Сказати, що там небезпечно, — нічого не сказати. Там — війна. Вона не закінчилася. Але щойно наступає тиша, нехай навіть на кілька днів, і всім одразу хочеться забути про біду. І попри все пережите, люди дуже щиро починають вірити у те, що все закінчилося, і ось воно, настало мирне життя. А тому беруться латати дахи, склити вікна, поратися у своїх дворах... І тут раптом знову — десь вибухнуло, щось зруйнувалося, когось поранило. Хтось загинув. Про все це Люда розповідає спокійно, без надриву, трагічних ноток у голосі, але видно, що внутрішньо вона залишається напруженою. І це навіть через півтора роки після того, як залишила рідну Мар’їнку.

— Тоді все розпочалося так несподівано — не встигли навіть якось розгледітися навкруги, як уже військова техніка, люди зі зброєю, блокпости. Хоч би хто що не казав, а ми на власні очі бачили російських військових, котрі навіть не приховували свою форму. Та все одно не хотілося думати, що розпочнеться війна. Це в голову не вкладалося. Та по-справжньому всіх струсонуло, коли пролунали перші вибухи, розірвалися перші снаряди, і ми побачили перших загиблих. Не просто побачили. Серед них були наші знайомі, близькі, — повертається до минулого жінка.
Першою реакцією на всі ці події було бажання поїхати від них подалі, десь перечекати. Кілька тижнів, а чи навіть і місяців. А далі все мало б стати на свої місця. Нікому не хотілося якихось глобальних змін, переділу територій, переходу до іншої країни.
По телефону новинами, які, здавалося, взято з фільму про війну, весь час ділилася з подругою донеччанкою Аліною. Тоді разом і надумали поїхати зі своїх міст до її батьків, які живуть у Криму. Здавалося, що там усе добре і безпечно. А головне — сподівалися, що швидко повернуться назад. Тому навіть не брали з собою багато речей.
Але так не сталося. Крим зустрів їх зовсім не тим теплом (у прямому і переносному розумінні слова), як було раніше. Нові порядки і правила життя створили чимало проблем для місцевого люду, а про приїжджих і говорити нічого. Тож, коли почули, що Мар’їнку визволило українське військо, Люда вирішила повертатися додому. Тоді ще не знала, що життя в прифронтовій зоні виявиться вкрай важким.
Поступово у помешканнях зникали вода, світло, газ, тепло. Але найстрашнішими були обстріли і ночі у підвалах. Тоді Люда відважилася на відчайдушний крок — разом із мамою залишили свій дім. До них приєдналася і Аліна:
— Куди їхати? На мапі обрали місто, яке насамперед було б подалі від кордону, бо жити поруч із такими сусідами більше не хотілося. Придивилися до Хмельницького — чистий, спокійний обласний центр. До того ж мали номер телефону давнього знайомого, який міг хоча б зустріти на вокзалі і допомогти винайняти квартиру. Так і переїхали.
Пишного прийому не було. Чи якоїсь особливої уваги з боку соціальних служб. І це зовсім не тому, що чиновники були неуважними, а хмельничани — негостинними. Кожен робив свою роботу. Але сьогодні всім живеться непросто, тому й не знайти безплатного житла, достойних трудових вакансій, високих зарплат...
Людина невеличка «зведена» родина стала однією з тисяч, що прибула до області зі сходу. І їй довелося самотужки облаштовувати своє нове життя. Але про це Люда навіть не згадує, у неї жодних претензій до будь-кого. Як би не було важко, вони намагаються просто жити. Розповідає, як одразу ж пішла у службу зайнятості. Виявилося, що для неї, спеціаліста із юридичною освітою, підшукати вакансію практично неможливо. А от Аліні запропонували місце секретарки в навчальному комбінаті. І посада, скажемо, скромна, і зарплата — ще скромніша, на рівні мінімальної. Але на неї одразу погодилася ... Люда. Так і працює дотепер. І з усього видно, що і справу опанувала швидко, і з людьми контактує добре.
А от у Аліни, з якою так і мешкають в одній квартирі, все склалося по-іншому. Один майже випадковий телефонний дзвінок познайомив її з Валерієм. Ось де справжня іронія долі: в той час, коли Аліна їхала подалі від війни, Валерій з добровольцями вирушив саме туди.
Спочатку — кілька слів по телефону. Потім довші розмови. Добре, що виручав Інтернет — це було як побачення для них. Потім зустрілися...
І ось тепер молоді батьки чекають народження першої дитини. І їм навіть на думку не спаде обговорювати те, буде вона східнячкою чи західнячкою, якою мовою розмовлятиме, чи ще щось таке. Вони вже щасливі тим, що разом. І як не парадоксально, а саме війна подарувала їм сім’ю і нове життя.
Хоча і для них все складається не так уже й просто. Алінині батьки залишилися в Криму, і підтримувати з ними зв’язок украй складно. Валерій після повернення із зони АТО так і не зміг знайти роботу, тож вирішив піти служити у військову частину за контрактом. Жити доводиться на одну зарплату, левова частка якої йде на оплату житла... Але ж їм тепер є заради чого і кого жити.
І Люда теж не втрачає надії, що і у неї все буде добре. Навіть попри те, що сьогодні із їхньої багатоповерхівки у Мар’їнці виїхали всі сусіди, і будинок стоїть пусткою. Та й на всій вулиці, і на десятках інших стало значно менше люду. Переважна більшість переїхали в сусіднє Курахове. Хтось, як і вони з мамою, опинився у зовсім незнайомих місцях. Але їм так хочеться знову бути у себе вдома.
— Не знаю, чи сьогодні я залишила б свій дім так, як зробила це півтора року тому. Напевно, ні, — зізнається Люда. — Як би там важко не було, а він все одно залишається найріднішим. Жити без свого кутка дуже важко. Щоб ми повернулися, потрібно одне — завершити цю війну. До кінця. До перемоги. Хоч би хто що не казав, а ми — українці, і жити треба в своєму рідному домі. Для нас це — Україна.

Хмельницький.