Бойовики захопили донецький аеропорт у ніч з 25 на 26 травня 2014 року. Однак уже через 2 дні українські військові відбили будівлю та зайняли оборону. З того часу ЗСУ тримали територію ДАП 242 дні, допоки споруди, що розміщувалися на його території, внаслідок тривалих боїв не було знищено вщент.
Спроби штурму летовища відбувалися регулярно. В них брали участь не тільки так звані деенерівці, а й кадрові російські військові, зокрема спецназ ГРУ, про що неодноразово заявляли представники українських силових відомств. Жодного дня не минало й без обстрілів — мінометних, артилерійських...
Найжорстокіша фаза протистояння була в 2015 році після Різдва: масовані артилерійські удари, танкова атака бойовиків... 13 січня впала диспетчерська вишка, яка нагадувала вже величезну бетонну губку. Того ж дня бойовики поставили «кіборгам» ультиматум — або залишити аеропорт, або загинути. Штаб АТО був змушений діяти у відповідь. Навколо ДАП військові розгорнули спецоперацію, яку розробили, щоб врятувати ситуацію і бійців, які опинилися в оточенні. Бойовики зазнали великих втрат. Зокрема, вдалося зруйнувати Путилівський міст на в’їзді в Донецьк. А також взяти під контроль селище Піски і шахту «Дутівська». Однак інші маневри ЗСУ реалізувати не змогли. Кілька невдалих спроб просунутись вперед змусили штаб відмовитися від наступальних операцій.
Найзапекліші бої тривали з 16 по 19 січня: безперервні обстріли, захисників аеропорту труїли невідомим газом. Але, як потім повідомили в ЗМІ, «люди витримали, не витримав бетон» — через підрив бойовиками другого поверху нового термінала рухнули бетонні перекриття. Декілька десятків наших бійців опинилися під завалами. В ніч на 22 січня будівля завалилася остаточно, українські військові відступили. За інформацією воєнного експерта Юрія Бутусова, тільки у боях 17—20 січня 2015 року в ДАП загинуло 60 українських вояків, близько 30 потрапили в полон, є і зниклі безвісти. Декілька бійців перебувають у полоні й досі.
Ми ще не усвідомлюємо, як мало знаємо про цю війну, котра й досі не закінчилася. Через рік після завершення епопеї донецького аеропорту не вдалося навіть дізнатися, скільки сумчан було серед його захисників. У кабінетах назвали багато причин, чому неможливий такий реєстр. І лише в офісі громадського Центру допомоги бійцям АТО в Сумах я записав приблизну цифру: 50. Її назвав консультант центру Артем Бондар, і вона на сьогодні — найофіційніша.
«Викладалися по повній»
Артем навчається на 3-му курсі Сумського педуніверситету. Він і сам захищав донецький аеропорт — воював у Пісках і чергував на «Небі». «Небом» вони називали високу шахтну вежу, звідки було зручно коригувати вогонь, бо все проглядалось, як на долоні. Доводилось боронити і «зльотку».
— Наша група була прикріплена до 5-го батальйону ДУК «Правий сектор», — розповідає Артем. — Ми приїжджали на ротацію і викладалися по повній.
— Як розуміти — «викладалися»?
— Війна — це не як у кіно, — пояснює Артем. — Це важка робота, а на роботі треба викладатися, бо щось недовиконане тобою лягає на плечі твоїх товаришів.
У хлопця чотири «відрядження» на Донбас, кожне приблизно по півмісяця.
— Ти ж навчаєшся на стаціонарі. Як уникав прогулів? — запитую я.
— Скажімо так, пощастило із патріотично налаштованим деканатом, — усміхається Артем. — Спочатку я «хворів», пропускав лекції з інших причин, які вважаються поважними. Потім випливло, що воюю. Після цього мені стали допомагати. Гроші зібрали, щоб ми батареї до рації купили. Викладачі пішли назустріч, і я, коли приїжджав, наздоганяв програму. Бо треба було не просто навчатися, а робити це добре.
Разом із Артемом у центрі й Анатолій Антонов. Йому також 22, але навчається не в педагогічному, а у «класичному» сумському університеті. На слова хлопець скупий, здебільшого відмовчується.
— Я у «відрядження» з’їздив лише раз, особливо розповідати ні про що, — пояснює він.
«Там нічого не літатиме»
Поки ми розмовляємо, до офісу громадської організації заходить ще один захисник аеропорту, Юрій Удовенко. Він найстарший серед трьох, нині працює у приватній фірмі.
— Тільки коли писатимете, не називайте нас «кіборгами», — просить він. — «Кіборги» у нас — це ті, які захищали термінали. Особисто я працював по «зльотці» і сидів на «Небі». І, будь ласка, менше пафосу. Ми — звичайні люди, котрі через певні життєві обставини опинилися у певному місці. Ось і все.
— Але ж ви добровольці. Не вас наздогнали обставини, а ви їх. Якби не ваше бажання, цього не сталося б.
— Було б іще гірше, — хмуриться Юрій. — Якби ми туди не пішли, ворог нині був би тут. У Сумах, у Харкові чи ще далі. Якби його зупинили в Криму, він не прийшов би на Донбас. Це ж зрозуміло. Але нехай вони нині там, нехай повісили в аеропорту свій прапор — поки вони там, звідти ніколи нічого не злетить і нічого там не сяде. Бо ми зробили свою справу. Піски, Опитне, Водяне, Авдіївка — наші.
Зброя — трофейна
Із 19-річним Михайлом Бельмасом ми зустрічаємось у крихітній малосімейці, яку вони винаймають разом із подругою. За будь-якими мірками, хлопець — справжнісінький «кіборг», бо захищав старий термінал.
— На війну ми поїхали разом із «Сєвером», — розповідає він. — Познайомилися на сумському Майдані, дуже здружилися, і коли все почалось, вирішили їхати.
«Сєвер» — це Сергій Табала, найвідоміший сумський «кіборг», котрий загинув 18-літнім.
Михайло Бельмас був на війні із середини літа 2014 року до кінця березня 2015-го. Також воював у 5-му батальйоні ДУК, але із нашими попередніми співрозмовниками не зустрічався, бо потрапляв до інших ротацій.
— Наша штурмова група обороняла термінал, щоб туди ніхто не вдерся, — продовжує він. — У нас були гранатомети, «калаші» — все трофейне. Було навіть два раритетні кулемети «Максим». Вони нікуди не годяться — сильно гріються, коли стріляєш.
— А ти свій автомат де взяв?
— Підняв. Коли був їхній черговий штурм, а потім наша «зачистка».
В аеропорту Михайло був контужений: поряд за стіною розірвався снаряд. Якби не та стіна, все закінчилося б значно гірше. Його доправили спочатку в Піски, а потім до госпіталю у Красноармійськ.
— Через добу я звідти втік, — усміхається Михайло. — Приїхали наші і забрали.
Із їхньої групи, що складалась із 16 осіб, у живих залишилося 11.
Із нагородами, але без статусу
Лише один сумчанин — захисник аеропорту, із яким вдалося зустрітись цими днями, має статус учасника бойових дій. Івану Любченку вже за 40, він працює зварником у Сумському машинобудівному об’єднанні. На війну пішов також добровольцем, але через військкомат. На підприємстві йому йшла зарплата і зберігалося робоче місце.
— Ми з товаришем одразу ж пішли і записались, — розповідає він. — Через якийсь час мені зателефонували із військкомату й запитали, чи не передумав. А товариш передумав і на Донбас не поїхав.
Із Сумського машинобудівного об’єднання на гібридну війну пішло приблизно 250 осіб, четверо із них загинули. Любченко захищав термінал у жовтні 2014 року. Вже опісля, в Авдіївці, дістав поранення і контузію.
— Ми часто телефонуємо один одному, ділимося новинами, — продовжує Іван. — Ми самі собі психотерапевти, бо решта людей нас не розуміє. Вони всі змінилися. Чи все-таки, мабуть, змінилися ми. На життя я нині дивлюся зовсім інакше, ніж раніше...
Окрім Любченка, ніхто із добровольців не одержав під час боїв ні копійки зарплати, а після демобілізації не удостоївся жодних пільг. Хлопці збирають довідки, але навіть із цим у них виникають проблеми.
— Сьогодні можна одержати матеріальну допомогу, але у мене у довідці із госпіталю стоїть одна печатка, а кажуть, має бути три, — ділиться Михайло Бельмас. Він — дизайнер за освітою, але ось уже три місяці працює фактично сторожем.
У Юрія Удовенка з документів, що засвідчують його участь у війні, — лише затерта довідка. У ній написано: «...із 4.10.2014 р. по 12.03. 2015 р. брав участь у бойових діях з визволення України від сепаратистів та російських регулярних військ у складі Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор» на територіях с. Піски та Донецького летовища». Унизу підпис командира: «Валерій Краснян (Барс)».
— Статусу учасника бойових дій немає навіть у «Барса», а він — Народний герой України, — каже Юрій. — Яна Зінкевич, котра створила й очолила «Госпітальєрів», одержала від Президента орден «За заслуги» 3-го ступеня, але й вона — не учасник бойових дій. Рідні загиблого «Сєвера» — Сергія Табали — добилися визнання через суд, що він брав участь у боях. Але юридично це не оформлено й досі.
Сумська область.
Анатолій Антонов.
Михайло Бельмас.
Артем Бондар.
Іван Любченко.
Юрій Удовенко.
Фото автора.
