На околиці Носівки, за адресою вулиця Козацька, 1, — справжній козацький зимівник кобзаря-лірника, народного артиста України, лауреата Національної Шевченківської премії Василя Нечепи (на знімку). Зі сторожової вежі ген видно Шаулову могилу — служили Шаули Москві вірно, а вона їх сибірами та репресіями звела зі світу, Нечепину греблю, поле, біля якого малював своїм хитрим способом геніальний Іван Марчук, який спеціально сюди приїздив, Круглий курган, що з бозна-яких часів тут темніє.
Зимівник обнесено частоколом загостреним. Вірний пес Арик — за сторожа. Чорний, як сажа, він не гавкає, а мовчки з чужаком розправляється. Щоправда, кобзар, коли до нього злодії було залізли, пригрозив місцевим пиякам батьківською рушницею — крадіжки припинилися ще до появи на обійсті пса.
До садиби — дві брами. З ушулами, дебелими ворітьми. На головній, парадній — металеві ініціали господаря, викувані з металу силуети козаків, матері з дитям.
Криниця, з якої колись пів-Носівки воду брали. Біля воріт раніше стояли дубові корита, і з них напували корів і коней. Вода там унікальна — косарі завжди її брали, а тепер Нечепа свій сад великий поливає. Каже, що дві тисячі літрів на раз набирає, а вода все є — на дитинці, певно, колодязь стоїть.
Відомий археолог Юрій Шилов казав господарю, що в його дворі треба розкопки проводити — якусь енергетику чує. А кобзар, коли вдома, співає цілими днями в батьківській хаті — там лежать копія посмертної маски Тараса Шевченка, якого він тільки батьком називає, рушники, «Кобзар», бандура і стіл, закладений розвідками з історії краю.
Його хата стає місцем паломництва для... ночівлі. Виходить одного разу з машини Юрій Мушкетик — тоді голова Національної спілки письменників України. З подушкою і ковдрою: «Хочу у твоїй хаті переночувати, бо вона із в’яленої верби складена!». Пощастило і мені спати у цій хаті, та ще й на місці Мушкетика. А вкриватися дав господар ковдру, виміняну матір’ю у мадяр, які під час Другої світової квартирували. Що вам сказати — спати було тихо і солодко, навіть півень уранці не розбудив.
У зимівнику Василя Нечепи дві хати — батьківська і козацький центр, літня кухня, господарські прибудови, в яких живуть кури, гуси та качки, серед яких одинокою, не нашенською розмальовкою виділяється пекінська качка. Пару їй господар уже десь замовив, та ще везуть... Поки що вона самовито витьохкує — точно іноземна, бо геть не по-нашому сипить.
Та хазяйство Нечепа не для їжі тримає (він м’яса не їсть), а для добрив — оце перед морозами 230 дерев своїх трьох садів обкопав та пташиним перегноєм удобрив. За три дні приготував дерева до зими, й одразу сніг ліг. Таки справді той характерник щось знає... Тільки смородини у козака 100 кущів. Кажу: «Так можна тільки на цих ягодах заробляти!». Певно, цього року доведеться продавати, бо раніше сім’ям трьох його дітей усе йшло.
А ще у тих садах відроджуються старі сорти яблунь — тут у нього був навчителем знаний дід-садовод Михайло Курдюк, на честь якого навіть річечку в Асканії-Нова названо Курдючкою. На дворищі Нечепи насадив він магнолії та всі види європейських бузків. Відійшов нещодавно 80-річний дід-козак, а його справа міцно вчепилася у Василя Нечепи.
Материна баба Кулина була цілителькою — все щось на яйцях виливала, свічки в хаті її горіли постійно. Із прабабиного полотна Василь Нечепа зшив собі костюм (його перша професія — закрійник!) і здійснив у ньому першу кругосвітню подорож з концертами. Сам і візерунок вишив — запозичив його з дідової сорочки. Тож щось від прабаби Кулини і до нього перейшло з тим полотном — дуже вже він на характерника схожий.
А характерники все по своєму характеру роблять. Скажімо, знайшов Василь Нечепа могилу свого прадіда Івана, який помер ще 1934 року, і поклав на ній надгробок зі словами: «Є на світі наша слава — рід козацький, величавий». Внизу — тризуб з мечем. У верхній частині — хрест зі свайстям. «Сваргу, — каже Василь Нечепа, — я зашифрував у хрест, щоб земляків не дратувати». А сварга — то давній знак неба!
Цей прадід Іван, народжений 1864 року, розказував батьку Василя Нечепи, що в них рід такий знаменитий, про який і в книгах буде написано. Тож малий Василько, як до школи ще не ходив, зустрічав з уроків старших дівчат з Нечепиного роду і питав: «Ну, вже написали у книгах про нас?!». «Ні, ще нема», — відповідали малому.
Виріс Василь, став Григоровичем, знаним і поважаним. Та й знайшов сліди свого роду, що ним прадід Іван гонорився. Каже тепер: «Я в архівах посивів, але дослідив, що оце з цього мого двору гетьман Северин Наливайко походив і знаменитий Адам Кисіль звідси політику двигав». Та й сам книжку спорядив «Рід козацький, величавий», у якій прадідове пророцтво й виконав.
А ось як колядував малий Нечепа: «Баба Одарка навчила нас молитов і псалмів на два голоси, перед святами давала великий список людей, до яких ми мали завітати обов’язково. Зими були із завірюхами та кучугурами, якими ми лазили-перелазили з двору до двору. Батько дорікав жінкам: «Чого ви їх, наче старців яких, у таку негоду виганяєте з хати?». «Ет, Грицько, це не твоє діло! Хлопці Божеською справою займаються, молитвами людей обспівують», — казала баба. Ми стукали у двері хат, де загорялися каганці, і, поскидавши шапки, заспівували: «Рождество Твоє, Христе, Боже наш...»
Тепер кобзар бідкається: «Прийшов оце минулої засніженої зими до деяких сусідів з Різдвом вітати, заспівував ті молитви, бо добре їх пам’ятаю. Та якась розгубленість у людей, гроші мені не пропонують, до столу не запрошують, бо знають, що спиртних та м’ясних страв не вживаю».
Лукавить козак-кобзар: де ж би люди не ніяковіли, якщо до них у хату народний артист заспівує!
А його мова така, що треба слідом записувати. Телефонує, скажімо, при мені сусідці Наталці, на храм запрошує, а та віднікується — мовляв, не знаю, коли чоловік з роботи прийде. Василь Нечепа: «Так він шо в тебе у банді робить, шо не знаєш, коли роботу закінчує?!».
У козацькому центрі, складеному на місці колгоспної лавки, де мати Василя Нечепи чверть віку торгувала, зі старого збереглися хіба що вікно та вивіска з поштовим радянським індексом. А Василь Нечепа і камін там поставив, і сауну, і просторий зал, де друзів приймає, вгощаючи горілкою, настояною на березовій чазі. Сам, щоправда, не п’є спиртного після смерті матері, а горілка таки добра. Біля козацького центру — верба китайська з крученим гіллям і верба, привезена гілочкою з Тарасової верби, яку на Мангишлаку посадив Шевченко. І біля школи посадив Нечепа таку саму гілочку, але там вона чи не втричі менша: все любить догляд.
А рецепт довголіття кобзар-лірник Василь Нечепа знає достеменно: «Любіть свою землю, любіть український світ — і все у вас буде добре!».
Чернігівська область.
Довідково
Бандура у сучасному вигляді — доволі молода: їй лише сто років. Винахідником нинішньої бандури є народний майстер з Корюківки на Чернігівщині Олександр Корнієвський, у якого і вчився Василь Нечепа.
Довідково
Давня кобзарська мова — лебійська. Вона незрозуміла для непосвячених. Колись кобзарі казали: «Ку день клевий, лебеню!». Що означало: «Добридень, діду!».
Ініціали господаря на в’їзній брамі.
Фото автора.
