На уроки всі 380 школярів Красногорівки на Донеччині приходять до загальноосвітнього навчального закладу № 5. Із п’яти шкіл містечка ця будівля постраждала найменше: лише в одному з класів під час обстрілу обвалився шматочок стелі. А найголовніше — тут тепло, у школі запущено твердопаливний котел. Явка на уроки у цій школі, мабуть, найвища в країні. Батьки просять, щоб діти залишалися і після уроків, бо в класах тепло, а вдома — холодно...
Дорослішають на очах
Рік тому навчання у Красногорівці не проводили — поблизу містечка йшли запеклі бої, люди, хто міг, виїхали, інші рятувалися у сховищах. Першого вересня минулого року, коли відновились заняття, діти зізнавалися: дуже раді урокам, учителям і можливості спілкуватися з друзями.
Нині у вцілілій будівлі навчаються «школами»: учні кожної з п’яти ЗОШ містечка — окремо. Уроки проводять у дві зміни. Молодша школа починає заняття о 10.30, старша — об 11.30. Тих, хто живе далеко, підвозить виділений автобус.
— Минулої зими діти просто просиділи у підвалах, — розповідає виконувач обов’язків директора школи № 1 Олена Бардак. — У січні і лютому тут були страшні обстріли... Пам’ятаю: на вулиці мороз, світла немає...
Намагалися давати завдання дистанційно — по телефону чи через батьків, коли не було зв’язку. Лише у травні діти вийшли на навчання в одну зі шкіл міста. Дивилася на них і не впізнавала — за одну зиму дуже подорослішали...
Книжки з осколками
Найскладніше у місті учням з мікрорайону «Сонячний», який знаходиться на околиці. До війни вони навчалися в школі № 1. Це була одна з найпрестижніших шкіл міста, яка нещодавно відзначила своє 25-річчя. Її вихованці перемагали в олімпіадах і спортивних змаганнях, вступали до найпрестижніших університетів країни. Нині за кількасот метрів від «Сонячного», у сусідній Старомихайлівці, — позиції бойовиків. Саме звідти Красногорівку постійно обстрілюють. Майже всі будинки мікрорайону пошкоджені.
— Нашу школу бойовики обстріляли під час відступу наприкінці липня 2014 року, — продовжує Олена Олексіївна. — Снаряд влучив у дах над спортзалом, пробив діру на кілька поверхів і «залетів» у їдальню. Добре, хоч дітей у будівлі не було.
Про довоєнне життя закладу співрозмовниця розповідає з гордістю. Каже: це була чудова сучасна школа, чотириповерхова будівля, розрахована більш як на тисячу двісті учнів. Школа була осередком культури і для мікрорайону «Сонячний», і для сусіднього «Східного». Але і навчальні, і культурні плани з початком воєнних дій розбилися на друзки. Нині з півтисячі учнів школи у місті лишилися шістдесят. Учителів — шістнадцять.
Після запеклих бойових дій у навчальних класах залишилися книжки, у яких замість закладок — осколки, а на стендах ще й досі біліють оголошення про вікторини та спортивні змагання. Колись доглянуте шкільне подвір’я з квітниками й акуратними доріжками «переорали» танки.
Сніданок на «буржуйці», а історію вивчають під музику
Олена Бардак їздить на заняття з сусіднього Курахового. Вчительський колектив її школи — справжні подвижники. Вони опановують мистецтво топити «буржуйки», перевіряють зошити при свічках та гасових лампах, їжу часто готують просто на вогнищі. Але до дітей завжди приходять з посмішкою, роблять усе, щоб «діти війни» не відставали у знаннях від однолітків з інших міст України.
...Українську мову у школі викладає вчитель вищої категорії Ніна Малапура. Її вихованці здають ЗНО так, що легко вступають навіть до Київського національного університету імені Тараса Шевченка і Києво-Могилянської академії. Ще одна вчителька української — Ірина Клепакова — влаштовує вистави з дев’ятикласниками. На уроках вони читають художні твори, потім придумують костюми і декорації. До пізньої ночі у класі горить світло і лунає сміх.
Педагоги з усмішкою діляться досвідом, як привести себе в порядок за відсутності світла, води й газу. Відмити руки від слідів вугілля — і на уроки. Вчителька молодших класів Олена Скринник опалює своє житло «буржуйкою», на ній же готує їжу. Але до найменших завжди приходить із посмішкою, на дитячі запитання «Що буде далі?» відповідає: «Все буде добре!». Третьокласники і четвертокласники займаються в одному приміщенні. Вчителька пише на дошці зліва завдання для одних, справа — для інших. Є й шестеро «першачків». До них у школі — особливе ставлення. Дехто мав піти до першого класу ще рік тому, але замість цифр і літер «вивчав» у підвалах азбуку виживання.
Їдальню розділили шафами і в ній теж проводять уроки. Інколи історію і музику — водночас. Але до подібних збігів тут ставляться з гумором. Кажуть: не страшно, буде у нас музична історія. Головне, щоб музика була переможною.
З 4 по 25 грудня минулого року в школі, як і в усьому місті, не було електрики. На котельній працювали генератори, а навчатися доводилося без світла. «Трапляється, приходжу на перший урок, а ще темно, нічого не видно. Діти, втім, уже сидять. Виходила зі становища, відпрацьовували матеріал усно. Переносити не хотіли, бо й так багато доводиться надолужувати пропущеного», — пригадує директор школи № 5, учитель російської мови та літератури Наталія Кібалко.
Просять зошити і... валянки
До речі, одна із педагогів школи № 1, яка нині працює в Києві, організувала проект «Від дитини до дитини» і розповідає школярам столичних шкіл, як навчаються діти в її місті. Як починається їх ранок (без води, тепла і світла), як розбитими вулицями вони дістаються до школи, радіють теплу, які подарунки замовляють на Новий рік і Різдво. Каже: школярі з Красногорівки радіють найменшому: кольоровим олівцям, ручкам. Коли приїжджають волонтери, просять привезти... зошити і валянки. Нещодавно на турнірі «Веселі старти» школі подарували м’ячі і «скакалки». Нині це найулюбленіша розвага всіх учнів. До речі, перед святом Миколая у дітей запитали, про які подарунки вони мріють. Усі, зокрема і першокласники, відповіли: мріють про мир. Багато хто додавав: хочу повернутися у свою школу.
— Дуже допомагає школі капелан 28-ї окремої механізованої бригади 2-го батальйону Олег Заболотній. Він кинув клич серед земляків у селищі міського типу Вільшанка на Кіровоградщині. Місцеві підприємці і звичайні мешканці зібрали допомогу для наших діточок. До Дня Святого Миколая надійшли канцтовари, печиво, цукерки, варення... Це було настільки неочікувано і настільки приємно для нас! — ділиться радістю Наталія Кібалко.
Керівник навчального закладу намагалася зателефонувати кожному із тих, хто відгукнувся на заклик і надіслав красногорівським дітям подарунки. Але оскільки зв’язок поруч із лінією розмежування — ненадійний, співрозмовниця встигла обдзвонити не всіх. І тому просить передати низький уклін мешканцям Вільшанки через газету. «Тримаємося надією і допомогою людей», — підсумовує директор школи.
Різдвяне свято у красногорівській школі № 5.
Фото надане Наталією КІБАЛКО.
Красногорівка — місто на підконтрольній Україні території.
Так виглядає після обстрілів будівля школи № 1.
Фото надане авторами.
КОМЕНТАР
Володимир МОРОЗ, керівник Мар’їнської військово-цивільної адміністрації:
— Оскільки найсучаснішу школу № 1 у Красногорівці розбито, вона опинилася саме на лінії фронту, — вирішили об’єднати дітей там, куди не «прилітало». Звичайно, умови у школі № 5 бажають бути кращими. Для всіх діток тіснувато. Зате тепло, запустили твердопаливний котел. Врахуйте, що у житлових будинках Красногорівки тепла немає. Організували гаряче харчування: з 1-го по 4-й класи — безплатно, інші — за гроші. Коли в грудні минулого року школа була без електрики, ставили генератори, щоб уроки таки проходили.
Такі само школи № 1 і № 2 у Мар’їнці, а також школа у Степному. Вугілля придбали, дрова є, зиму переживемо, сто відсотків. На війні, як на війні. Не доводиться особливо обирати. Люди раді хоча би тому, що в населені пункти вже не «прилітає». Газу в районі немає з літа 2014 року. Зараз займаємося цим питанням. Протягнемо газ — заживемо по-іншому. Очікуємо, що тоді запрацюють підприємства — цегляний завод, молокозавод, які зараз зупинені через відсутність палива.
