Мати загиблого 52-річного Бориса Байненкова Людмила Костянтинівна, ледве стримуючи сльози, розповідає про сина.
Борис Байненков з села Германівка, поблизу Києва, був професійним військовим-прикордонником, служив у Забайкаллі. Тому коли почалася війна, колишній капітан ані хвилини не сумнівався, чи йти захищати свою країну. Трохи, щоправда, жалкував, що потрапив не до прикордонників, а в 80-ту десантну бригаду. Родичі Бориса кажуть, що він загинув і за них, і сподіваються — не даремно. Жінка крізь сльози каже, що до самої своєї смерті вона не зможе пробачити Росії.
На вечір-реквієм, що відбувся в столичному Будинку офіцерів, приїхали також його дружина, донька й сестра Ганна, військовослужбовець-звязківець 72-ї бригади, яка теж протягом восьми місяців перебувала в зоні АТО.
Вдова бійця 90-го аеромобільного батальйону Анатолія Чупилка, Вікторія, приїхала до Києва з Холодного Яру Черкаської області, розповідає про свого чоловіка з болем і прихованою гордістю:
— Він з перших днів 2014-го поїхав на Майдан. У лютому, під час жорстоких боїв у Києві, Толя отримав сім снайперських куль. Але життя йому рятували бронежилети, які він знімав із загиблих побратимів. 18 лютого Толя обмотав навколо себе під курткою прапор Холодного Яру й виніс його з Українського дому. Приїхав він з Майдану на кілька днів, аж тут — війна. І мій Толя пішов добровольцем на фронт. 16 січня минулого року — рівно рік по тому — я його проводжала на війну на залізничному вокзалі. Він не міг сидіти вдома — тоді становище на фронті погіршувалося, а він був командиром взводу, і поїхав. Ми зі старшим сином Іваном просили Толю не їхати — було дуже тяжко на душі, передчували біду. Але ми нічого не могли вдіяти. Зранку 20 січня він зателефонував і сказав, що скоро вони підуть у наступ визволяти наших хлопців. Толя попрощався з нами, наказав берегти дітей і додав, що, найімовірніше, всі можуть загинути. Як мені розповіли хлопці, коли ховали мого Толю, під час штурму в тягач, на якому вони рухалися, потрапив снаряд. І всі, хто там був, загинули. Командування сказало, що загинули найкращі — таких героїв і патріотів у нас дуже мало. Але я не хотіла й не хочу, щоб мій чоловік був героєм, краще б він залишився живим.
Світлана Яцина, мати 25-річного Євгена Яцини (позивний — «Беня»), який 21 січня минулого року загинув під донецьким аеропортом, згадує:
— Мій Женя отримав повістку й одразу поїхав до військкомату. 22 серпня 2014 року його відправили в Житомир у 90-й батальйон, 95-ту (на той момент) аеромобільну бригаду (сьогодні це 81-ша). Особливої військової підготовки він не мав, лише відслужив дев’ять місяців в армії після навчання в Київському лінгвістичному університеті, де здобув юридичну освіту, вивчив англійську і німецьку мови. Переховуватися не став, а сказав, якщо він не піде туди, то до його мами прийде Путін. Під час перебування в аеропорту Женю поранили в щоку. Рана була незначна, але ввечері стався перший вибух, від якого завалилася частина будівлі. Сину поламало ноги. Потім ще один вибух... 14 військових з його батальйону пішли з термінала, 11 — залишилися. Згодом останні змушені були здатися в полон, їм нічим було відстрілюватися, все опинилося під завалами. Вони просили допомоги. Її не було. З моїм сином залишився Ігор Брановицький. Я, до речі, так сподівалася, що він повернеться живим і розповість, як усе було до останнього... Але не судилося. Він потрапив у полон, над ним жорстоко познущалися, а потім його розстріляв «Моторола». Синок три доби мерз і стікав кров’ю, даремно чекаючи на допомогу. Рано-вранці 21 січня мій син помер. Просто замерз... Він не дочекався медичної допомоги... Хоча відтягти поранених треба було лише на 430 метрів до безпечнішого місця, але деякі військові пішли, сказали, що якщо залишаться, то їх вб’ють, мовляв, заодно покличуть допомогу. Хіба я можу їм пред’явити якісь претензії? Я не маю права їх засуджувати. Я можу засуджувати лише командування, яке бездумно відправило туди фактично непідготовлених для такої оборони хлопців. Їх штовхнули на смерть.
Знайшли його через місяць. Рідні випадково побачили й упізнали на відео. 20 лютого минулого року Євгена Яцину поховали на Берковецькому кладовищі на Алеї слави. В останню дорогу його прийшли провести понад 600 осіб, які його знали особисто.
— Я вважаю, що з «кіборгів» зробили легенду, але для мене мій син не був і не став легендою, він дуже любив життя і людей, — продовжує Світлана Мар’янівна. — Наші діти не були бездушними залізяками-«кіборгами», як їх називають, які лише вміють стріляти... Вони були хорошими друзями, синами, а деякі — батьками. Я сказала друзям Жені, коли його ховали: «За мого сина можна відплатити лише миром. Хочете помститися? Закінчіть цю війну!»
Нині Світлана Яцина допомагає військовим АТО, працює волонтером громадської організації «Київська міська спілка ветеранів АТО», котра допомагає військовим та їхнім родичам в оформленні статусу учасника бойових дій, наданні пільг тощо.
І це лише кілька історій захисників аеропорту, але пам’ятати потрібно всіх героїв.