Наша прерогатива номер один — припинити чвари

Росія оголосила Україні інформаційну війну — так вважає доктор медичних наук, один з найвідоміших українських психотерапевтів Олександр Фільц. Щоправда, наші сусіди користуються у цій війні моделями XX століття, тому вони приречені, бо живемо у XXІ столітті. Але Володимир Путін йде кількома шляхами. Один з них — спровокувати контрреволюцію, пересваривши українців між собою.

«Прикро, але це діє, — визнає Олександр Фільц, — контрреволюцію в Україні проводять системно день за днем. Ми бачимо початок з’ясування стосунків: правий сектор — лівий сектор, «Свобода» — не «Свобода», «Батьківщина» і ще хтось, а на вершині контрреволюція. Ми повинні прийняти меморандум і припинити між собою з’ясовувати стосунки. Це має бути прерогативою номер один».

Слухаючи виступ Олександра Фільца у Львівському прес-клубі, згадувалось, як нас поволі, але методично підштовхували до розбрату і зневіри. Свого часу нас навіть голодомор не зламав, а це був пекельний інструмент поневолення. А нині людей сварять між собою, немов живемо останній день.

Першими у стані депресії опинилися заможні верстви, які зазнають найбільшої моральної ерозії. Нас переконують, що вони зараз ділять посади і ні про що більше не думають.

А простий люд витримає всілякі випробування, бо ми нарешті зрозуміли, що гроші в політиці — ніщо. Виграє той, хто знайде ключ до душі народу. А це за жодні кошти не купиш.

Наші опоненти і противники працювали як світ старими методами: сам достаток не робить людей щасливими, бо щастя — це коли громадяни почуваються часткою здорового суспільства. Найщасливішими є громадяни тих країн, де високий рівень довіри один до одного.

А що було в Україні? Уміло використовуючи вічне протистояння влади й опозиції, у суспільстві посіяли недовіру. Зневіра стала найпідступнішою хворобою незалежної України. У політику та до влади прийшли прагматичні ділки, у яких часто слова розходилися з ділом. Не довіряли політики один одному, не довіряли люди владі, політичним партіям, судам, міліції. Соціологічні дослідження свідчили, що в суспільстві падав рівень довіри навіть до церкви. Як же інакше, якщо священик відмовлявся ховати безплатно мерця?

Що можна збудувати на зневірі? Україна ризикувала перетворитися на країну, де всі не довіряють усім. Запущена в масштабах країни підступна технологія привела до того, що депутати відмовлялися на сесіях вчасно затверджувати економічні програми, штучно призупиняли процес прийняття бюджету і виділення коштів. А тут ще почали підкидати ідеї федералізації країни.

Нинішні події в Україні схожі на часи, коли в Галичині 1990 року на виборах переміг демократичний блок на чолі з В’ячеславом Чорноволом. Ще існував СРСР, а у Львові вже висів національний прапор. Тоді теж у суспільстві сіяли розбрат, нагнітали протистояння між релігійними конфесіями, поширювали ідеї федералізації країни. У західних областях навіть Галицькі асамблеї проводили. Але, до честі політиків, ніхто навіть не говорив про відділення, а, навпаки, ратували за єдину і соборну Україну.

Звідки ж тоді у Львові взялася ідея федералізації України? Її приписують колишньому кадровому офіцеру ГРУ СРСР, який працював... помічником голови обласної ради. Кажуть, він писав блискучі доповіді, підкидав свіжі ідеї і мав прямі виходи на Москву. Міг за одну ніч написати фундаментальний виступ, що було не під силу навіть науковому закладу. Пізніше цього кадра бачили в адміністрації Президента України. Теж писав блискучі доповіді. Був фахівцем з політичних технологій, свого часу доклав чимало зусиль, аби пересварити Віктора Ющенка і Юлію Тимошенко.

Колишній заступник голови адміністрації Президента розповідав авторові цих рядків, як, побачивши цього «грушника» в коридорі, Президент привітався і запитав: «Ну, яку гадось ще придумав».

Так ось, цей «грушник», швидше за все, й підсунув керівникам революційної Львівщини ідеї федералізації, але через кілька років вони вже від них відхрещувалися.

Федералізація України — це стара платівка Луб’янки. Як тільки в Україні починають сіяти розбрат, на світ з’являється ця нафталінова ідея. Ми також бачимо, що за неї агітують проросійські політики. У Львові про неї встигли забути, але вона вигулькнула знову — на Півдні та Сході України.

Схоже, росіяни далі користуються перевіреними технологіями минулого століття, які випробували не тільки у Західній Україні, а й під час революцій в Угорщині, Чехословаччині, Польщі. Спочатку розбрат, штучні конфлікти, а потім з’являються рятівники і визволителі.

Недовіра, відкрита брехня і цинізм спустошували наше суспільство. Ми забули про слово мораль. Усе це призвело до того, що зневіра стала хворобою номер один в Україні. Хоч як прикро, але від зміни команд нічого не змінювалося. Потрібно було змінювати систему. Сідати за стіл переговорів і домовлятись, як це у 80-х роках зробили поляки. Але, схоже, фінанси в нашу країну йшли на інше — на енергію нищення і протиборства. Навіщо Кремлю багатий сусід? Чи не тому нам постійно підкидали яблуко розбрату? Легше й дешевше прогодувати 100 продажних політиків чи журналістів, ніж налагоджувати нормальні економічні стосунки між двома державами.

Нам постійно підкидали якщо не мову, то Бандеру чи Шухевича. Не економіку, не енергію творення, а розбрат і зневіру. Це була добре продумана й тривала технологія.

І навіть тепер, перед навалою окупантів, продовжує грати стара платівка. Спроби українських лідерів домовитись поки що закінчувалися фіаско. Ось короткий діалог двох кандидатів на перше крісло:

— Я — президент, ти — прем’єр.

— Ні, давай навпаки.

— Та ти пацан!

На цьому об’єднання закінчилось. Не можуть лідери домовитися, бо за ними стоять сили, які смикають за мотузки. У жорстокому протистоянні нівелюються підвалини суспільства. На додачу ще низький життєвий рівень, брак середнього класу і постійно розігрується російська карта. Але зневіреному народові нема чого втрачати. Привід може завжди знайтися. І на зміну ставленикам олігархічних груп з вулиці прийде дядько з мозолястими руками. Що відбувається, коли знедолена маса висуває лідера з народу, ми вже це проходили. Ось тоді нам на допомогу може прийти північний сусід в овечій шкурі. Як рятівник. Спочатку нам присилають провокаторів, які роздмухують полум’я розбрату, щоб пізніше нас урятувати. Отака правда нашого часу.

Росія приречена, бо користується старими моделями, вважає доктор медичних наук Олександр Фільц. Технологічний процес там безнадійно відстав, тому не варто переоцінювати російські спроможності в економічній та технічній сферах.

Провокуючи в Україні контрреволюцію, Путін назовні демонструє, що такий сильний, що може дозволити собі інтервенцію проти всіх. Хитрість пропаганди полягає в тому, що назовні виносять старі-нові теми для суперечок: ЄС чи Росія?

Які рецепти пропонує професор Олександр Фільц? По-перше, накласти табу на дискусії. І звернути увагу на Росію, де суспільство, всі органи державної влади підтримують Путіна. В Україні все навпаки. І ми прийняли ту гру, яку нам нав’язав Кремль.

Кремль постійно хоче нас переконати, що такої держави як Україна нема, і б’є в одну больову точку.

Професор Олександр Фільц радить нам позбутися песимізму, бо він не добрий порадник. Натомість повинні довести світу, що ми найпрогресивніша держава в усьому регіоні: «Росія відстала держава, яка валиться, і для того, щоб не завалилася, створює контрреволюцію в Україні та профілактику революції в Росії».

Ось чому проросійські політики та ЗМІ сусідньої держави нас постійно годують песимістичними настроями. Найкращою відповіддю на виклик часу буде єдність народу і припинення чвар. Сварки вигідні тільки нашому противнику.