Хоч номінально ми в Європі,
В найкращій із її країн,
Але фактично — в Конотопі
Що мучить нас, як сучий син.
Максим РИЛЬСЬКИЙ.
Розпочався 2016 рік. Новорічні прогнози і побажання суттєво розходяться. Те, що люди хочуть кращого життя і не розраховують на нього, стало звичним. Навіть влада відмовилась від традиційних для неї обіцянок і запевнень, бо відчуває, що жодних підстав для того немає. Уряд вдається до монетарних заходів для забезпечення балансу інтересів і можливостей в державі, покладаючись при тому на сприяння з боку зовнішніх кредиторів. Це хитка, непевна політика, хоч у конкретній ситуації вона вимушена, коридор можливостей уряду, прем’єра найперше, занадто вузький, бюджет не опирається на розвиток економіки, її потенціал підірваний військовим паралічем Донбасу і втратою Криму, а, з іншого боку, структурною відсталістю, зорієнтованістю, в основному, на експорт сировини.
Про ефективнішу модель розвитку економіки годі й казати. Тим ніхто не займався і не займається. Для неї в країні потрібне власне виробництво зі зростаючими інноваціями і власне споживання. А для того необхідна інша система господарювання, сказати ширше — інша система суспільного життя. Уряд, зокрема, щось у цьому напрямку робити не спроможний, бо впливає потужна інерція запущеного раніше механізму формування в Україні економіки колоніального типу. Щоправда, і спроб необхідних з боку уряду не було, схоже, їх ніхто і не збирався ініціювати. До того ж для здійснення складних, але необхідних перемін потрібна обов’язкова умова — довіра народу до влади. Її якраз немає. Ні на центральному рівні стосовно усіх гілок, ні на місцевому так само. Проявляються і наслідки дискредитації інститутів держави під час акцій Майдану і згодом, простимульованої значною мірою і нинішнім політикумом, а також виконання державних функцій недержавними, інколи навіть озброєними структурами, що не вкладається в логіку державного управління і що повністю суперечить Конституції України. Зусилля представників влади на завоювання довіри (10-хвилинні спічі прем’єра, поїздки і промови президента тощо) сприймаються людьми здебільшого саркастично. Бо... «бытие определяет сознание».
В який бік розвивається Україна? Що чекає людей завтра, на що їм розраховувати? Відповіді на ці, абсолютно виправдані, запитання влада не дає. Парламент при тому прикрився документом для внутрішнього вжитку — коаліційною угодою, забувши, що він конституційно зобов’язаний розглянути і схвалити засади внутрішньої і зовнішньої політики. Тим паче зобов’язаний, що він видає себе втіленням революції. Революція ж означає зміну суспільного життя. А що змінилося? «Пересічний» громадянин відповість: нічого.
Під кінець року і на початку наступного різноманітні аналітичні центри оцінюють перспективи окремих країн, їх альянсів, союзів, регіонів світу. Нинішньої пори прогнози для багатьох невтішні, та ще й грішать приблизністю більше, ніж раніше. На те впливають багато чинників, котрими раніше можна було нехтувати. Тепер їх не можна обійти увагою, а самі по собі — вони теж клубок проблем, розвиток яких важко прогнозувати. Тут і ситуація на півночі Африки та Близькому Сході, і ядерні випробування в Північній Кореї, і небувала хвиля біженців до Європи, і збройні конфлікти в різних точках світу, і українська драма тощо. Попри заяви наших очільників про тотальну світову підтримку України, її мало не консолідуючу роль для світового співтовариства, реальна практика зобов’язує критично ставитися до таких заяв. Україна для більшості країн — неочікуваний зайвий клопіт, зарадити якому швидко не вдасться, а втрати від нього у багатьох очевидні. Україна вмонтована в світові процеси, однак лише частково як їхній суб’єкт, а здебільше як об’єкт. Це треба визнати. Визнати наслідком нашої внутрішньої політики.
Зважаючи на глобалізацію, можна було б стверджувати про закономірність нинішнього місця України в світі, залежність її від світових тенденцій і процесів. Так, залежність. Але ж не до такої міри і не до повної втрати її прав на самостійне вирішення власних проблем, сказав би той же «пересічний». Однак доводиться визнавати фактом повну керованість нашої внутрішньої і зовнішньої політики зарубіжжям, конкретно — США. Подобається це кому чи ні, згодні з тим представники влади чи не згодні, але повна залежність нашої політики набула ознак даності. З цього треба виходити, якщо ми чесні перед собою в оцінках і в намірах щось змінити.
Трагедії в тім немає, бо вважати, що вплив супердержави для нас шкідливий, у нас немає підстав, не вистачає для того аргументів. Одначе, чи керівництво тієї держави не помиляється в напрямках політики щодо України, вибраних засобах впливу, в змісті одержаних результатів? Чи правильно воно враховує інші фактори, що впливають на розвиток загальної ситуації в світі, на його майбутню політичну карту, взаємини між країнами тощо?
Яким чином і на кого впливатимуть наслідки нинішньої політики? Повну відповідь тут напевне не дасть ніхто. Нам же вона цікава тому, що стосується інтересів і перспектив конкретної людини, нашого співгромадянина, себто нас з вами. Це, звичайно, мало би стати предметом турбот української влади. Бо зовнішній вплив є і буде, але є відповідальність за власну державу, суспільство, кожну людину. Відповідальність передана владі кожним під час виборів (залишимо за дужками в даному разі об’єктивність виборів і роль кожного в одержанні їх результатів).
З прикрістю слід визнавати, що розвиток ситуації за сценарієм, що склався у нас за чимало літ, веде до маріонеткового стану державного утворення, без власної, орієнтованої на внутрішні потреби, економіки, з небагаточисленним населенням, продуктивна частина якого буде задіяна на другорядних роботах за кордоном, а «білі комірці» стануть працювати на транснаціональні корпорації, для яких Україна — лише територія, відносно цікавий об’єкт.
Така перспектива стала очевидною для всіх, хоч її нібито не бачить влада. Натомість вона робить наголоси на майбутньому членстві в НАТО і ЄС. Припустимо, що це трапиться (хоч і не скоро, бо є багато речей, що таку ситуацію або віддаляють, або роблять примарною). Але ж у нас Угода про членство в ЄС, її економічна частина підписані на умовах, що склалися там давно, виходячи з потреб найбільш розвинених країн Старого світу. Ті умови лише закріплять підпорядкованість нашої економіки, її сировинний характер, з відставанням на 1-3 пункти технологічного укладу від рівня, що склався в цивілізованих країнах. Це буде економіка колонії, причому того рівня взаємин, який був у світі в час зародження колоніальної системи. Про нашу квоту на прийняття мігрантів не згадуємо. Досить уявити лише картину з нашими просторами, кліматом та збезлюднілими містечками і селами. «Свято место пусто не бывает».
Сам по собі ЄС має внутрішні напруження. Будемо сподіватися, що він їх нейтралізує, для глобалізованого світу це корисно. Проблему ж НАТО варто розглядати також виходячи з інтересів світу. Люди старшого віку пам’ятають напругу від майже безпосереднього контакту збройних сил представників конкуруючих систем. У 1962 році через появу ракет СРСР на Кубі світ підійшов до межі катастрофи, дякувати Богу, у Хрущова і Кеннеді вистачило глузду розвести «баранів з кладки». Наш земляк генерал А. Лопата міг би докладніше розповісти про нюанси тієї ситуації як один з важливих її персонажів. Хіба сьогодні очікуваний спільний кордон НАТО і РФ не створюватиме напругу ще гострішу, ніж п’ятдесят з лишком років тому? Хіба на нейтралізацію можливої напруги знадобиться менше зусиль і затрат, ніж це було півстоліття тому? Можливо, не варто створювати нове джерело напруги там, де цього краще уникнути? Що з цього приводу думають наставники нашого керівництва?
Мотивуючи потребу входження України до альянсу, очільники України посилаються на російську агресію і, природно, знаходять позитивний відгук серед населення. Це зрозуміла реакція на не приховану агресію — явище дике і, треба сподіватись, придатне до швидкої ліквідації. Тут варто було б згадати історію створення НАТО, причини організації альянсу. Вважалося, що це оборонний союз супроти загрози від, умовно, соціалістичного табору. Але ж сьогодні РФ має таке ж відношення до соціалізму, як США до комунізму. В Росії, як, до речі, і в Україні, теж капіталістичний уклад суспільного життя з більшою, ніж у пристойних країн ринкової економіки, кримінальною складовою укладу. Відмінність лише в тому, що населення РФ інфіковане через ЗМІ імперським синдромом, а в Україні воно давно позбулося цього синдрому. У нас з доброго дива культивується синдром винятковості, але стосовно проєвропейських інтересів його іще можна не брати до уваги, Європа його не помічає. Очевидно військово-політичне протистояння по лінії Схід—Захід має тепер інші причини. Ці причини треба вивчати, їх нейтралізовувати, а не використовувати як привід для задоволення своїх інтересів силовими методами, створюючи найбільше загроз для населення суміжних країн, тобто для населення України. Напевне, ця тема — предмет аналізу на новій конференції з питань безпеки і співробітництва в Європі. Конференції, зі скликанням якої Європа запізнилася приблизно на двадцять років. Одними з питань такої конференції могли би стати роль, статус, склад і форми діяльності спільних збройних формувань, потреба в яких поки що не відпала.
Тим часом Україна могла би прийняти на себе роль буферної зони між Заходом і Сходом із затвердженням її нейтрального статусу в ООН, одночасно зміцнюючи свій оборонний потенціал, модернізуючи війська і засоби оборони, долучаючи до цієї справи всі зацікавлені сторони, можливо, і за підсумками згаданої конференції, створеного нею міжнародного фонду захисту миру і т. п.
Звичайно, автора легко звинуватити у непатріотизмі, посилаючись на нинішню війну. Можна, але дії і пропозиції в напрямку зміцнення суверенітету і припинення війни набагато патріотичніші, ніж безглузда (а можливо, й умисна) здача територій країни і тисячі й тисячі смертей молодих героїв — кращої частини людського потенціалу країни. Адже навіть перші кроки в напрямку нового статусу України створили б нову базу для швидкого врегулювання військового конфлікту, його провокатори втратили б поживу для спекулювання питаннями мов, прав людини, конституційних реформ і т. д. У тому вбачається безпосередній інтерес України. Глобальний інтерес також.
Зрозуміло, що постійно нейтральна Україна ефективно виконувала б свою місію лише за умови перетворення її в сучасну сильну і демократичну державу. Від такого стану вона тепер віддалена надзвичайно і, складається враження, продовжує прискорено віддалятись. Головна причина того -зрощення бізнесу і влади, що в наших умовах рівнозначно створенню тріумвірату: кримінал—бізнес—влада. У цьому тріумвіраті першу скрипку грає влада, бо вона захищає інтереси великого бізнесу, ним, по суті, створена, а методи її роботи пронизані корупцією. Не випадково впродовж останніх років спостерігається лише імітація боротьби з корупцією, вона обмежується демонстрацією своєї ефективності у «верхніх» ешелонах, створенням нових структур з відповідними назвами, супроводжується пропагандою через TБ. На тому, власне, все і закінчується, вважаймо, що жодна справа не доведена до суду, багато голосно заявлених правопорушень в Одесі, Києві, Рівному, Закарпатті і т. д. навіть не дійшли до етапу слідства. Але це «зверху». У середніх і низових ланках все спокійно, залишилося, як і раніше. Стосується це фіскальної служби, силовиків, суду, адміністрації, загалом чиновництва. Між владою і населенням — прірва. Нехай це узагальнення перебільшене, але така оцінка поширена повсюдно і підстави для неї, на жаль, є скрізь і безліч. З тим стикається кожен, кому доводиться вирішувати житейські справи: зареєструвати мале підприємство; проплатити всі незаконні речі через створені під «дахом» влади приватні структури для «доїння» громадян на всіх етапах забудови, — виділення ділянок, підключення енергії, газу, доступ до води, оформлення всього цього реєстраційними документами і т. д.; реалізувати право успадкування; добитися повернення ПДВ; виграти чесно тендер при закупівлі або право на участь у проекті, що здійснюється за бюджетний кошт; захистити свої права при працевлаштуванні чи виході на пенсію... А ще — освіта, медична сфера, судові справи, комунальні послуги і... так до нескінченності аж до виборів без вибору. Все це наша дійсність, вона певною мірою сформована самими людьми, їхньою політичною інфантильністю, з іншого боку, така дійсність впливає на ставлення людини до влади, на усвідомлення свого нікчемного місця в суспільному житті. Чому боротьба з корупцією далі розмов не йде? Тому що корупція — умова існування створеної владної системи. Тому масово творяться злочини: розграбування запасів бурштину, вирубування лісів, запаскудження довкілля, «віджими» власності і бізнесу, спотворення архітектурного обличчя столиці та інших міст незаконними забудовами, митна сваволя на кордонах і відкрита контрабанда, «шмурдяк» замість коньяку та інших напоїв і «кришування» наркобізнесу, втручання у виборчі процеси... Покари за злочини і зловживання немає, бо, узагальнено, влада сама себе карати не може. Політична еліта на зміну ситуації ефективно впливати не буде, бо вона виростала зі згаданого середовища, сама є уособленням «сировинного» бізнесу з кримінальними і напівкримінальними методами створення, функціонування і конкуренції.
Розмежування бізнесу і влади — ключове завдання для українського суспільства. Ця потреба — не лише передумова вступу до європейської общини, не тільки партійно-політичне передвиборне гасло. Це вимога чинної Конституції. З огляду на це, можна стверджувати про незаконність самої влади, бо бізнесом, наприклад, не може займатися ні депутат, ні член уряду чи президент, ні будь-який держслужбовець. Така вимога Конституції апріорна, обмеження мають застосовуватись до виборів, до призначень.
Щоб виконати це завдання, потрібні умови. Необхідна зміна системи влади. Посприяти цьому змушена... сама влада, бо повна безперспективність нинішньої системи і для влади очевидна, уникнення для себе плачевних наслідків сподіватися можуть хіба окремі достойники, приклад попередньої «сім’ї» тут доречний. Адже «... скільки того Ростова?», світ для корупціонерів здається великим, але він тісний...
Способи забезпечення потрібних умов відомі. Вони опрацьовані в більшості країн, проголошуються і в нас як важливі гасла, але... після виборів. Зрозуміло, що зміна системи передбачає відповідну корекцію Конституції. Пригадаймо, обидва Майдани самостійно дійшли висновку про зміни конституційних положень до змісту, який багато років обстоюють мої однодумці. Це означає, що уникнути змін не вдасться, обурення громадян своїм становищем раз по раз повертатиметься до такої вимоги. Цю ж ідею експлуатує і Кремль, безцеремонно втручаючись не в свої справи. У цьому сенсі своєрідною здається ситуація довкола нинішніх конституційних змін: потреба голосів у парламенті, заяви Путіна і Меркель, візит Гризлова, міркування Порошенка... Те, що має розглядатись у сесійному залі в січні, можна було б спокійно голосувати, бо воно... нічого не змінює. Принаймні щодо децентралізації. Зміни посилюють «вертикаль». А щодо статусу — про нього зміни не згадують, але так звана особливість виборів у деяких районах, про що йдеться в перехідних положеннях як про предмет закону, то питання дискусійне, адже конституційну норму намагаються підмінити законодавчою, з менш відповідальним голосуванням. Якщо так, то закон слід голосувати до змін в Основний Закон і тільки стосовно процедури виборів. Боротьба радикально налаштованих проти особливого статусу Донбасу з тими, хто агітує за фейкову децентралізацію — стрільба холостими (якщо не брати до уваги бойові гранати, застосовані поблизу Верховної Ради, вони — розбій, кривава провокація, але до Конституції стосунку не мають, вони — лише привід для демонстрації сили тими, до кого, завчасно дбаючи про конституційний порядок, слід застосовувати вплив держави).
Загроза ж полягає в тому, що пропагована система влади підмінюється здійснюваною явочним порядком адмінреформою. Держава і далі рухається в напрямку, протилежному європейській моделі управління. На цьому напрямку проведені місцеві, на дворічний (?, без змін у Конституцію) термін, вибори, нав’язується «добровільне» об’єднання громад, при якому чиновництво запопадливо схвалює схеми адмінвпливу, тоді як сільський житель, не відаючи про них, вже сьогодні не може добитися від влади елементарних послуг, а завтра, щоб він не морочив владі голову, вона буде віддалена від нього іще в 5—10 разів більше, ніж тепер. Віддалена під виглядом «ефективності», «гармонізації», «спроможності», «субсидіарності» та інших «переваг», благо лексичний запас української мови щедрий на дефініції. З тим треба бути обережнішим, бо на фініші напрямку, що називається тепер децентралізацією — країна з 20—25-мільйонним населенням, чужою землею, авторитарним управлінням, низькою освіченістю людей. Гарно виглядає, наприклад, відкриття президентом школи в Тернопільській області (хоч вона зведена не через добровільне об’єднання громад, не варто було главі держави підсовувати цю тезу). Важливіше було б перейматися тим, що в тій же Тернопільській області майже 200 (!) шкіл планується до закриття.
Безперечно, адмінреформа не зайва, об’єднання громад також. Але це вторинний етап, наслідок волевиявлення громад, котрі є по суті, а не в балачках, самоврядними. У цьому сенс конституційної реформи. Вона чітко сформульована в тексті нової редакції чинної Конституції, тексті, що підготований при юридичному супроводі інституту держави і права, зі змістом, якого добивалися Майдани, який відповідає європейським стандартам і опублікований понад два роки тому. Такі зміни слід схвалювати референдумом, не допускаючи втручання в зміст Основного Закону тих, хто в усі попередні роки прагнув централізації влади, її «вертикалі», що вже привело до нинішнього стану суспільства, людини і держави.
Коли в ЗМІ з’явилася Мінська угода з відомим п.11 про конституційні зміни, я того ж дня звернувся листом до глави держави з пропозицією, як найкраще скористатися ситуацією. Вже через три місяці Україна могла одержати скоригований основоположний документ, який дав би змогу парламенту і уряду зайнятися якраз тими питаннями, котрі означали б реформу по суті і включити в оздоровлення (найперше економіки) усі регіони. Усі, без ніяких «особливих статусів», бо вони — загроза суверенності. Підкреслю, без «особливих статусів», бо суттєве підвищення ролі самоврядних структур стосувалось би усіх регіонів, усіх районів однаково, а лукава пропозиція Кремля, відображена в Мінській угоді, відпала би автоматично. Йдеться про переміщення центру влади на місця, до людей, під їх контроль і з участю кожного в справі оновлення країни, коли кожен бачить власну перспективу і має змогу її добиватись. Якби вже сьогодні державний бюджет складався за пропорцією, умовно, 50:50 (держава: регіони) і законодавчо були встановлені гарантії використання на місцевому рівні результатів зростання, ми б через кілька років не пізнали країну, до влади на місцях — без адміністрацій і адміністрацій з назвами префектів — прийшли б справді ділові і відповідальні люди. Вони є скрізь, але вся їхня енергія нині спрямовується на захист від державного і кримінального рекету. Рекет — форма нинішнього управління, він убиває ініціативу, виганяє людей на пошук порятунку за кордон. Порятунку роботою.
Нинішній країні потрібні робочі місця для людей, причому такі, що створюють перспективу розвитку. Тим би зайнятися уряду, долучаючись до розробки і реалізації значимих економічних проектів. Такі проекти є, але при владі, яка уособлює сировинний бізнес, інноваційні проекти нездійсненні. Бізнес, отже, влада перешкоджатимуть інноваціям, бо вони руйнуватимуть існуючу схему одержання надприбутків окремими олігархами. [Для прикладу: «наш» капіталіст вирубує ліс. Під «дахом» влади, інакше не можна. Кругляк вивозиться за кордон, збувається своїй же фірмі. За будь-якою ціною, щоб приховати прибуток, не сплачувати податок. Новий же власник, насправді, той же «наш» капіталіст збуває товар за цінами, встановленими за кордоном. Там же, на його рахунках, осідає і виручка. Деревина потрапляє на переробку, виготовляються, скажімо, меблі. Норми прибутку на тих операціях нижчі, бо з’являються додаткові затрати праці. Податки з прибутку, із фондів оплати праці, соціальні платежі тощо осідають у бюджетах, пенсійних фондах інших країн. Як і годиться. З урахуванням нової собівартості, націнок, митних зборів... меблі надходять у наші торговельні компанії. Ще націнки, множимо все на зростаючий курс валют... і наш щасливий співвітчизник купує товар, попутно гніваючись з того, що в Карпатах повені приносять біду і ніхто не бореться з розкраданням лісів (зерна, металу, хімії, енергії — того, що є, власне, сировиною). Цілком можливо, що капіталіст — винуватець екологічної катастрофи ще й виграє тендер на протипаводкові роботи, одержавши за 30—40-відсотковий «відкат» право користуватися коштами резервного фонду Кабінету Міністрів. Всі, так би мовити, при ділі. Всі... кому треба].
А проекти, повторю, є. Візьмемо для прикладу ідею освоєння можливостей транспортного водного каналу між Балтійським і Чорним морями. Проект не новий, відображений в міжнародних планах, непогано пророблений, гарантовано і вигідно може бути інвестований, передбачає прискорений розвиток інфраструктури Латвії, Білорусі та України, появи мільйонів робочих місць при будівництві та експлуатації транзитних шляхів, в енергетиці, суднобудуванні. Пропозиції щодо проекту надсилались у найвищі кабінети. Результат відомий, одна з причин — з такого проекту складніше щось відкусити. Є ефективні проекти, що стосуються захисту довкілля, створення відновлюваних джерел енергії. Власне, у будь-яких сферах виробництва є потреба створювати робочі місця. Це ж не нормально, що від зубної щітки до... всього ми користуємося імпортом. При такій практиці гривня ніколи не матиме ваги і стійкості, а люди зі шкільної лави готуватимуться до еміграції. Така тенденція — найпереконливіша ознака колоніального стану країни. Представникам влади треба менше гукати «Слава Україні!», а робити практичні кроки, щоб Україна таки була славною.
Першим і необхідним кроком у цьому відношенні повинна бути зміна системи влади. Послідовність перемін на 2016 рік така: припинення війни, відновлення контролю над усіма кордонами країни, референдум з приводу нової редакції Конституції (що ефективніше, повніше, швидше, ніж вовтузня зі змінами в парламенті, невразливе з боку сусідів, які так «переживають» за нашу Конституцію), затвердження парламентом засад внутрішньої і зовнішньої політики, відповідно до яких уряд береться за реалізацію економічних проектів, розробка і затвердження нових законів про місцеву владу, податкову і бюджетну систему, про виборчий кодекс. Усе це можна робити майже одночасно, важливо, щоб люди повірили в переміни. Люстрація, боротьба з корупцією, різноманітні перейменування, об’єднання громад, безвізовий режим і т. п. — ці речі охоплюються зміною системи влади.
Лише така реформа може по-справжньому включити потенціал народу, який сам тверезо розбереться з тим, що йому насправді корисне, а що є імітацією державної діяльності.
Тільки після цього європейський вибір перестане бути пропагандистським штампом, а реальною перспективою. Бо Європу перш потрібно збудувати в Україні. Самим збудувати.
Олександр МОРОЗ, Голова Верховної Ради (1994—1998, 2006—2007), народний депутат України I—V скликань.
