На столі у родини Шинкаруків з Тернополя українсько-німецький словник. Олексій Іванович і Ганна Миколаївна хочуть оновити свої знання з німецької, бо онучка Христина приїде в гості на Різдво із своїм нареченим — австрійцем Гедеоном. Гедеон у свою чергу, кажуть вони, вчить українську, щоб разом заспівати українські колядки за різдвяним столом.

Шинкаруки пишаються своїми онуками. Христя працює у представництві ООН у Києві. Назар — п’ятикурсник Тернопільського національного економічного університету. З четвертого курсу — інженер-програміст в американській фірмі, тож перевівся на індивідуальну форму навчання. Марта на третьому курсі того ж університету: кілька місяців працювала і навчалася у США, тепер проходить практику в Польщі. Зоряна стаціонарно вивчає міжнародну економіку у Тернополі, заочно — журналістику у Львівському університеті. Дідусь і бабуся переживають, коли сесії збігаються, і дівчина буквально розривається між Тернополем і Львовом. Обидві доньки також навчалися в Тернопільському економічному університеті. Тетяна нині тут викладає, вона доктор економічних наук, її чоловік — декан. Наталя працює бухгалтером.
— Ідеалом для мене був батько, — розповідає Олексій Іванович. — Він ще за Польщі закінчив гімназію і дуже хотів, щоб діти здобули вищу освіту. Нас троє у батьків. Культ науки ми перенесли у свої сім’ї. А ще не порожнім звуком є для нас поняття «честь», «справедливість», «відповідальність». Це також звідти, від батьків, і передається, мов естафета, далі.
Олексій Іванович та Ганна Миколаївна вже майже півстоліття разом. Познайомилися на танцях, коли навчалися у Львові: він у лісотехнічному інституті, вона — у технікумі легкої промисловості. Скромна мила дівчина одразу сподобалася Олексію, але минуло ще чотири роки, поки вони побралися. Він був видний парубок, вона також подобалася хлопцям. «Був у мене конкурент, — згадує Олексій Іванович. — Підійшов до нього, кажу: «Ганя мені подобається». А він у відповідь: «Мені також». То ми вирішили: хай обирає вона, ось вона мене й вибрала». 
Остаточно переконався, що це та людина, котра йому потрібна, коли після інституту служив в армії. У листах відкрилася її щира душа, ніжність, доброта. Вони й досі зберігають ті листи. Ганна Миколаївна інколи навіть показує їх комусь з онуків. А Назар якось обмовився: хотів би, щоб його дружина була схожою на бабусю. Недарма кажуть, що життя прожити — не поле перейти. На шляху кожної родини — свої підводні рифи. Це тепер глава родини визнає, що не так просто доводилось його молодій дружині. Призначили Олексія лісничим у Клевань, що на рідній Рівненщині. Нові друзі, компанія, чаркування... Мовляв, що то за лісничий, що пити не вміє? «Вона терпіла мої вибрики, — зізнається Олексій Іванович. — Це я оцінив, коли з’явилася друга дитина. З висоти прожитого віку можу сказати: був таким собі сімейним диктатором. Вихований по-сільському: чоловік — глава сімейства, його слово — закон. Піраміда перевернулася десь після сорока п’яти, тоді я по-справжньому оцінив, що воістину володію скарбом. Відтоді у нас демократія. З роками закоханість переростає у любов, а це значно ширше поняття, усвідомлені почуття».
Вони підтримували один одного по життю. Вона — коли чоловік навчався в аспірантурі, захищав кандидатську, робив перші кроки викладача, згодом став професором Тернопільського економічного університету. Він — коли вона вирішила здобути вищу освіту в Івано-Франківському педагогічному інституті, з часом очолила колектив професійно-технічного училища № 11 у Тернополі. «Ранній» Олексій, може, і не хотів би, щоб жінка ставала керівником, а Олексій з життєвим досвідом, навпаки, пишався новим соціальним статусом дружини, підставляв плече. Не з чужих слів знає, як переживала Ганна Миколаївна, коли у 90-ті були затримки із виплатою зарплати. А скільки атак довелося їй витримати з боку місцевої влади: училище в центрі міста, ласий шматок для забудови. Майже тридцять років на посаді директора, «Заслужений працівник освіти України», «Відмінник освіти»... Ці відзнаки також можна ділити на двох.
Нині подружжя звикає до ролі пенсіонерів. Вони б ще багато могли зробити для суспільства, але політика нинішнього уряду не залишила вибору: або пенсія, або зарплата. Хоча Олексій Іванович і до того добровільно поступився своїм місцем в університеті лаборантці, яка росла без батька, захистилася, але працювати не могла, бо не було місця. Перейшов у комерційний інститут. Погодьтеся, нині, коли багато хто не завжди чесними способами виборює своє місце під сонцем, це по-справжньому гідний вчинок. «Батьки вчили мене робити людям добро. На жаль, у нашому суспільстві його дедалі менше», — констатує Олексій Іванович, а Ганна Миколаївна цитує Теодора Драйзера — немає у світі нічого вічного, крім доброти і безкорисливості.
Улітку працюють на дачі, вирощують городину для всієї родини. І взимку є робота — інтелектуальна. На столі — твори Ліни Костенко, Володимира Вихруща. Олексій Іванович і сам пише вірші. До сліз розчулюють його поетичні рядки, написані у зв’язку з відходом у вічність однокурсника. Він дуже цінує студентську дружбу, досі підтримує зв’язки з однокурсниками, а на Новий рік підписує десятки листівок. Вірність в усьому: дружині, батьковим заповітам, друзям... І «Голосу України», який в цій родині читають із першого номера, тобто понад 25 років! «Передплачуємо періодику на понад тисячу гривень,— підсумовує Олексій Іванович. — Літературні журнали, всеукраїнські і місцеві видання. Хоч нині це задоволення не з дешевих, але відмовитися від нього не можемо».
Рецепти щасливого подружнього життя від Шинкаруків на перший погляд прості: любити, шанувати один одного, поважати індивідуальність кожного, бути відповідальним, терплячим, вміти прощати... Але так непросто дотримуватися їх у житті. Коли бачу, як вони йдуть поряд під ручку: вона — завжди усміхнена, він — мужній, надійний, то відчуваю: їм це вдалося.

Тернопільська область.

 

 

Ганна Миколаївна та Олексій Іванович Шинкаруки.

Фото автора.