Період переосмислення. Він обов’язково настане для одурманених путінською пропагандою росіян. Нині більшість із них готові звинувачувати кого завгодно: Америку, Україну, Європу у своїх бідах, але тільки не хазяїна Кремля, який ось уже 15 років править країною. Пропаганда одурманює й усе виправдовує — і знищення санкційних продуктів, тепер турецьких мандаринів, і що особливо жахливо — вбивство. Тепер це виправдання звучить як «важкий психічний стан через низьку зарплату». Виявляється, низька зарплата лікаря — це привід убивати пацієнтів. Що й казати: духовні скрепи...
Однак навіть нині, під загрозою переслідувань і арешту, не всі росіяни готові мовчати. «Путін перетворив мою Батьківщину на ізгоя й мені боляче й соромно за це. Українці, будьте мудрішими і зрозумійте, не всі в Росії підтримують цю злочинну кліку», — кажуть вони й просять вибачення за війну, загибель людей і за Крим.

Володимир РАЖЕВ (Тамбов, пенсіонер, у минулому керівник заводу, глава адміністрації міста):
— У мене «море» знайомих і близьких Українців — на заводі та в місті, де працював і продовжую жити. Ніколи не було й немає національної неприязні, або ще гірше — ворожнечі. Це неможливо уявити за жодних умов! Повага Вашій Народній рішучості! Усе непросто, але я переконаний: тільки-но зникнуть «тварюки», що накоїли багато поганого для нас усіх, усе налагодиться. Ми будемо разом! 
Ася ШУЛБАЄВА (Сибір, Томськ, журналіст):
— У моєму дитинстві у батьків були близькі друзі, котрі приїхали працювати до Гірського Алтаю із Сумської області. Чоловік — геолог, дружина — вчитель. Для мене, дівчинки, вони були «тітка Паша і дядько Федя». Тому на святкових застіллях у нашому домі всі дорослі співали «Ти ж мене підманула». А ще подружжя Кириленків виписувало з батьківщини гумористичний журнал «Перець», форматом і оформленням схожий на московський «Крокодил». Ось на цьому «Перці», читаючи його з року в рік, я й навчилася розуміти українську мову. Побувати на материковій частині України за весь час, що минув відтоді, так і не довелося. Але три роки тому чомусь з’явилося виразне й дедалі сильніше бажання відвідати вашу країну, особливо три чудові міста: Київ, Львів та Одесу. І тут Україна прийшла сама. Через репортажі телеканала «Дождь» (решту слухати було нестерпно, через сайт «Граней» і статті в «Новой газете», повідомлення Аркадія Бабченка, Юрія Тимофєєва, Павла Канигіна та інших чесних журналістів. А з розвитком подій — через українські ЗМІ та повідомлення друзів у Фейсбуці.
Коли до березня 2014 року в наших ЗМІ хвиля агресії проти України досягла просто істеричного накалювання, я попросила моїх нових друзів із ФБ написати свої репліки.
Надіслали з Вінниці та Києва, Дніпропетровська і Запоріжжя. Писали художник і медсестра, шкільний бібліотекар і підприємець, котрий став відомим волонтером, педагоги вишів.
Я принесла у видання, де працювала позаштатним співробітником, добірку, яку склала в папочку під назвою — уявіть собі! — «Голоси України». Але обласна офіційна газета не погодилася нічого із зібраного мною друкувати.
У ніч на 1 березня 2014-го я відправила через сайт Ради Федерації своє звернення: «Я, громадянин Росії, житель Сибіру, вкрай обурена сьогоднішнім рішенням, ухваленим Радою Федерації, про введення російських військ у частину України — Крим або будь-куди на територію України. Вважаю, що оголошений «захист інтересів російських мешканців України» — лише привід. Я ПРОТЕСТУЮ проти будь-якого втручання в сьогоднішнє життя сусідньої держави. Я протестую проти того, щоб російські юнаки вбивали українських хлопців чи навіть просто залякували громадян України зброєю. Вважаю, що сьогоднішнє рішення покриє невідбутною ганьбою тих, хто його приймав. Як громадянин, я дистанціююся від нього й робитиму все, що в моїх силах, щоб проти нього боротися. Як людина, що поважає права жителів братньої країни, вимагаю одуматися і скасувати це рішення. Я не боюся ні вас, ні ваших «центр Е», ні ваших законів, які пригнічують усе живе в Росії. Ваша влада не вічна. Dіxі».
Відповіді сенатори мені не надіслали... Тієї весни в мене з’явилося безліч друзів у Фейсбуці. Люди бачили аватарку зі словами «Україно, пробач!» і просилися у друзі. Бувало, що ми, спілкуючись, плакали перед моніторами своїх комп’ютерів — Ольга з Ужгорода у себе вдома, я — у себе в Томську.
Ми із друзями організовували в Томську антивоєнні акції. Я виходила на вулиці з плакатами і в одиночних пікетах. Намагалася пояснити співгромадянам, що «Війна в Україні — ганьба і злочин Росії!» — про це повідомляв мій останній плакат у річницю «крымнаш’а». До слова, про друзів: я втратила давніх, з якими дружила по 35—40 років, саме через ставлення до втручання Росії і до цієї війни. І знайшла нових.
Ви вистоїте, українці! Ми — кілька мільйонів людей у Росії — віримо в це. (При цьому дедалі менше надії на те, що не розлетиться на шматки й не перетвориться на суцільне «гуляй-поле» з бандами-кочівниками Росія). Сподіваюся, що коли-небудь я зможу приїхати до вас. Коли це буде? Напевно, «о шостій вечора після війни». Знаю одне — що в першому ж місті України, в якому мене зустрінуть друзі, я стоятиму на колінах перед могилами ваших воїнів, убитих моєю країною, що з’їхала з глузду. І, якщо доведеться, зі сльозами обіймати їхніх батьків.
Віталій ІВАНЧЕНКО (Таганрог Ростовської області, програміст):
— Я народився в Таганрозі. До революції та після неї купці, дворяни й батраки з півночі — спілкувалися російською мовою, а приїжджі з півдня — чистою українською. Але природньою мовою міста був саме російсько-український суржик. Про це чітко свідчать записи говору простого народу.
Велика частина населення, до 80% з українськими прізвищами. У місті був такий район (і зараз є) «Собачіївка», де селилися батраки та інші гостарбайтери з Воронезької області та інших північних земель. Їх називали... «кацапами». Ну і Чехов досить недвозначно писав: «Я народився в маленькому українському місті Таганрозі». У якийсь момент історії, йдеться про одне покоління, — місто різко переходить на російську мову і начебто стає «російським», хоча населення в принципі те саме. Я ніяк не міг зрозуміти, коли і чому це відбулося. Нещодавно я попорсався у своїх дитячих спогадах і зрозумів, у чому річ: 90-ті роки. Школа. Лабораторна робота з хімії. Одна з однокласниць (відмінниця, до речі) необережно написала в тексті лабораторної фразу «Засунемо скляну палицю в колбу». Учителька на «розборі польотів» вибухнула довгою тирадою з тоннами ненависті з приводу слова «сувать». Мовляв, як можна такі «просторічні» слова писати у високомистецькій роботі з хімії, правильно треба не «засунемо», а «введемо»! Однак слово «сувати» — в українській мові цілком пристойне й літературне, воно є в усіх словниках (на відміну від слова «сунути» в російській, де його вважають «просторіччям»). Навіщо через такий дріб’язок було вчиняти психологічний стрес дітям і формувати в них комплекси й почуття сорому лише за те, що вони користуються живим місцевим діалектом, тобто РІДНОЮ мовою, якою говорять їхні батьки й взагалі всі навколо? Тоді я не надав цьому значення по малолітству, а тепер, згадуючи цю історію, думаю, що вчительку в той момент переповнювали набагато глибші почуття, ніж просто любов до російської філології. ... і я розумію, чому місто так швидко перейшло на російську мову — нас просто з дитинства переконали, що говорити рідною мовою «соромно»...
Ілля МАКАРОВ (Москва, бізнесмен):
— Я люблю Росію, люблю свою Батьківщину. Але для мене Росія — це не Путін і його банда з пітерського підворіття. Я зневажаю людей, які асоціюють свою країну, свою Батьківщину з цією нікчемністю, це жалюгідні раби й плебеї. На жаль, таких у Росії чимало. Огидно й мерзотно спостерігати, як обдурені путінським тб люди за кілька років перетворилися на стадо. Злісне, заздрісне стадо, готове винити у своїх бідах та убогості кого завгодно (Обаму, Україну, Європу), тільки не шахрая, який уже 15 років при владі, і не себе. Україна стала для мене рідною з 2006 року, коли я придбав будиночок у Криму. Я багато разів був і на сході, і на заході України, подорожував з родиною на автомобілі. Я щиро полюбив цю країну, цей гостинний і добрий народ. І ніколи не чув на свою адресу поганого слова чи навіть натяку на те, що я не такий чи не тією мовою спілкуюся. Я завжди кажу про це своїм друзям, рідним, знайомим. Путін перетворив мою Батьківщину на ізгоя й мені боляче й соромно за це. Українці, будьте мудрішими і зрозумійте, не всі в Росії підтримують цю злочинну кліку. Прошу у вас вибачення за війну на Донбасі, за загибель людей, за Крим (який став мені не цікавий тепер). Ви обрали правильний шлях і не можна з нього сходити, боріться, воюйте за свою землю, за свою свободу й незалежність, за європейське майбутнє ваших дітей і онуків. Упевнений: ми ще вам заздритимемо.
Андрій МАРГУЛЄВ (Москва, активіст):
— Розв’язана Путіним «гібридна війна» проти України — це цілком «природня» спроба мафіозної організації, сенсом існування якої є всеосяжне паразитування, насильницького захоплення зовнішнього ресурсу після невдачі «плавного» його поглинання. Як же Путіну вдалося зробити співучасниками цього злочину мільйони росіян, що його підтримують?
Путін зіграв на комплексі «цивілізаційної неповноцінності» населення Росії, що виникло після розпаду СРСР на тлі протиріччя між завищеними очікуваннями і їх перекрученим втіленням. І тому, для «нескінченного» утримання своєї непідконтрольної суспільству влади, ним була обрана зрештою ідеологема «ворожого оточення», що дозволяє мобілізувати і «рачеловечивать» російський електорат.
Для обслуговування цієї ідеологеми і під враженням від українського Майдану, Кремлем була розроблена новітня зброя масового ураження — «телемедійний паралізатор мислення» за допомогою створення штучної «телереальності».
У свідомість мас була успішно впроваджена вистава про те, що «реальність» — це суто інформаційний феномен.
Обивателя виявилося зовсім легко привчити відсівати будь-яку дискомфортну інформацію нехитрим прийомом: дайте мені такі докази, які я не зумію взяти під сумнів — тоді я повірю! Ах, не можете — тоді не заважайте мені вірити нашому президентові! Це змарнувало всі спроби викриття опозицією тих чи інших «запутінських» фальшивок...
Так Росія опинилася в «Задзеркаллі», так у ній стався новий найглибший розлам між більшістю, що не встояла перед спокусою впасти в «рятівне» божевілля, та меншістю, що зберегла розум...
Я думаю — що саме цей злочин Путіна і його спільників є найстрашнішим.
Тому що завдяки такому отруєнню свідомості (не тільки низів, а і самих ватажків!), схожому з тим, яке здійснювалося колись у гітлерівській Німеччині, слідом за Україною настала черга Сирії, а тепер й увесь світ стає жертвою ядерного шантажу знахабнілих кремлівських божевільних.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.