Днями на очі трапилося інтерв’ю одного з російських акторів, який два роки тому дуже тепло відгукнувся про Україну й був одним з перших, хто нас підтримав у розпал анексії Криму. «... і Росія нехай стане трішки краще, ніж прагнемо. Якщо ми не скоти, а люди, то знайдімо в собі мужність...» — не шкодував він слів. Але мужністю й гідністю Мельпомена обділила лицедія. Риторика «авторитету суспільства» раптом змінилася: «політика й війни не моя справа», «довіряю президентові» (до речі, стан ВВП, якому росіяни довірили бюджет країни й не тільки, світові експерти вже оцінюють в 40 мільярдів доларів). А як українцям в очі дивитися, скільки російські найманці вбили братів і зруйнували мирних життів старого вірменського блазня (який пояснив зміну духовного курсу тим, що «зобов’язаний добре жити»), звичайно, уже не хвилює. Як і те, що розум і прагнення до нормальних людських цінностей і миру повинні бути вище від «хліба й видовищ». І, слава Богу, є ще мільйон щирих росіян і їх голос совісті не випалити «путіно-кадировським патріотизмом» і агітпопелом. Як гласить вірменське прислів’я «Голос народу сильніший за гуркіт гармат». І одне щире слово чи покаяння наближає нас до миру.
Рамзан АЛІЄВ (із Грозного, механізатор):
— Росія намагається втримати територію України, як 23 роки тому територію Чечні. Кремль хоче зломити волю до самовизначення волелюбних народів, тримати в залежності й потім потурати. Українців і чеченців з давніх часів поєднує любов і горе. Наші народи звела доля ще під час голодомору, потім заслання неугодних і спільне прагнення вижити в холодному Сибіру. Між нашими народами багато шлюбів. Безмежно поважаю Український народ за те, що він все-таки підняв голову й повстав проти імперії. Це, напевно, найголовніше. Перемоги нам і миру!
Андрій ГАВРИЛОВ (російський музикант, який отримав всесвітню популярність в 1970-ті роки як музичний вундеркінд, диригент, автор бестселера «Чайник, Фіра і Андрій», живе в Цюриху):
— Мир важливий завжди, тому що будь-яка війна це ганьба й мука. Кремль не ізольований від суспільства, і якби суспільство активно відкидало війну, то і Кремль не міг би її вести, а він веде дві війни паралельно й три війни вже «відвоював» за 15 років. Це свідчить про те, що суспільство морально розкладене і йому найважливіше приватне благополуччя, в обмін на яке воно готове зрадити всіх і вся. Отож, виходячи з поточної ситуації, такий погляд на «нормальних росіян» з мого боку неможливий — їх зараз немає. Хворі всі. Відсоток незаражених такий малий, що говорити про нього як про силу неможливо. Мені було зрозуміло, що російські солдати будуть на території України ще в середині 90-х. Інакше й бути не могло! Зрозуміло було, що солдати вирушать у будь-яку точку, де, на думку тупої імперської свідомості, будуть наміри «розколоти єдність і братерство». Але ж кожній мало-мальськи інтелігентній людині зрозуміло, що меми «братерство», «єдність» і т. д. — синоніми поневолення, якими імперія маскує свою сутність. Адже тоталітарне суспільство з імперськими амбіціями дуже передбачуване. Його видно наскрізь! Інша справа, що дивитися огидно. І «пророчити» дії такого суспільства теж дуже просто, з тієї причини, що воно дуже примітивне.
Мені здається, що сильна сторона України в прагненні зближення з Європою — це значна частина молоді, які налаштовані дуже активно дотримуватися європейського вектора розвитку. Вони проявили волю й готовність жертвувати всім заради досягнення мети. Це драматичне розходження з Росією, де молодь себе проявила лише як відносно мирно налаштовані працівники різних сфер, що бажають «впливати» на владу, яка «побачить» бажання й сподівання прогресивної меншості й «піде назустріч». Зрозуміло, що в російському суспільстві була і є величезна кількість провокаторів, таємних і явних, які направляли протести саме в це наскрізь фальшиве й гниле русло. Такий напрям думок виявився фатальною оманою й абсолютним нерозумінням природи влади Росії й призвів до ще більшої автомізованості прогресивних проєвропейських сил з одного боку, і консолідації носіїв агресивного імперського й рабського менталітету переважної більшості населення. В Україні ж — Майдан Гідності й події, що розгорнулися після нього, різко загострили розуміння природи влади й способів впливу на неї. Революція стала реальністю для України. І вона не припинилася, незважаючи на найсильнішу протидію консервативно-корумпованого номенклатурно-олігархічного керівництва й бюрократії. За наявності в значної частини народу волі жертвувати життям заради ідеї свободи і європейських цінностей, сили, що гальмують ці процеси, буде зметено зі шляху, обраного кращою частиною суспільства!
Азіза КАЛЛАЄВА (Москва, з Дагестану, лікар):
— Я жодної секунди не вірю офіційним російським ЗМІ не тільки щодо України, а й усьому, що віщають ці безсовісні професійні брехуни, навіть якщо говорять про прогноз погоди. Якщо говорити про мир, то я, як будь-яка розсудлива людина, хочу миру, але миру, побудованого на правді, а не на неправді. Я вважаю, що всі країни, що утворилися на пострадянському просторі, мають право самі вибирати, як їм далі розвиватися, але від цього вони не повинні ставати ворогами, треба поважати їхній вибір, а не нав’язувати свої моделі й умови. Я вдячна тим українцям, які не змішують в одну купу всіх жителів Росії, які з повагою ставляться до тих, хто з реальним ризиком для життя й здоров’я підтримує прагнення України до свободи. Нас мало, нас залякують, але ми є і робимо, що можемо. Особисто я пишаюся тим, що жодного разу не голосувала за тих, хто зараз у владі в Росії, але водночас відчуваю свою персональну відповідальність за ті злочини, які скоює режим у світі. Бажаю Україні миру й процвітання! Слава Україні й слава ВІЛЬНІЙ Росії!
Аркадій ШМУЙЛОВИЧ (громадянин Російської федерації із Санкт-Петербурга, який живе за кордоном, за освітою вчитель історії та суспільствознавства, за багаторічним досвідом роботи — екскурсовод і лектор):
— Багато питань, які я був змушений ставити перед собою, про війну з українцями. Коли я бачу в Інтернеті безліч знімків, зроблених вочевидь непрофесійними фотографами, на яких видно цілі колони однакових військових машин російського виробництва, що прямують зі сходу на захід; фотографії й навіть відеокадри з росіянами, що не приховують свого недавнього прибуття в Україну з метою ведення війни; свіжі ряди могил з неназваними іменами на російських цвинтарях, як я можу вірити при відсутності російських збройних формувань на сході України? Коли президент моєї країни каже про те, що з «хунтою» воюють колишні шахтарі й робітники, а потім з’являються незаперечні свідчення знищення пасажирського літака саме нібито цими недосвідченими у військовій науці людьми за допомогою зенітно-ракетного комплексу «Бук», як я, знаючи, нехай і дуже приблизно, рівень складності такого озброєння, можу повірити в ракетників-шахтарів?
Нарешті, проживши безвиїзно 41 рік у СРСР-Росії, щодня спілкуючись по роботі з великою кількістю різних людей, як я можу схвалювати ту жахливу війну, яка, поза всяким сумнівом, зробила мільйони українців ворогами Росії? Як я можу вірити у владу фашистських націоналістів в Україні, якщо знаю, що горезвісний «Правий сектор» не одержав там на виборах місць у парламенті? Якщо чую найогидніші шовіністичні заяви саме від російських парламентаріїв? Мені неприємний будь-який націоналізм. Жодної симпатії у мене немає, скажімо, до С. Бандери. Але якщо росіяни в масі так добре інформовані про нього і його послідовників, чому вони лише в останні місяці навчилися правильно називати його прізвище? Досі ще норовлять назвати українців «бендерівцями».
Багато чого ще міг би я запитати. Але й сказаного досить. Обвинувачення українців у розвалі й безладді усередині їхньої країни здаються мені більш ніж дивними. Чому це раптом там має бути все гладко і добре -хіба Україна вийшла не з того ж СРСР, що й Росія? Тільки без російських корисних копалин, без армії, без ядерної зброї — добровільно відмовилася від озброєнь, повірила в добру волю росіян, що й було офіційно закріплене Будапештським меморандумом, розтоптаним нині аж ніяк не Україною. Нестійкість в економіці й політиці, чвари в парламенті, корупція — все це нормально для країни, що стала на шлях боротьби за демократію. Відсутність повідомлень про все це в ЗМІ має одразу насторожити розумну людину — це перша ознака придушення демократичних свобод. В Україні є вибори — не їхня імітація, а саме реальний вибір між політичними силами. Є міжпартійна боротьба. Є прагнення політиків завоювати симпатії виборців. Немає погромів і заборон на висловлення думок. Немає мертвої, брехливої єдності, яка буває в морзі. Країна намагається виборсатися з болота, не бажаючи замінити свої зусилля в цьому на гниття в теплій трясині. Так я бачу сьогоднішню ситуацію в Україні. Українцям не дають спокійно розвиватися. І, боюся, не дадуть. Зуміють вистояти — ми побачимо ще одну цивілізовану країну на карті Європи. Цього я, як людина, котра бажає добра своїй та всім іншим країнам, бажаю їм від душі!
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
