«До Києва збиралася все життя, і так раптом і так сильно полюбила. Місто, здається, здатне вилікувати мене від усього», «Спасибі всім українцям, хто подарував мені своє тепло зараз, коли навколо майже один тільки холод і ніч, і до весни так далеко...», «Люди спокійніші й добріші, ніж у Москві, хоча війна йде на їхній території», «Чого немає: фашистів, свастики, американців. І ненависті до Росії! Що є: смачна їжа, вільне, багатогранне ТБ, дощ узимку. Що відчувала: смуток, сором... Надію!»... Це лише кілька відгуків росіян, які ризикнули поїхати в лігво «хунти і бандерівців» і щиро поділилися побаченим у «ворожій державі» зі своїми співвітчизниками, у яких пазли вражень складаються з ідіотських телесюжетів. Обнадіює те, що в Росії є люди, здатні називати речі своїми іменами й бачити світло і добро. Що давно має бути не просто нормою, а законом миру. Якого жадають усі.
Вадим КАРАСТЕЛЬОВ (Москва, політолог):
— Від давньогрецького філософа Демокріта в спадщину залишився вислів «Зло незаслужене — подвійно зло» і додам, що зло повертається назад. Царська Росія не раз вплутувалася в ганебні війни, які приводили до катастрофічних наслідків. Однією з таких була Кримська війна наприкінці XІX століття, яку спочатку суспільство гаряче підтримало, а потім, коли почали надходити похоронки й тисячі родин втратили своїх близьких, коли почали задумуватися про те, навіщо ми там воюємо, то тоді ця війна стала одним з останніх цвяхів у труну самодержавства. У Росії завжди були і є люди, які не тільки бачать божевілля влади, а і намагаються щось зробити для її протверезіння й, насамперед, щоб самим не втратити свого людського достоїнства. Того дня, коли зелені чоловічки ввійшли до Криму, я, перебуваючи на конференції у Вашингтоні, поїхав до посольства Росії в США з антивоєнним гаслом. До речі, коли готувалося військове вторгнення до Іраку, то я брав участь в антивоєнній акції протесту, організованій Міжнародною Амністією, перед приміщенням ФБР в американській столиці. Нам треба пам’ятати вислів німецького мислителя Юргена Хабермаса «Держава — це громадська влада» і докладати щоденних зусиль для реалізації цього. Торік ми разом з українськими колегами через відеоконференцію обговорювали роботу Ханни Арендт «Особиста відповідальність при диктатурі», думаю, що там є багато корисного для нас сьогоднішніх. Нам треба разом читати, думати й діяти.
Олександра МЕДВЕДЄВА (Пенза, блогер):
— Незважаючи на самовідчуття щастя, постійним фоном іде жах від того, що відбувається з країною. Від стрімкого скочування в далеке минуле, від розв’язання воєн і захоплення чужих земель, від участі у війнах у чужих країнах на боці лайна. Жах від країни, що погрузла в убогості та корупції. Жах від незначності особистості й значимості людського життя в цій країні. Жах від убивств політиків і фотографій їх чорних від горя матерів, жах від безкарних убивств журналістів, жах від потоків неправди й бруду, що заливають незамутнені мізки співгромадян. І це все про неї, про рідну країну, громадянами якої ми всі і є. Співучасниками, іншими словами. І якщо говорити про себе, то тільки родина мені допомагає зберегти сили й віру, допомагає боротися й не здаватися, тому що мовчати не можна, треба протистояти, висловлювати своє ставлення до зла. І переживати ці лихоліття теж допомагає тільки родина, справжня любов і віра одне в одного. Отож, і це, особисте щастя, воно неповне, воно затьмарене дійсністю. Загиджено, я б сказала, і щодня доводиться очищати його, наскільки це можливо.
Від лицемірства вже нудить. От скажіть, зелені чоловічки не порушили суверенітет іншої країни, хіба? Не вторглись на чужу територію? Не забрали її собі? Порушили, вторглись, забрали. Ой, а чи не за допомогою цих чоловічків розпочалася війна на значній частині чужої території? Не зруйнували міста? Не вбили сотні безневинних людей? Влаштували, зруйнували, убили. А чи не за допомогою зелених покидьків збили малайзійський Боїнг, у якому загинуло 298 безневинних людей? За допомогою й за особистої участі. А тепер, останнє запитання, хто ці зелені чоловічки, що безупинно встають із колін? А ті самі, які плюють на міжнародні закони, ті самі, котрим плювати, над чиєю територією літати, ті самі, у яких Іскандери захлинаються від сміху. І от цих людей Туреччина одним точним ударом поставила на місце, після декількох десятків попереджень, взяли й дотримали слова.
Ганьба Росії — це 20 мільйонів бідних. Це пам’ятники сталіну в XXІ столітті. Це гіркін-стрєлков. Крим — ганьба Росії. Строк Ільдару Дадіну, Олегу Сенцову etc. — ось справжня ганьба Росії. Люди, що кричать «ми все стерпим» — ось ганьба Росії. «Курськ» — страшна, незабутня й незмивна ганьба. «Норд-Ост» і безглузді жертви — ганьба, страшна ганьба Росії. Чеченська війна — ось ганьба Росії...
Втім, якщо в XXІ столітті існує країна, в якій людина, котра вбила мільйони людей у минулому столітті, стала ідолом поклоніння, — це пропаща країна. У якій допускається, а не забороняється, святкування дня народження масового вбивці, у якій відкриваються музеї, що вихваляють убивцю; країна, що виправдує ці вбивства — повинна вмерти, зникнути. Її просто не повинно бути. Даруйте, більше мені немає чого додати.
Софія ІВАНОВА (Рязань, вчитель):
— Випадково подивилася сюжет з новин на «П’ятому». Якийсь високопоставлений французький політик відвідує Донбас, оглядає зруйнований війною аеропорт, вулиці... Кажуть у камеру телеканалу французькою: «Ми прагнемо якомога точніше донести військову й гуманітарну ситуацію на Донбасі до французької громадськості, усе, що стосується прав людини». Далі — про юристів в їхній команді. Жодного слова про Київ, Москву чи ще щось, пов’язане з якою-небудь владою... Російський журналіст транслює: «Їхнє завдання — зрозуміти, як ефективно зібрати докази військових злочинів режиму Порошенка...» Нормальний переклад, чи не так?
Абдурашид САЇДОВ (Москва, лікар-хірург):
— Український і російські народи приречені жити в дружбі та добросусідстві. Непорозуміння, тертя бувають і з рідними братами, все це минає. Бажаю, щоб якнайшвидше відновилися наші відносини (хоча коли кажу «наші», не зараховую себе до ворогуючого табору). Добра й процвітання всім сусідам!
Олександр БУЛГАКОВ (Санкт-Петербург, приватний трейдер):
— Я проти війни. Насамперед тому, що вона приносить шкоду моїй країні, моїй родині й мені особисто — перепрошую за такий егоїзм. Думаю, що мир потрібен і росіянам, і українцям. Це потрібно для того, щоб провести в наших країнах нормальні економічні реформи, а в умовах війни це неможливо. Мені подобається Україна, подобається український народ, який прагне свободи, незалежності, кращого життя. Вірю і сподіваюся, що й ми, росіяни, коли-небудь прокинемося й проженемо своїх шахраїв, злодіїв і бандитів з влади, так само, як українці прогнали банду Януковича. Вірю й сподіваюся, що колись повернеться нормальне, мирне життя.
Ната БАРАТЕЛІ (Кутаїсі — Перм, лікар-педіатр):
— Уся моя Україна на сьогодні зосереджена в Кривому Розі. Там живуть мої Чорні-Целінко-Москаленко-Бренери, яких дуже-дуже ніжно люблю, з якими хочу зустрітися, обійняти і поцілувати, сісти за один стіл, освідчитися в коханні, відламавши хліба, випити ароматного домашнього вина, поспівати з ними українських і грузинських пісень. Україна сьогодні — це моя Оксана фон Франк —»баронеса», як жартуючи й люблячи її називаю, котра живе в Челябінську! Через спілкування, характери й вдачі цих конкретних людей я й люблю Україну. Вона ввійшла в моє серце, і хочу, щоб Вона була! Була єдиною, сильною і для людини! Важко говорити про любов, завжди важко, але так легко заспівати! Хіба це не доказ любові?! Спонтанно із братом взяли й заспівали таку солодку українську пісню в Новорічні свята. Звичайно, далеко від досконалості й, можливо, від першоджерела, але всім серцем і душею!
Дорогі українські генацвалє! Мирного неба над головою, здоров’я, тепла й любові в душі! Відродження й процвітання улюбленій Україні!
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Антивоєнний пікет Руху «Солідарність» у Москві на Третьяковці.
Фото Василя ПЕТРОВА.
