Майже два роки минуло з моменту окупації Криму Росією. Майже два роки в заручниках. Дуже складно було перший час адаптуватися до нових реалій, все здавалося страшним сном, а пробудження все не наставало. В одну мить ти розумієш, що життя розділилося на «до» і «після». Багато з того, що було «до», захотілося забути, викреслити зі своєї пам’яті, включаючи людей, з якими пробув пліч-о-пліч більшу частину свого свідомого життя, які ще зовсім недавно були тобі дорогі. Потім стає гидотно навіть дихати з цими зрадниками одним повітрям, і залишається єдиний вихід — виїхати. Але ж окупант саме цього і чекає, він спить і бачить, щоб усі патріоти України покинули Крим, він заселить в їхні будинки своїх маріонеток із Дагестану та інших куточків «Великої Православної» Росії і почне смикати за мотузки, а населення України буде вже не зацікавлене в його поверненні.


І тут ти кажеш собі — ти ж не один у своїй біді, оточи себе тими, у кого такі ж цілі і цінності!


На сьогодні у мене знову багато друзів, тільки тепер я точно знаю — вони справжні, вони патріоти і вони з різних куточків Криму! Ми часто їздимо один до одного в гості, будуємо плани на майбутнє в Українському Криму, виїжджаємо на материкову частину України, щоб подихати повітрям, походити по вільній землі, обійняти вільних людей, привезти передачу військовим. Ми вчимо своїх дітей розмовляти українською мовою, і абсолютно не важливо — ця дитина кримський татарин чи білорус — ми всі українці. Багатьом із нас уже довелося випробувати на собі так зване «правосуддя» окупанта, адже за фото в мережі у вишиванці або з українським прапорцем обов’язково піде виклик у ФСБ, за покладання квітів до пам’ятника Т. Г. Шевченку — штраф. Ми живемо в постійному очікуванні того, що в наш дім увірвуться люди з ФСБ із звинуваченнями в тероризмі, екстремізмі і при цьому шукатимуть докази — українську символіку. А доноси «пильних» сусідів і колег, про які раніше я читала в книгах з історії — тепер звична річ.


На завершення хочу сказати, що таких, як ми, в Криму немало, просто багато хто боїться сказати про це вголос. А підвищена увага до нас спецслужб окупанта дає нам зрозуміти, що ми становимо загрозу для нього, і це означає, що ми — на правильному шляху.