Попереду є надія. Назад повертатись нікуди
Наркевичі — невеличке селище у Волочиському районі на Хмельниччині. Навіть тим, хто ніколи не бував у ньому, назва може видатись знайомою. Це через те, що всі поїзди, які прямують із Хмельницького на захід, обов’язково проїжджають через однойменну станцію. Хоча самому селищу за період його існування доводилось неодноразово змінювати ім’я. У радянські часи назву змінили на Ясне. Начебто і непогано, та слово не прижилось, і за кілька десятиліть довелося знову змінювати на початкове. Так би і залишались Наркевичі селищем, якби не реформа. Нині невеличкий населений пункт перетворився на центр об’єднаної територіальної громади, до якого увійшло аж 14 сіл. Нині весь район поділився на дві частини. Одна — із центром у Волочиську, друга — у Наркевичах.
Прагнуть реальних змін
На перший погляд, поділ непропорційний. Бо з одного боку райцентр із майже 20 тис. населення, та майже 70 сіл навколо нього, з другого — селище, у якому мешкає понад 1,5 тис. чоловік. Навіть з усіма приєднаними селами ледве набирається шість з половиною тисяч мешканців. Одним залишилось понад чотири десятки доволі потужних промислових та аграрних підприємств. Іншим — уже згадана залізнична станція і цукроварня.
Логічно виникає запитання: що змусило жменьку людей від’єднатись від доволі потужного і успішного сусіда? На що розраховують? Яким бачать своє майбутнє? Усі ці запитання тепер уже можна поставити новообраному голові об’єднаної громади Любові Гулі. Знати відповіді на них їй потрібно не так із цікавості, як з необхідності будувати це майбутнє.
Новий очільник не приховує, люди погодились на адміністративні зміни тому, що хочуть реальних змін у своєму житті. Адже нині селянам живеться вкрай важко: доходи — переважно пенсійні, дуже скромні, із роботою — майже жодних перспектив, із освітою, медичними послугами — суцільні негаразди...
— Наша найбільша проблема — дороги. Точніше — майже повна їхня відсутність, — каже Любов В’ячеславівна. — І у Наркевичах, і у селах, і між ними — не проїхати не пройти. Це паралізує і економічне, і соціальне життя. Тож найперше, за що мусимо взятись, це за ремонт шляхів.
Рішення правильне, але не втримуюсь, щоб не запитати, звідки на це візьмуться гроші? Адже докупи зібрались колишні сільради із дуже куцими бюджетами. Тільки й жили за рахунок державної підтримки, яка йшла на зарплати нечисленним бюджетникам та оплату комунальних послуг. То де ж тепер планують заробляти такі потрібні мільйони?
Найбільша проблема — це найголовніша перспектива
— Цукровий завод — це і наша найбільша проблема, і найголовніша надія, — продовжує голова. — Вантажівки, що кожного сезону везуть сюди тисячі тонн сировини, саме і розбили наші дороги. Але з другого боку, завод — серйозний платник податків. Саме навколо нього і згуртувались люди.
Але якими будуть ці надходження, на що може розраховувати нова громада, сказати не беруться. Бухгалтер Наркевицької селищної ради підбиває підсумки: цукровий завод за рік сплатив до бюджету близько двох із половиною мільйонів гривень. Сподіваються, що й надалі суми не зменшаться. Але яким буде зведений бюджет територіальної громади, ще навіть не припускають.
Утім, треба розуміти, що фінансові надходження від навколишніх сіл будуть далеко не такими великими. Сподіватися, що спільна казна громади одразу зросте у багато разів, не доводиться. Та й на державну підтримку у вигляді фінансування закладів охорони здоров’я та освіти покладають чималі надії. Без цього не обійтись.
Зрозуміло, що найближчим часом ніхто не обіцяє фінансового раю. Але новий очільник територіальної громади настроєна оптимістично:
— Мусимо вдихнути життя в наші села. Маємо чотири школи, шість дитсадочків — усе це працює. Але всім цим закладам живеться непросто. От прийшла зима, негода, і виявляється, що у наших школах, клубах протікають дахи. Тому вже негайно потрібно братися за їхній ремонт.
У найближчих планах — створити свою окружну лікарню, хоча нині діє і наркевицька амбулаторія, і ФАПи у кожному селі, але цього замало. Не так через кількість, як з точки зору якості медичних послуг. Тож хочуть запросити до себе хороших фахівців. А їм, зрозуміло, потрібні і житло, і хороша зарплата... І знову все впирається у кошти.
Де взяти кошти?
Є кілька ідей. Ось, приміром, у селах залишились приміщення шкіл, дитсадків, інших закладів, які давно не працюють. Чому б їх не відремонтувати і не організувати там хоч якесь виробництво? До прикладу, швейні цехи. Це ж і людям була б робота, і бюджет мав би постійні надходження. А значить, гроші можна було б направляти у нові проекти. Нехай невеличкі, але такі важливі для людей. Адже багато років поспіль вони здебільшого лише спостерігали за тим, як руйнується все навколо у їхніх селах. То, може, прийшла пора щось створювати.
Попри гарні плани та ідеї всі розуміють: не так швидко і легко втілити їх у життя. Любов Гула каже відверто, що у перші чотири—п’ять років доведеться не так гучно рапортувати про успіхи, як важко працювати. І лише з часом стануть помітні певні результати.
Завдання, яке звалила на плечі ця жінка, справді не з простих. Їй разом з усіма доведеться багато чого вчитися. Адже до цього не довелось працювати в державних чи управлінських органах. Тривалий час Любов В’ячеславівна пропрацювала на залізниці. Неодноразово доводилось проводжати поїзди, котрі, здавалося, мчать пасажирів у великі міста, далекі країни, де життя комфортніше, затишніше і багатше, ніж у Наркевичах. А їм доводилося залишатись усе на тому ж пероні. То чи не прийшов час зубожілим селам і селищам сісти у свій щасливий вагон, що доправить і їх до ліпшого життя? Нова наркевицька громада вже стала на цей шлях. Повертатися назад не хочеться. Та й просто немає куди. Тому вірять, що до перших відчайдухів і удача має прийти першою.
Хмельницька область.
