У січні 2015 року 22-річний мешканець селища Млинів Рівненської області Володимир Придюк (на знімку) біля донецького аеропорту потрапив у полон до сепаратистів. Дні і ночі у стані бойовиків — складний іспит на мужність, витримку, людську гідність перед родиною, співвітчизниками, перед Українською державою і, зрештою, перед власним сумлінням.
Із рибоводів — у розвідники
Після закінчення Млинівського державного технолого-економічного коледжу Володимир Придюк став студентом Львівського національного університету ім. С. Гжицького. Під час Революції Гідності млинівчанин тиждень перебував на київському Майдані — героїку революційного піднесення сприйняв усім серцем.
Коли розпочалися бойові дії на сході України, за прикладом товариша з Уїздців Івана Скочка, вирішив долучитися до захисників України. Однак у райвійськкоматі добровольцю остудили патріотичний запал: за станом здоров’я медики визнали непридатним до військової служби. Після такого «облому» юнак не заспокоївся. За порадою патріотично налаштованих земляків Володя потрапив на вишкіл до підрозділу УНА-УНСО. За півтора місяця опанував курс тактики ведення бою, поводження зі зброєю, орієнтування на місцевості. Згодом удосконалював військові навички на полігоні у Новограді-Волинському — там кмітливого млинівчанина хотіли зарахувати до складу розвідувального батальйону, а після полігона — потрапив у розвідроту 81-ї аеромобільної бригади. Дофронтова підготовка тривала у Дніпропетровській області, а звідти воїни взяли курс на передову лінію оборони...
«Сет» помер на його руках
На фронт прибули 6 січня 2015 року — саме на коляду. Того ж дня вирушили у перший бойовий виїзд — відволікати увагу ворогів. Тоді ж сепаратисти вперше обстріляли українських розвідників, але захистила броня МТ-ЛБ (машина-тягач легка броньована).
19 січня 2015 року відправилися прикривати відхід одного з військових підрозділів. Однак команда не надійшла, тож до вечора просиділи в МТ-ЛБ, а зранку повернулися до місця дислокації.
Уранці — чергове завдання. Оскільки чимало бійців захворіли, довелося Володимиру з побратимами знову вирушати в небезпечний рейс. Пункт призначення — між новим і старим терміналом донецького аеропорту. Однак через сильний туман розвідники збилися з курсу і висадилися за 700 метрів від місця призначення — майже на позиції сепарів. Десантники потрапили під щільний вогонь бойовиків і прийняли бій. Кульове поранення дістав командир — позивний «Сет» (уродженець Маріуполя). Млинівчанин перев’язав його, відтягнув із сектора обстрілу, а згодом посилав автоматні черги в бік ворогів.
Укриття не було, зв’язок зник, наказ відступати не надходив. Старший групи розпорядився завантажуватися у машини, але не встигли цього зробити. Володя опікувався «Сетом» — він так і помер на руках нашого земляка. Розвідники вирішили відходити. Який обрати шлях? Із двох боків були затиснуті ворогами, з третього — автомашинами. Взялися обходити ті машини, аж раптом, наче з-під землі, з’явилися якісь люди. Воїни не знали, що перебувають у тилу ворога. Щоб усе з’ясувати, Володимир намотав на ремінь автомат і, утримуючись від різких рухів, рушив до незнайомців.
— Хто ви хлопці будете? — встиг запитати.
Замість відповіді — удар прикладом у голову і автоматна черга для підсилення больового ефекту. Звісно, що таку «гостинність» могли виявити лише проросійські бандити...
Хочеш жити — вбий побратима
— Укроп! — заволали сепари.
Як шакали, накинулися на українця, миттєво роздягнули, зняли бронежилет, розгрузку і почали гамселити переважно ногами.
— Мочі єго! — надривався один із них.
Інші, як навіжені, розмахували ножами, намагаючись у театральних позах вцілити у шию, відрізати вуха.
— Нє трогай єго! — остудив бойовиків окрик командира. — Сєйчас будут журналісти!
Володимиру Придюку і ще чотирьом українським військовослужбовцям зав’язали очі і повезли на базу бойовиків. Там били, як кажуть, просто так — вгамовували злість, а також примушували їсти нашивки з форми українських воїнів. На базі вшивався і недоброї згадки Гіві.
Згодом пов’язки полоненим зняли і помістили у підвал. Серед бранців був полковник української армії, якого оперативно кудись забрали. Пізніше з’ясувалося, що це офіцер із 93-ї бригади. Мине час — і про його повернення з полону від проросійських сепаратистів поінформують вітчизняні телеканали.
Полонених взяли, як кажуть, в обробку. Потім до цинізму просто заявили: «Якщо хочете вижити, то повинні застрелити свого побратима, інакше ми вас уб’ємо».
Перший із чотирьох полонених відмовився рятувати власне життя братовбивством. Його вивели — бранці лише почули постріл. Тоді почалися випробування для Володимира. Млинівчанин також відмовився стріляти у побратимів. Після короткого «Нет — так нет!» зав’язали очі і повели коридором. Страх скував думки і рухи. Підвели до стіни, запропонували стати на коліна — українець відмовився.
Володя зібрав в кулак волю, у думках попрощався з рідними, близькими і дорогими людьми. В ті найвідповідальніші миті життя душа і тіло юнака повністю звільнилися від страху. Поряд пролунав постріл.
— Єслі пікнєш — застрелю по-настоящєму! — злісно нашептав кат...
Довга дорога до сина
Після «розстрілу» полонених відвезли в Донецьк, де вони дали інтерв’ю сепаратистським каналам. Серед запитань домінувало на кшталт: «Чого воюєте, тут росіян немає, а звичайні люди».
Через два дні юнаків привезли в трупарню, два приміщення якої до стелі були закладені вбитими. Щоправда, визначити їх приналежність до якоїсь із сторін було неможливо. Там Володя впізнав лише тіла «Сета» та ще двох бійців із розвідроти з позивними «Ляшко» і «Кент». Їх поклали в труни. Можливо, згодом передали родинам.
Сепари дали млинівчанину змогу зателефонувати додому. Причому наголосили: відпустять із полону лише в тому разі, якщо за ними приїдуть рідні. Із Млинова у тривожну путь з багатьма невідомими відтинками вирушила ненька Людмила Анатоліївна. Разом із Володею звільнили ще двох полонених: за одним також приїхала мама, за другим — сестра.
У Слов’янську вчорашній бранець вдруге у своєму житті дав інтерв’ю — цього разу журналістам українського телеканала. Розуміючи, у якому стані він перебуває, майстри мікрофона не копалися в душевному стані бійця, лише цікавилися, як почувається, чи все добре.
У списках не значився...
Чимало зі сказаного Володимиром Придюком свідомо не виношу на суд читачів. Сьогодні він з особливою теплотою відгукується про волонтерів, які надавали моральну і матеріальну допомогу. На жаль, перчить у душі розвідника від того, що після повернення з полону зі списків бійців свого підрозділу зникло його прізвище, хоча згодом «знайшлося».
Ще один абсурд: боротися за статус учасника бойових дій млинівчанин збирається з допомогою... адвоката. А де ті «кабінетні грамотії», яких держава уповноважила опікуватися такими справами? Невже не розуміють, що підривають довіру до армії і влади? Людина, яка добровільно пішла захищати Україну, яка дивом вижила в сепаратистському пеклі, заслуговує на іншу повоєнну долю. Якби вороги дізналися про вишкіл у таборі УНА-УНСО, то, ймовірно, фінал долі полоненого був би інший: снайперів, артилеристів, унсовців, бійців «Правого сектору» сепари живими не залишали...
Млинів
Рівненської області.
Фото надане автором.
