Перша зустріч, на яку я поспішала, не відбулася. Моя співрозмовниця разом зі своїми товаришами проводжали того дня в останню путь батька одного з учасників АТО. Вони не могли залишитись осторонь. Їхні співчуття і підтримка потрібні були людям, які переживали найважчі хвилини свого життя.
За кілька днів ми зустрілися. У невеликому підвальчику одного з торговельних центрів Умані — у волонтерському штабі «До перемоги». Саме там я й побачила його главу — невисокого зросту чорняву жінку зі стомленими від недосипання очима — Ольгу Ситник (на знімку). На ній було звичайне робоче вбрання. Одразу стало помітно: вона добре знає, де і що знаходиться, а ще — скільки є пар взуття, якого одягу. Заклопотана, вона розбирала чималі клунки, ящики з овочами, фруктами, солодощами та іншими наїдками і всім тим, що замовляють на передовій.
— Зачекайте хвилинку, потрібно оформити посилку на Маріуполь, а потім і поговоримо, — звертається до мене волонтерка.
Ну, звісно, зачекаю. Десь там, саме в оцій посилці, бійці отримають домашню випічку, а, можливо, і щось набагато важливіше, що врятує їм життя...
Невдовзі ми вже сиділи за стареньким столиком, гріли руки за чашками чаю, і я слухала історію створення їх організації.
— Звичайна робота, нема що й розповідати, — не знає з чого почати Ольга Олександрівна.
Запитую: що привело до цього затісного підвалу?
— Нестерпно було дивитися, як топчуть українські прапори. Коли розпочалася війна, мене зачепило наше безсилля. У липні чотирнадцятого на першу ротацію додому повернулися уманчани-добровольці, бійці батальйону імені Кульчицького. Ми зустрілися, нацгвардійці розповіли про ситуацію на сході, і я зрозуміла, що просто не зможу сидіти склавши руки, знаючи, що там віддають життя рідні й близькі люди, що вони сплять у сирих окопах, їдять жорсткі сухпайки, не мають елементарних речей, — в голосі співрозмовниці відчувається хвилювання. — Перша поїздка була в Амвросіївку. Везти погодився Роман Бовкун, який і досі з нами волонтерить. Ми приїхали щойно після обстрілу і побачили повністю знищений блокпост, їжа, одяг — все згоріло... А ті бійці-хлопчики... Ніколи не забуду їхніх облич, їхніх гарячих очей. Це був переломний момент, відповідь на мої вагання, а чи варто?..
Нашу розмову перериває телефонний дзвінок, Ольга когось запевняє, що вже завтра вирушають в дорогу. Як з’ясувалося потім — на Луганщину.
— Я обов’язково вийду на зв’язок, — чітко, по-офіцерськи закінчує розмову. — Хлопці чекають, — це вже до мене.
І якось тепло, по-материнськи звучить те слово «хлопці». Та й не дивно, 42-річна жінка і сама мати чотирьох дітей.
— У мене двоє синів і двоє доньок, — продовжує. — Вони дуже хвилюються за мене, особливо перед кожною поїздкою. В усьому підтримують. Навіть не очікувала, — щиро зізнається. — А взагалі волонтерством займається майже вся родина. Чоловік В’ячеслав допомагає складати план маршруту і разом із сином Віктором неодноразово їздили в зону АТО. Невістка Ірина і старша донька Наталя чергують у штабі, посилки пакують. Молодші, Михайлик та Оксанка, якій всього п’ять з половиною, чекають вдома і дуже сумують, коли вирушаю в дорогу. Ця справа забирає багато часу, але я їм завжди пояснюю, що мене з нетерпінням чекають солдати, наші сміливі й мужні захисники, які борються з ворогами, і вони на мить стають дорослими, все розуміють...
Упродовж двох років центр «До перемоги» налагодив зв’язки з десятками військових підрозділів, де воюють уманчани-земляки. Зокрема, шляхи волонтерів пролягли до Вуглегірська, Дебальцевого, Волновахи, Пісок, Мар’їнки Донецької області, до Станиці Луганської, Щастя на Луганщині. Також не менш потрібною виявилася допомога і для тих, хто несе службу на кордоні з Кримом та невизнаним Придністров’ям. Щоразу в небезпечну мандрівку вирушає мікроавтобус, завантажений 4—5 тоннами. За кермом — власники автотранспорту брати Володимир та Леонід Янковенки, Роман Решетник чи Роман Бовкун. Хлопці протягом минулого та позаминулого років їздили на своїх «мерседесах» у саме пекло, інколи вщент розбиваючи «буси», ремонтували їх і знову вирушали на передову. Серед гуманітарного вантажу, який вони на перших порах доставляли в найгарячіші точки сходу і не тільки, були продукти харчування, вода, засоби гігієни. Згодом додалася амуніція: шоломи, камуфляж, які, до речі, дорого коштували. Ближче до зими активно почали замовляти ліки, бензопили, генератори. Ольга Ситник пригадує, як важко було вперше знайти спонсора, щоби придбати прилад нічного бачення...
— Спочатку люди ставилися з недовірою, мовляв, а звідки ми знаємо, куди отримані гроші витрачаються, — каже жінка. — Бути волонтером важко. То лише зі слів здається легко й зворушливо. А от скільки за тим праці, нервів, напруги і безсонних ночей?! Іноді після пліток та безпідставних звинувачень ти приголомшена й розбита, не знаєш, що робити, на якийсь час опускаються руки. Але дзвінки з фронту швидко приводять до тями, ставлять все на свої місця. У голосі бійців стільки надії, сподівання на твою допомогу, що ти мимоволі відкидаєш усі образи і думаєш про одне: хто ж тоді, як не я, приїде на виручку? Починаєш усвідомлювати, чого варті мої «страждання» у порівнянні з пекельними випробуваннями на сході, — ділиться внутрішніми переживаннями.
Довкола себе вона згуртувала таких же, як і сама — мужніх і завзятих. Знайшлися відчайдухи, які, зціпивши зуби, працюють зранку до вечора. А їх ні мало ні багато — 42 особи. Серед них приватний нотаріус Людмила Дашицька, поетеса Анастасія Яніна, вчитель Вікторія Василенко, підприємець Інна Безпалько, а ще студенти, пенсіонери, колишні військові, демобілізовані, домогосподарки.
Нині на рахунку Ольги Ситник майже п’ятдесят поїздок на схід. Тривали ці рейди по тижню-півтора, адже доставляли необхідне на найдальші блокпости, в глибинку фронту. Інколи її товариші вирушали в дорогу без неї, і тоді штаб на чолі зі своїм «командиром» працював на повну «котушку». Останнім часом в зону АТО уманчани почали возити ще й домашню їжу: пироги, булочки, вареники.
— Як же ж апетитно смакують і щиро дякують бійці за такі гостинці! Кажуть, що в ті хвилини згадують і рідний дім, і люблячу родину. Інколи по неголених щоках загартованих чоловіків котяться сльози. Навіть не уявляєте, наскільки це стимулює працювати і не опускати рук, — ділиться далі. — Чоловіки приїзду волонтерів чекають, як діти на Новий рік Діда Мороза, і радіють, як діти. Помітила при тому, що бійці ні на що не нарікають, налаштовані рішуче, кажуть: не поступимося ні на крок, готові воювати за Україну до перемоги. Це від них я щоразу, після кожної поїздки, заряджаюся патріотизмом і терпінням.
Ольга Олександрівна згадує нещодавню поїздку до Волновахи: «Раніше ми часто потрапляли під обстріли, переживали випробування спекою, морозами. А цього разу, ще коли не доїхали до місця призначення, у Запоріжжі, у нас серйозно зламався автомобіль. За два дні ми познайомилися з багатьма небайдужими людьми, котрі допомогли нам знову вирушити в дорогу. Особливо вдячні нашому Вані...»
Далі Ольга Ситник розповідає зворушливу історію про людську мужність, незламність і патріотизм. Іван — запорізький хлопчина, один з перших, хто
безоглядно пішов захищати країну. Бійцю пощастило вийти живим з «Іловайського котла», але його захопили у полон. Згодом, після обміну, Іван повернувся на фронт до своїх побратимів, де потрапив під обстріли поблизу Сєверодонецька... Для пораненого хлопця війна на цьому скінчилася, але тільки на передовій. Нині він активний волонтер.
— Наш Ваня добу мотався Запоріжжям, але знайшов нам запчастини, підходящу СТО, чекав, поки ми станемо на колеса, — співрозмовниця навіть не помічає, як колишнього бійця, котрий бачив їх уперше і допомагав як міг, вкотре називає «наш». Бо, як каже, вся справа у тому, чи болить тобі душа. Їй за всіх солдатів болить, для неї вони всі свої, рідні.
Рідні й усі ті, хто зображені на фото на великому саморобному стенді при вході до штабу. Це їхня гордість. Серед безлічі знімків зображені і щасливі бійці-батьки, які отримали листи з малюнками із дому, і суворі, зморені війною чоловіки...
Протягом усієї діяльності волонтерський центр на чолі з Ольгою Ситник, окрім основної роботи, неодноразово проводив виховні години в навчальних закладах міста, різні акції, зокрема, на День міста, День захисника Вітчизни, організовував подарунки дітям до Дня Святого Миколая. Центр постійно допомагає сім’ям загиблих і тим, хто, повернувшись з війни, опинився у скрутному становищі.
— Я не шкодую, що влилася в цей рух, що десь змогла нагодувати голодних, підбадьорити зневірених, вселити надію у змучені душі. Заради цього варто жити, ризикувати, — впевнено каже волонтерка. —
Якщо ми хочемо миру, то потрібно кожному, хто як може, працювати задля перемоги і мирного майбутнього. Сьогодні в нас ще багато справ, ми маємо докласти всіх зусиль, щоби в захисників Батьківщини був надійний тил. Щоби бійці завжди відчували наше тепло і турботу. Знали — ми з ними, ми пам’ятаємо про них, наших синів, братів, батьків, щохвилини...
Умань.
Фото автора.
