В умовах військового конфлікту соціально-психологічна допомога населенню стає пріоритетною.
До початку військового конфлікту на Донбасі в Луганській області було створено непогану базу для соціальної реабілітації й психологічної допомоги постраждалим від домашнього насильства. На жаль, практично всі соціальні заклади цього профілю залишилися на окупованій території регіону, і нині їх доводиться створювати заново. Наприклад, уже пройшов перереєстрацію Луганський обласний центр соціально-психологічної допомоги, на черзі — відновлення обласних центрів матері й дитини, роботи з жінками та ін. Словом, у регіоні намагаються відтворити колишню структуру, але цьому часом заважають банальні причини — зокрема, брак приміщень. Через це, до речі, вже зареєстрований центр соціально-психологічної допомоги ніяк не може почати повноцінну роботу, хоча підтримка з боку місцевої влади і міжнародних організацій є. Сєверодонецьк, який сьогодні перебрав на себе роль центру території, підконтрольної українській владі, на жаль, не має у своєму розпорядженні такої кількості вільних об’єктів, які б могли прихистити усі обласні структури, що сюди переїхали. Схожа ситуація й у сусідніх містах — Рубіжному та Лисичанську. Але влада шукає варіанти, розуміючи, що в умовах військового конфлікту соціально-психологічна допомога населенню має бути пріоритетною.
Війна калічить душі людей, а головна небезпека криється в тому, що насильство стає нормою. Педагоги, наприклад, відзначають — малята в дитячих садках тепер не кажуть своєму кривднику «ти поганий», а бажають, щоб йому «на голову впала бомба». У середовищі школярів в окремих випадках не приймають учня-переселенця або вчителя з таким статусом, бо ці «чужі» прибули з «сепаратистської території». Масового характеру погіршення стосунків між місцевим населенням і внутрішньо переміщеними особами, на щастя, не набуло, але гарантій, що безконфліктність збережеться й надалі, ніхто не дасть. В умовах воєнних дій, звісно, підвищується роль психологів. Але чи готові вони працювати в новій для себе ситуації й чи достатньо в них для цього знань, досвіду? У Луганській області понад 300 шкіл і 250 дитячих дошкільних закладів. Переважно вони розташовані в сільській місцевості, а тут, як відомо, психологи — велика рідкість. Та й, як показує практика, професійна підготовка цих фахівців для роботи з дітьми в умовах війни, м’яко кажучи, залишає бажати кращого.
Порівняно з 2014-м у 2015-му кількість звернень, наприклад, із приводу насильства в родині на Луганщині значно скоротилася. Це й зрозуміло: зменшення пов’язане насамперед із тим, що половина області є непідконтрольною територією. Крім того, завідувачка сектору сімейної політики департаменту соціального захисту населення Луганської військово-цивільної адміністрації Яна Соловйова звертає увагу на той факт, що українська частина регіону здебільшого сільська: з 15 територій усього три міста й 12 сільських районів. «... А соціальні зв’язки в сільській місцевості дуже стійкі, — стверджує вона. — У місті простіше залишитися непоміченим колегами, друзями, якщо не хочеш свої сімейні проблеми виносити на загальний огляд». Крім того, через військовий конфлікт на непідконтрольній території залишилися всі соціальні заклади, куди могли б звернутися постраждалі. Приплюсуємо сюди ще й відсутність довіри до правоохоронних органів, відносне безправ’я в чужій територіальній громаді, якщо йдеться про переселенців.
Тож низька кількість звернень по допомогу має не радувати, а, навпаки, насторожувати. Розглядати проблему потрібно не тільки з точки зору фізичного насильства, а й морального, економічного. «Коли дітей-переселенців не приймають у новій для них школі — це насильство. Коли мати залежить від фінансового донора, який платить за оренду квартири, — це теж елемент насильства, — вважає директор Луганського обласного центру соціальної служби для дітей, сім’ї та молоді Ірина Єременко. — Люди багато чого не розуміють, не знають, куди звернутися по допомогу й за порадою, тому не борються за себе».
Ситуацію змінити можна, стверджують соціальні працівники, і в цьому здатні допомогти мобільні бригади з надання допомоги жертвам насильства. З 1 листопада 2015-го вони вже діють у двох містах — у Сєверодонецьку й Лисичанську, а також у трьох районах — Новоайдарському, Кремінському і Станично-Луганському у тісній співпраці з центрами соціальних служб. За листопад 2015-го роботою виїзних бригад охоплено 33 населені пункти, відбулося понад 50 виїздів, під час яких надано допомогу 200 клієнтам. Інформація про постраждалих внесена в єдину електронну базу. Розповідаючи про перші результати роботи, директор Сєверодонецького центру зайнятості молоді Наталя Шовкун наголошує, що з появою мобільних бригад у соціальних працівників і психологів з’явилася змога діставатися найвіддаленіших населених пунктів, у родини, де сталося лихо, а, крім того, більш предметно працювати з сільськими радами. В окремих випадках з’ясовується, що територіальна влада багато в чому недопрацьовує, виявляючи некомпетентність або й байдужість.
Нещодавно в Сєверодонецьку відбувся круглий стіл, учасники якого обговорили проблеми, пов’язані з гендерно обумовленим насильством в умовах військового конфлікту на сході України. Директор Департаменту сімейної гендерної політики й протидії торгівлі людьми Міністерства соціальної політики України Наталія Федорович обіцяла Луганській області всіляку підтримку в створенні центрів соціально-психологічної допомоги, у тому числі й матеріальну. Такі наміри похвальні. Вони дають зрозуміти, що держава стурбована ситуацією. Але чи готові в нашій країні до створення міцної й надійної системи соціально-психологічної бази, чи ми й надалі вдаватимемося до ін’єкцій у критичних випадках і розраховуватимемо на міжнародних донорів?
Луганська область.
Головне — підтримка коханих.
Фото надано автором.
