Історія хвороби

«Голос України» свого часу докладно висвітлював «геополітичні проблеми» клініки Інституту інфекційних захворювань та епідеміології імені Л. Громашевського Національної академії медичних наук (НАМНУ). «Географія», нагадаю, полягала у близькому сусідстві медичного закладу з Києво-Печерською лаврою, а «політика» дошкуляла йому орієнтацією колишнього керівництва держави на все, що віяло російським духом. І зрозуміло, що осідок Московського патріархату з невгамовним апетитом його настоятеля до рухомого й нерухомого майна був для високопоставлених парафіян Лаври ближчий, ніж інтереси важкохворих пацієнтів спеціалізованої клініки. На жаль, поважні і рясно обвішані науковими титулами керівники НАМНУ у цьому нерівному бою стали не на захист хворих та медперсоналу свого структурного підрозділу, а посилили фланг чиновницько-фарисейської раті намаганнями виселити лікарню під патронат пацюків у напівзруйноване приміщення на околиці столиці. І лише підтримка громадських активістів, пацієнтських організацій та ЗМІ, зокрема й «Голосу України», допомагала впродовж кількох років відбивати атаки на клініку...
Зрештою справа обернулася начебто встановленням перемир’я між усіма сторонами. У липні 2013-го представники НАМНУ, Лаври та пацієнтських організацій у присутності багатьох журналістів підписали меморандум, згідно з яким хворим і персоналу клініки мали дати спокій до завершення усіх робіт та встановлення належного обладнання не в руїнах на вулиці Галицькій, а в новозбудованому приміщенні на Амосова, 5-а. Тільки після цього, гарантували, можна буде готуватися до новосілля «у сучасних умовах». Настоятель Лаври владика Павло (Лебідь) на радощах пообіцяв освятити нову будівлю і молитися за хворих, яких ще учора «по-християнськи» звинувачував у смертних гріхах, а в. о. президента НАМНУ (чинного керівника академії А. Сердюка на той час відсторонили від займаної посади, як з’ясувалося згодом, за неспроможність виконати розпорядження прем’єра Азарова «негайно звільнити приміщення клініки для потреб Києво-Печерської лаври») ректор Одеського медуніверситету Валерій Запорожан сипав обіцянками про створення просто-таки райських умов для «його величності пацієнта»: і затишні палати, і сучасне обладнання, і ліфт ось-ось запустять, і добудують ще один блок...

Обстеження

Відтоді минуло два з половиною роки. Перемир’я виявилося так само примарливим, як встановлення режиму тиші з боку агресора на Донбасі. Досі не працює ліфт, немає харчоблока (їжу двічі на день завозять сюди з іншого кінця Києва: оскільки коштів на пальне не передбачено кошторисом, лікарі змушені скидатися на бензин з власних гаманців. А це, зауважте, не той медзаклад, де пацієнти віддячують своїм рятівникам щедрими гонорарами: лікування небезпечних, часто смертельних недуг саме по собі настільки обтяжливе і з фізіологічного, і з матеріального боків «задоволення», що в самих хворих із фінансами повний дефолт.
Утім, відсутність ліфта, харчоблока, витяжки та інших обіцяних паном Запорожаном благ плюс дефіцит молитов митрополита Лебедя — дрібниці порівняно з «найновішим досягненням медичної науки»: у клініці немає реанімаційного відділення. І не тому, що бракує кандидатів на переселення з вулиці Амосова в потойбічні світи і відсутня необхідність врятувати їх від передчасної евакуації, швидше, на жаль, навпаки: просто «його величність пацієнта» розвели на обіцянках з тим самим цинізмом, з яким вакантна від совісті перекупка дурить довірливого курортника на одеському «Привозі».
«Усі зобов’язання, які брала на себе НАМНУ в особі Валерія Запорожана, не виконані, — запевняє в коментарі «Голосу України» відомий правозахисник, громадський діяч, один з лідерів східноєвропейського та центральноазійського об’єднання людей, котрі живуть з ВІЛ/СНІДом (ЛЖВ), Володимир Жовтяк. — Відсутній цілий комплекс обладнання та структурних підрозділів клініки. Відходи з інфекційної лікарні потрапляють до міської каналізації, невідомо кому належить земля під клінікою, кому котельня... Даруйте, пан Запорожан просто відверто гнав неправду, коли однією рукою підписував меморандум, а другою складав під столом, образно кажучи, відому конфігурацію з пальців...
Я особисто як голова Координаційної ради Всеукраїнської мережі «ЛЖВ» був проти переїзду клініки в приміщення-напівфабрикат, хоча, не приховую, мені ще до підписання меморандуму представники Валерія Миколайовича пропонували за «поступливість» різні спокусливі речі... Я не погоджувався і з моральних переконань, і тому, що відчував сильну підтримку пацієнтів та лікарів. Припинив опір тільки тоді, коли на мене почали впливати колеги з пацієнтських організацій і деякі медики: «Підписуй, однак переїдемо на Амосова тільки тоді, коли все буде готове до нашого переселення». Напевно, це була моя помилка. Повірив. Обіцянки Запорожана залишилися на рівні неестетичної композиції з трьох пальців...»
Дуже прикро, але чи то також повірила, чи мала іншу мотивацію (напевно, не лише Жовтяку пропонували «різні спокусливі речі») група «непримиренних — аж до приковування себе кайданками до ліжок — борців з виселенням» на чолі з главою Благодійного фонду «Пацієнти України», незмінним учасником різних піарних телевізійних картинок Дмитром Шерембеєм. За кілька місяців після підписання меморандуму, коли на Амосова, 5-а ще тільки чухали потилиці над відсутністю «ось-ось» готового до експлуатації обладнання, а хворих з Лаврської всупереч мораторію знов раптово з «його величності» перетворювали на безхатьків, група Шерембея несподівано для всіх відкинула протестні кайданки і перебралася в «надсучасні», за академічною версією, умови. «Ось тоді ми зрозуміли, що нас зрадили», — з болем зазначив авторові цих рядків один з лікарів...

Діагноз

Майдан перекреслив наміри російського православ’я приєднати приміщення клініки до «канонічної» території: нині там господарює не ласий до мирських коштовностей і далеких від духовності втіх всеросійський пастир Кирило Гундяєв, а, за візуальним спостереженням, київські бомжі. За новою адресою хворим та медперсоналу живеться зі старими та новонабутими (спасибі всім обіцяльникам) проблемами. А ось Валерій Миколайович Запорожан претендує на посаду президента НАМНУ: незабаром мають відбутися вибори нового очільника академії. Колишній тепер змушений основну увагу приділяти не винаходам у галузі сангігієни, а спілкуванню зі слідчими. Даремно колись пан Сердюк намагався втрутитися у редакційну політику «Голосу України»: всі наші «крамольні» публікації на адресу компетентного, як підозрює слідство, у використанні не за призначенням бюджетних коштів академіка нині логічно вписалися у Кримінальний кодекс. Заподіяне зло — рано чи пізно — повертається бумерангом до сповідника далеких від медицини принципів. Шкода, що цього не усвідомлює віце-президент НАМНУ Валерій Запорожан.
Утім, не тільки не усвідомлює, а й приміряє нині на себе «камуфляж» борця з колишньою владою та її корупційними ставлениками у стінах Академії медичних наук. Ця «зміна одежі» добре, до речі, описана у Святому Письмі. Якби сподвижник чи, точніше, пособник Валерія Запорожана по виселенню клініки з прилаврської території митрополит Павло цікавився не лише дорогими автівками та іншими тілесними атрибутами, він неодмінно розповів би мирському колезі про «вовків в овечих шкурах». Скільки не маскуйся, а нутро залишається хижим.
Торік у травні на ректора Одеського університету пана Запорожана напали двоє невідомих із битками. Як стверджували в оточенні академіка, у важкому стані побитого доставлено в реанімацію: розмовляти не може, нападники розбили йому голову й щелепу. Щоправда, реаніматори «сотворили диво»: дуже швидко важкопоранений ректор роздавав інтерв’ю з легкістю телезірки і натякав на помсту за різку критику ним корупційних схем у «керівництві академії, створених ще за часів екс-президента Януковича». Уже згаданий Дмитро Шерембей ще далі пішов у розслідуванні мотивацій замовників нападу: ректору Запорожану погрожували люди... з уряду Азарова. Розправилися начебто за боротьбу з корупцією в стінах НАМНУ. «Це така клоака, — робить, до речі, цілком справедливий висновок у своїй розтиражованій ЗМІ публікації Дмитро, — від котрої натерпілося багато організацій. Коли Янукович прийшов до влади, він буквально за тиждень поставив там свою людину — Андрія Сердюка. Це доволі одіозна особистість, комуніст, котрий за радянської влади посідав керівні посади в системі охорони здоров’я і багато лиха заподіяв. Він почав виконувати всі примхи Януковича. Першою було розрахуватися з Московським патріархатом за вибори, віддавши приміщення лікарні в районі Лаври... Цікаво також, що понад 18 кримінальних справ, порушених проти Сердюка, Азаров прикривав своїми руками. А Запорожан був фактично єдиним академіком, котрий намагався щось з цим зробити...»
(І, до слова, зробив. Те, з чим не впорався Сердюк, «своїми руками» здійснив Валерій Запорожан: таки випхав мулький для ока лаврських святош і зайвий для чиновників від медицини заклад подалі від печерських пагорбів).
Утім, річ не лише в організаторській спритності «опонента» Сердюка. Валерій Миколайович ще спритніше використав одеське прислів’я: «Мудрий, як моя Сара завтра». По-перше: боротьбу із злочинним колишнім режимом він вочевидь посилював одержаним 2010-го статусом (за офіційним сайтом ЦВК)... довіреної особи кандидата в Президенти Віктора Януковича (! — Авт.). За свого кандидата довірений ректор не втомлювався агітувати аргументом: «Віктор Федорович може вивести з кризи будь-яке підприємство. Так само він може керувати й державою... (якщо довірена особа «антикризового» «легітимника» ростовського розливу візьме за приклад, боронь Боже, стиль керування НАМНУ, то можемо вже наперед прогнозувати, яка доля чекає на медичну науку)».
По-друге, Валерій Запорожан розвінчував уряд лідера ПР Миколи Азарова з позиції... депутата Одеської облради від Партії регіонів і близького до Сергія Ківалова (за повідомленням Укрінформу від 13.05.15 р.) соратника, а Московський патріархат «освячував» на служіння Україні, припускаємо, за благословенням вірнопідданого Гундяєву і так само близького до власної персони владики Агафангела, духовне спілкування з котрим підживлює «скрепи» парафіян у проросійському дусі.
По-третє, Валерій Запорожан різко критикував (і продовжує це робити) керівництво Академії медичних наук за корупційні схеми, затишно почуваючись у кріслі... віце-президента НАМНУ (потрапив у нього в 2011 році —саме «у часи екс-президента Януковича». То з ким і за що бореться Валерій Миколайович? Якщо врахувати, що бюджет академії становить мільярди гривень, з котрих, за висновком громадської організації «Люстрація і чесність», близько 40 відсотків і більше розкрадалися через відкати на медичне обладнання, то «священну боротьбу з корупцією» як один із засобів її очолення зрозуміти можна. Але не виправдати.
Є ще, звичайно, і четверте, і п’яте, і надцяте. Закінчивши 1971-го медінститут, Валерій Запорожан заклав собі міцну кар’єрну основу в роки радянської влади, в чому його шанувальники тепер звинувачують Андрія Сердюка, і, очевидно, стрибав зі щабля на щабель, не зберігаючи позапартійну цноту. Тоді про успішну трудову біографію навряд чи йшлося б. Але не будемо зазирати в далеке минуле. Є пам’ятні події недавнього часу. Студенти Одеського медуніверситету згадують, як їхній ректор не приховував ненависті до подій на Майдані і відверто погрожував їм відрахуванням з медичного вишу за симпатії до Революції Гідності. «Борцеві з корупцією» нагадують і про рейдерське, по суті, захоплення міських одеських лікарень і перетворення (до речі, не без сприяння урядовців прем’єра-«папєрєдніка») їх на власність (на комерційних засадах) медуніверситету, де доступна для всіх одеситів медицина стала такою самою фікцією, як «блага» для пацієнтів клініки на вулиці Амосова. До речі, є запитання і до підопічного Запорожану університетського комплексу в Теплодарі, який також попри заявлені медично-наукові інновації поки що дуже скидається на ті афери, з якими начебто бореться, між іншим, колишній глава і Великий майстер Великої масонської ложі України і претендент в президенти відомчої академії, не помічаючи колоди у власному оці.

Медичні рекомендації

Залучення Валерія Запорожана до складу Президії Вченої ради МОЗ, тим паче призначення його її очільником уже після Революції Гідності, після пролитої крові і тисяч смертей на Майдані і в зоні бойових дій на сході України — вже ганьба для «реформаторів» і виклик суспільству. Примирення з білянауковою опричниною — це смертельний діагноз не лише медицині. Валерій Запорожан на посаді президента НАНМУ — свідчення про летальність процесу, який у звітах вперто іменують життєздатними перетвореннями, а насправді ці новації лише зводяться до розбірок кланів...
...І ще питання на засипку. Чи взагалі в умовах реформ крім профільного міністерства та університетів потрібна ще й така структура, як НАМНУ? Принаймні ні хворим, ні підопічним їй сьогодні медичним закладам ні здоров’я, ні фінансування на його повернення не додається. Хоча, можливо, хтось там, у затишних стінах, і крутить мільярдами. Але цей хтось точно старається не для нас, не для хворих. А треба, щоб нарешті виграв саме він, Його Величність Пацієнт...

Мал. Миколи КАПУСТИ.