. Квартиру від заводу «Поділля» отримав чоловік Антоніни Олександрівни, який багато років працював там головним механіком. І вона трудилася на цьому підприємстві. 

Пересувається жінка з допомогою ходунків. Вік поважний — вона 1927-го року народження. На столі — стосик медпрепаратів, апарат для вимірювання тиску. «Вік і хвороби беруть своє, — пояснює старенька. — А тут ще теперішні новини без ліків дивитися неможливо».

Допомагають Антоніні Олександрівні і сусіди. При мені сусідка принесла пакетик сметани. Люди тут — добрі, навіть бездомного пса пригріли, живе на сходовому майданчику. Що вже й казати про те, щоб піклуватися про стареньку.

— Я ніколи не відчувала неприязні з боку місцевого населення, — каже жінка, — хоч так і не навчилася розмовляти українською. Мабуть, якби заговорила, то ще гірше від Азарова (сміється). То навіщо калічити мову? 

Моя сестра ще в дитинстві добре розмовляла французькою, а мені мови не давалися. Але дітей ми з чоловіком віддали до української школи, хоча багато хто з працівників заводу возив своїх до російської, в центрі міста. Навіть онук просився, що хоче навчатися у тій школі, що й мама, хоч моя донька живе у Німеччині.

Діти Моставлюків — донька Евеліна і син Володимир — вчилися добре. Евеліна нині викладає в Німеччині, Володимир має свою справу. Українська для них завжди була рідною, хоч розмовляли двома мовами. 

Антоніна Олександрівна вважає себе патріоткою України. Жити в цій країні їй заповів брат Олексій Бардін, який загинув за визволення Полтави. «Це благодатний край, — писав він сестрі. — Я хочу, щоб ти тут жила».

Народилася Антоніна Бардіна (дівоче прізвище) в Ленінграді у багатодітній родині. Батько був заможним, мав маєток у Тверській губернії, невелику фабрику з переробки льону, який сам вирощував. Після революції хотів виїхати до Франції, але не вдалося. Одружився на місцевій заможній селянці. У тридцятих роках Олександр Бардін почав будувати дачу у Новому Петергофі. Солідну, зважаючи на те, що родина була чимала. Мабуть, на новобудову кинув оком хтось із тодішнього керівництва. Родину спочатку вислали до Тверської губернії, а потім главу сімейства заарештували. Іншими мотивами, крім корисливих, донька пояснити це не може, адже батько був далекий від політики. 1937-го Олександра Бардіна розстріляли. Антоніні тоді було десять років. Дітям сказали, що батько поїхав будувати Дніпрогес, і вони вірили в це, аж поки у школі однокласник якось зло кинув: «Твій батько — ворог народу і його за це розстріляли».

— Над нами завжди висіло клеймо дітей «ворога народу», — згадує Антоніна Олександрівна. 

Коли після успішної здачі вступних іспитів до медичного інституту дівчину не зарахували через дамоклів меч доньки «ворога народу», поїхала в Україну. Вступила до Смілянського технікуму харчової індустрії. Навчалася одразу на двох факультетах: цукровому і бродильному. На останньому курсі вийшла заміж за Василя Моставлюка, який був родом з Вінниччини. Хлопця також вважали неблагонадійним. Одразу з випускного у 1941-му його забрали до військового училища. Під Вапняркою потрапив у полон. Місцева жіночка сказала, що то — її син, і його відпустили. Дістався рідного Томашполя, після визволення якого від німців його мобілізували. 

Воював у штрафному батальйоні. З такими біографіями Моставлюкам була закрита дорога до партії, а значить — про кар’єрне зростання годі було й думати. Утім усюди, де вони працювали, їх пам’ятають як порядних, чесних, принципових фахівців. 

Антоніна Олександрівна очолювала лабораторії контролю за якістю на підприємствах харчової промисловості. Посада вимагала принципової позиції, не раз доводилося воювати з керівництвом, але ніколи не відступала від закону. Вона й нині цим пишається.

Після закінчення технікуму молоде подружжя скерували на роботу до Латвії. Відпрацювавши належне, переїхали до Рівного, а вже звідти — до Тернополя.

— Це моє рідне місто, — каже Антоніна Олександрівна. — Тут виросли мої діти, тут поховані моя мама, яку я забрала до себе, чоловік. В цю землю ляжу і я. Смутку за Росією не маю. Років із десять тому їздила востаннє у Тверську область. Батьківський дім (там тепер будинок піонерів) стоїть досі. Місцеве начальство пропонувало: «Приїжджайте, віддамо будинок». Але я не погодилася. 

Боляче, що нині Путін погрожує Україні. Українці у своєму домі самі розберуться. Нині багато хто в Криму радіє, що він відійшов до Росії. Гадаю, дарма: нічого доброго населенню півострова це не принесе. Послухайте мене, старої жінки, яка багато чого бачила на своєму віку.

 

Тернопільська область.

На знімку: Антоніна Моставлюк.

Фото автора.