Почесний ветеран України, полковник у відставці, кавалер чотирьох орденів і багатьох медалей Андрій Григорович ГреЧко (на знімку) із селища Рокитне на Рівненщині був учасником партизансько-підпільного руху у роки Другої світової війни, а нині є заступником голови Рокитнівської районної ради ветеранів війни і праці.
А ще він тривалий час був власкором обласної газети, впродовж двадцяти років (1965—1985 рр.) — редактором рокитнівської районної газети. Андрій Григорович не лише керував колективом, творчим процесом, а й сам любив писати статті, особливо про простих трударів, а також про ветеранів війни. Чесний, скромний, порядний, небагатослівний, стриманий, виважений і водночас дуже трудолюбивий, відданий своїй професії, Андрій Григорович спонукав піти в журналістику не одного юного земляка. Чимало з них працюють нині і в центральних українських виданнях.
Андрій Григорович Гречко навіть на порозі свого 90-ліття (до речі, ветеран член Спілки журналістів із 1959 року відзначає його сьогодні) все ще активно співпрацює з районною газетою: допомагає її працівникам порадами, ділиться журналістським досвідом, пише статті — його слову вірять люди (а це чи не найвища відзнака для журналіста). Справді, силу друкованого слова ветеран війни і журналістики спізнав ще у роки Другої світової війни, відтоді основною його журналістською заповіддю стало те, щоб газетне слово було правдивим...
— Моє рідне село Хочино, що в Олевському районі Житомирської області, зазнало багато лиха від фашистів у роки війни, — згадує Андрій Григорович Гречко. Його неодноразово палили, а людей розстрілювали. Молодь примусово гнали до Німеччини. В одному з таких гуртів якось опинилися я і моя майбутня дружина Олександра Павлівна. Дорогою до Олевська частина молоді (переважно юнаки) вирішили втікати. Серед тих, хто у такий спосіб, ризикуючи життям, уник чужинської неволі, був і я. Олександрі ж, на жаль, поталанило менше: вона опинилася у німецькому таборі, бранці якого працювали на підземному заводі з виготовлення фотоплівки. Про те, що вона пережила в ті роки, не хочеться і згадувати. Від тих спогадів у мене й досі підвищується тиск, болить серце...
А ось сімнадцятирічному Андрієві Гречку доля приготувала інший шлях. Він, як і багато його земляків, пішов у партизани. 1942 року на українське Полісся з брянських лісів прибули партизани з’єднання Героя Радянського Союзу Олександра Сабурова. Юнак вступив у загін «За Батьківщину!» цього з’єднання. На партизанському аеродромі на Дубницьких хуторах у Білорусі закінчив курси мінерів. Весною 1943-го Рівненський підпільний штаб партизанського руху направив його у новостворений партизанський загін імені Дзержинського з’єднання Василя Бегми, який діяв на території Рокитнівського району та північної частини Рівненщини. Тут Андрій очолив молодіжну диверсійну групу. Невдовзі на її рахунку було кілька підірваних ворожих ешелонів, мостів, автомашин із гітлерівцями, зруйновані колії і лінії зв’язку... За бої в тилу ворога партизана відзначено орденом Вітчизняної війни І ступеня та медаллю «Партизанові Вітчизняної війни» ІІ ступеня.
— Людям на тимчасово окупованих фашистами територіях було дуже важливо знати про події на фронтах. Це додавало віри у перемогу, — розповідає Андрій Григорович. — Тому видавали рокитнівську підпільну газету, яку місцеві мешканці потай передавали із хати в хату. Першу замітку до неї 1943 року підготував і я. Досі пам’ятаю, що написав про діяльність моєї групи підривників.
Ось так уперше долучився до майбутньої журналістської професії Андрій Григорович Гречко. А передувала цьому служба у діючій армії — у 70-й гвардійській артилерійській дивізії. Звідти й надіслав світлину Олександрі, яку на той час уже звільнили з концтабору союзні війська і яка повернулася додому, в рідне село Хочино. З нею доля поєднала Андрія на довгі роки — 1 листопада 2011-го подружжя у родинному колі відзначило діамантове весілля — шістдесят літ разом. На жаль, Олександра Павлівна відійшла у вічність, тож нині Андрій Григорович — вдівець. Тугу за своєю половинкою трохи розвіює його активна громадянська позиція: він охоче приймає запрошення виступити перед школярами та молоддю; завжди радий зустрічам з бойовими побратимами, яких з кожним роком стає дедалі менше; пише спогади, які друкував і «Голос України».
Рівне.
Фото з домашнього архіву А. Гречка.
