А як би ви відповіли на це запитання?
Серед політиків, правозахисників та й простих людей точаться дискусії стосовно того, що сьогодні важливіше — мир чи справедливість? Міркувань з цього приводу багато, проте однозначної відповіді немає. Актуальність теми зростає залежно від того, наскільки активізується питання про амністію в рамках Мінських домовленостей. З одного боку, заради миру Україна погоджується амністувати певну категорію сепаратистів, з другого — не може вибачити загибель та катувань і мирного населення, і військових ЗСУ з боку проросійських бойовиків. І тут знову постають запитання: «Чи може настати мир на Донбасі, коли не буде відновлена справедливість, коли люди, винні в тяжких злочинах, не будуть покарані? І чи вартий нашої гідності мир, якщо ми підемо на поступки сепаратистам?» Тих, хто здійснює документування порушення прав людини, ці питання хвилюють особливо гостро.
У Сєверодонецьку документувати злочини бойовиків почали одразу після визволення міста влітку 2014 року. Практично через тиждень тут утворили неформальний рух «Очищення», який на той час намагався об’єднати людей, котрі пережили окупацію міста чи навпаки вимушені були покинути його в пошуку безпеки. Головною метою руху був аналіз процесів, що відбуваються, а також фіксування основних подій, опитування людей. Такий «розбір польотів» вивів громадських активістів на проект, який сьогодні називається «Документування порушення прав людини у ході збройного конфлікту». Згодом сєверодончани влилися в коаліцію, яка називається «Справедливість заради миру на Донбасі».
Коаліції вже рік, і вона напрацювала багато цінного матеріалу, який увійшов до книжки «Ті, що пережили пекло» (на знімку). По суті, це свідчення України про злочини, що кояться проти людей Донбасу, щоб міжнародна спільнота усвідомила весь масштаб порушення прав людини, які тут відбуваються.
Громадські активісти зізнаються, що збирати інформацію було важко. Більшість людей, які пройшли крізь тортури, спілкуватися відмовлялися. В одному випадку не хотіли знову роз’ятрити серце, в іншому — боялися постраждати через свої одкровення, адже жодних гарантій безпеки, на жаль, їм ніхто не дає. Книжку створено за сповідями 150 осіб, які згодилися говорити про свої поневіряння.
Під час дослідження вдалось отримати інформацію про 79 місць несвободи на непідконтрольній Україні території Донецької та Луганської областей, які можна ідентифікувати за адресою чи детальним описом. Проте свідчення потерпілих вказують на існування значно ширшої мережі неофіційних місць тримання, через які пройшли щонайменше майже 2800 осіб.
У своїй роботі з документування злочинів бойовиків громадські активісти зіткнулися ще з однією проблемою. Розслідуванням злочинів, скоєних в «республіці», займаються працівники поліції, а в окремих випадках — СБУ.
Але велика кількість таких злочинів спричинила надмірне навантаження на правоохоронну систему. Тому, як зазначають представники громадськості, розслідування ведуться поверхово і у більшості без результату.
Неналежна ефективність розслідування пояснюється також загрозою розголошення інформації про жертв на територіях, не підконтрольних Україні, а це робить жертви вразливими і утримує їх від активної участі у розслідуванні. Крім того, низькі результати у розслідуванні обумовлені ще й тим, що українські правоохоронці не мають доступу до територій, де були вчинені злочини, аби провести процесуальні дії. Так само вони не мають змоги затримати тих, хто підозрюється у тортурах.
Луганська область.
