Європу поважаю. Сім років працював у Парламентській асамблеї Ради Європи, очолював один із її підкомітетів. Усі основні документи ПАРЄ щодо свободи слова, думки і поглядів підтримував у дискусіях та голосуванням...
Проте, болить мені, коли до України, моєї рідної батьківщини, ставляться у ситій Європі, нерідко, з погордою, тицяючи перстом та указуючи, як нам самим себе облаштовувати.
Тим часом нам не слід абсолютизувати так звані європейські цінності — не все там у них аж таке цінне, щоб брати на віру. Особливо слова... Мало нам «будапештських гарантій»?.. То маймо гарні і такі теплі запевнення у підтримці України од високих європейських очільників. Виявляється, направду, частенько це не що інше, як камуфляж для прикриття «проектів століття». Адже «... два німецькі, австрійський, англо-нідерландський та французький енергетичні концерни підписали нову угоду з Газпромом — про будівництво «Північного потоку-2» — нового газогону, який перекачуватиме російський газ по дну Балтійського моря до Німеччини, вдруге оминаючи Україну».(Алла Лазарєва. «Паралельні реальності». «Український тиждень», №37, 18-24.09.2015 р.)... І таких прикладів, коли «два пишемо, сім на ум пішло», чимало...
Та й реакція на паризьку трагедію, котра, здавалося, мала б стрепенути душі європейців в усвідомленні спільної біди українців і французів, котрих однаково убиває тероризм, викликає гірке розчарування... Виявляється, навіть їхня «вільна преса» і «незалежна журналістика» відмовляють Україні у праві вустами свого Президента нагадувати про наші невигойні рани, бо це, бачте, «неполіткоректно» — де ми, і де вони; і хто ми, та хто вони!
Отож зась!..
Ми ж, українці, кров’ю здійснивши свій європейський вибір, клякнемо чи не навколішки та бубнимо віками завчене: «Моголи... моголи...». З якого це дива, скажіть, уклякаємо?.. Та старій меркантильній Європі до українського молодого патріотичного бунтарського духу, зрощеного на віковічному пракорінні свободолюбства, тягнутись — не дотягнутися...
Тому й діяти маємо у будь-якій царині виключно в інтересах України і українців. Звісно ж, ураховуючи досвід традиційних демократій, одначе, не догоджаючи комусь-там...
Гірко визнавати, та оця догідливість вилазить, наче шило із мішка, із сяк-так скроєного й ухваленого у травні 2014 року закону про суспільне телерадіомовлення... І, до речі, чи саме такого реформування ЗМІ, котре вчиняють наші доморощені «реформатори», чекає від України Європа?..
Іван Чиж.
Метушня
Може, це й подобається деяким європейським ревізорам України (аякже, Резолюцію ПАРЄ 1346 (2003 р.) начебто виконуємо. Одначе, що довше спостерігаю метушню навколо проблеми суспільного телерадіомовлення, то більше сумнівів щодо ефективної реалізації цього проекту у задумі, який активно лобіюється саме у такому форматі. Цілком очевидно, що минулорічний закон насправді нічого не вирішив. І не міг вирішити! Та й зміни до нього, ухвалені Верховною Радою 19 березня 2015-го, хоча дещо і поліпшують норми закону, все ж таки не вирішують стратегічно головного: створення реально функціонуючої і справедливої СИСТЕМИ в інтересах громадянського суспільства і (увага!) задля гарантування національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності української держави.
Саме так, а не інакше, слід нині розглядати цю проблему. Бо життя актуалізувало, на жаль, дуже болісні акценти для України... Тому здійснювати серйозний злам діючої державної системи мовлення сьогодні, в умовах війни, «по умовчанню», роблячи вигляд, наче нічого не сталося, та усе стабільно, найменшою мірою — нехлюйство, якщо не сказати гостріше. Тому, вибачте, надто зарано ще підкидати догори капелюхи і мліти від туманної перспективи бачити «що завгодно, де завгодно і на чому завгодно» (десь саме так очільник Першого каналу живописав майбутнє, очевидно, уточнивши попередню свою «концепцію» про один «швидкий» та інший «повільний» канали суспільного мовлення).
Панове, агов! Чи не забули ви, бува, що в Україні проливається кров патріотів?!.. Часто бійці з поля бою просять рідну державу, за яку кладуть голови, забезпечити теле- і радіотрансляцію до зони бойових дій та на окуповані території... Не задля розваги замість хліба згорьованим східнякам, — просять вони правдивого слова замість брехливої пропаганди. Бо що може ранити гірше, ніж недовіра, а то і ненависть від своїх же, котрих захищаєш, ризикуючи життям, а вони тебе за свого не вважають?.. Інформаційна підтримка держави потрібна тут не менше, ніж підтримка бронею чи артилерійська атака на ворога у реальному бою.
І хто там просторікує про державну інформаційну потугу як про рудимент, якого терміново і неодмінно треба позбутися? Гайда в АТО, мудреці... Огляньтеся там та й поясніть, чому кремлівська пропагандистська картинка на додачу ще й із місцевим «сепармовленням» у кожну ще не понищену донбасівську домівку заходить 24 години на добу чітко за програмою їхніх телепередач (хіба за винятком, коли рубильник у Щасті внаслідок обстрілу відсіче)... А так — за розкладом... Проте так само за розкладом наші громадяни не мають змоги дивитися українське телебачення та слухати українське радіо. Не можуть робити цього, зауважте, у себе дома, в Україні!
І навіть облаштування кількох передавачів, спрямованих сигналом на цю територію, та супутникових антен у деяких передових військових підрозділах, про які звітує Мінінформ, не розв’язують і не можуть розв’язати цієї проблеми. А все тому, що надзвичайної ваги справа робиться по-дитячому наївно. Замість потужної державної програми з відповідним бюджетом, розгорнутою мультимедійною схемою альтернативних джерел інформаційного проникнення і забезпечення та системною відповідальністю всіх причетних до безпекової проблематики відомств, — простягнута рука та технічна гуманітарка сусідів... Оце і все.
А тим часом саме в інформаційному протиборстві Україна втратила тут... своїх громадян. Хто б що не казав, проте поруч з російськими кадровими військовими та кримінальними найманцями чи не з усього світу основна маса так званих ополченців — українці за паспортами. Отож інформаційна війна за уми на цих територіях, на жаль, програна. Відтак, головний пріоритет сьогодні — невідкладно забезпечити системну, тісну та довірливу комунікацію з населенням сходу та Криму, що особливо важливо, — створити потужні інформаційні потоки, спрямовані сюди.
Хто це зробить, яким ресурсом, якими силами і засобами, — ось що має найбільше хвилювати сьогодні владу, громадянське суспільство, кожного українського патріота.
І менше всього нас має обходити, що про нас подумають чи скажуть, або як красиво виглядіти, витрачаючи зарубіжні гранти на круглі столи в регіонах та агітуючи... самих себе за суспільне мовлення. Покажіть, хто проти цього? Отож-бо... Не імітуйте, а робіть!
Як на мене, потрібно негайно наростити потужності поки що існуючих у нас радіопередавальних центрів скрізь, де вони є, — (Броварський уже загублено), провівши їх термінову модернізацію, встановити нові передавачі, і силами Національної радіокомпанії забезпечити спеціальні програми на вітчизняну та зарубіжну аудиторію, які, передовсім, міг би чути кожен житель окупованих територій.
Здавалося б, не відкриваю Америки, кожному зрозуміло, що маємо діяти саме так. Та що з того?.. Ще чотири роки тому Національна радіокомпанія, саме як технічну підготовку до впровадження суспільного мовлення, розробила проект модернізації мереж національного державного радіомовлення (бюджет — 70 млн. грн.), та ні «папєрєднікі», ні уряд «начебто патріотів» не знайшли навіть копійки на цю надважливу справу.
Аби тепер забезпечити поширення програм на сході України, у Криму та у віддалених сільських територіях деяких інших регіонів, НРКУ спільно з виробником високотехнологічного радіообладнання компанією «TRANSRADІO» (Німеччина) розробила новий інвестиційний проект за орієнтовною вартістю восьми передавачів, включно з інсталяцією, — 10 млн. євро. Йдеться про модернізацію мереж потужного радіомовлення в СХ-діапазоні за рахунок сучасних передавачів, здатних здійснювати трансляцію як у традиційному аналоговому, так і у новітньому цифровому стандарті DRM. Проект цікавий, економічно вигідний, оскільки щорічні видатки на трансляцію радіопрограм скорочуються вдвічі — на 40 млн. грн. Важливо, що при цьому не потрібні нові частотні присвоєння, передавальні засоби працюватимуть на тих частотах, які уже ліцензовані Нацрадою.
Таким чином, оскільки радіочастотний ресурс у FM-діапазоні дуже обмежений, а окрім УР-1 на нього необхідно терміново переводити ще й два інших радіоканали суспільного мовлення — «Промінь» та «Культура», водночас поступово припиняючи мовлення в УКХ-діапазоні, то саме модернізована СХ-мережа розв’язує цю проблему. Три передавачі потужністю: один — 800 і два по 1000 кВт (Луч, Миколаївщина) і 300-кіловатний на Харківщині (Таранівка) дадуть змогу повністю охопити радіосигналом Схід, Південь і Центральну Україну та разом із додатковими передавачами у Коритянах, Верховині (Закарпаття), Красному (Львівщина), Чернівцях покриють на 90 відсотків територію України вдень та повністю у нічний час, поширюючи зону впевненого прийому на сусідні країни. Та чи буде реалізований і цей вкрай важливий проект і коли — велике питання... А відкладати далі нікуди!
Навіщо метушитися у паперовій реорганізації та зламі системи того ж радіо і телебачення, коли суспільство елементарно не матиме змоги ні бачити, ні чути реформованих каналів громадського мовлення? Аналоговий стандарт відходить у минуле, проте фактично на рівні 2011 року зупинилася і розбудова цифрових мереж УТ-1. Та й будувалося цифрове у нас якось навиворіт. Якщо в Німеччині, скажімо, у містах, де висотна забудова, працюють 5—10-кіловатні передавачі у синхронних мережах, то в Україні створена багаточастотна (несинхронна) мережа максимально з кіловатною потужністю передавальних пристроїв.
Або ще одна з багатьох інших проблем. На сьогодні лише трохи більше 18,5 відсотка від загалу домогосподарств використовують цифрові телетюнери стандарту DVB-T2. Ось таке, з дозволу сказати, охоплення населення телепрограмами у сучасному форматі. Про яке суспільне мовлення можна говорити у цьому випадку? Хто його бачитиме і чутиме?
Очевидний факт: нерозв’язана технічна проблема блокує політичну — нема системної комунікації державних та громадянських інститутів з величезною частиною суспільства. В умовах інформаційної війни це рівнозначно прихованому чи, може, і явному сприянню агресору у його загарбницькій експансії.
До слова, навіть під час нацистської окупації із далекого Саратова звучав голос українського радіо, вісті якого множили і поширювали у листівках серед населення патріоти-підпільники під загрозою смерті у гестапівських катівнях.
То, може, нині саме на те, аби терміново вибудувати канали поширення інформації, слід зосередити всі зусилля, а не займатися поспішним демонтажем діючої системи? Сюди належало б долучити зарубіжну фінансову підтримку, а не витрачатися на метушню, на пустопорожні піар-акції — чомусь мені здається, що з цього було б більше користі. І патріотизму у цьому, до речі, теж незрівнянно більше.
Настав також час пріоритетного нарощування присутності у зарубіжній аудиторії із якісним та об’єктивним багатомовним медіапродуктом про Україну. Звісно, можна лише вітати задум щодо заснування — UA TV-мультимедійної Платформи іномовлення України на базі державної супутникової телерадіокомпанії «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіо» (УТР)», банківського каналу та Агентства «Укрінформ». Добре, що в цілому ухвалено Закон України «Про систему іномовлення України» для правового забезпечення виняткового об’єднаного проекту «Ukraіne Tomorrow» та, начебто, будуть виділені певні кошти. Це вкрай важливо. Проте не менш важливо, хто буде бачити, чути, читати про Україну та який контент ми донесемо у далекі і близькі світи. Йдеться не тільки про «сателітну знеосібку» (себто, випадкову аудиторію у країнах покриття сигналом UA TV) та про поширення програм через Інтернет, а й про мовлення у всіх сегментах інформаційного простору, включно із крупними і, навіть, локальними кабельними мережами.
Хто буває за кордоном, той підтвердить: у готельних мережах деякі українські приватні телекомпанії присутні, а ось державного каналу там немає. Нема «УТР», нема Першого Ukraіne, який ще колись належить зробити повноцінним каналом. Очевидно, й не скоро буде, адже цим теж треба системно займатися, а не лише роздавати велерічиві інтерв’ю про наполеонівські плани «на потім»... Зате сусідський державний «рашатудеїзм» там точно присутній. І не відсьогодні, зауважте...
Багатьом українським чиновникам і так званим експертам, які аж нині почали активно балакати про іномовлення, вочевидь, і невтямки було, що у нас уже понад дванадцять років існує супутниковий канал «УТР», програми якого поширюються на всіх континентах, попри нехлюйське ставлення до цього винятково важливого інформаційного ресурсу з боку рідної влади. Байдуже було до державного ресурсу, бо лобіювали приватний інтерес — там їхня годівниця...(Детальніше див: «Інформаційна війна: мобілізація і перемога чи демобілізація і капітуляція?», «Голос України», 13 лютого 2015 р.)
Уже аж сьогодні війна змушує деяких «приватизаторів» змінювати риторику. Одначе, не збудуєш словом, коли руйнуєш ділом, як казав видатний українець Григорій Сковорода. Замість метушні та імітації бурхливої діяльності має бути конкретна робота на конкретний результат. Саме такої дії вимагає ситуація.
Надто ж це стосується саме суспільного телерадіомовлення. Маніпуляції із законом, розтягнуті у часі, далекі ще до завершення і нагадують дії невправного кравця, котрий на сувій тканини, з якої мав би скроїти та пошити ошатну річ, почав неоковирно ліпити латку за латкою, не уявляючи, що з того вийде. Враження таке, що той, хто багато базікає про суспільне, той і шкодить йому найбільше, дискредитуючи надзвичайної ваги ідею. Хтось дуже забажав стати великим медіаначальником та узяти до своїх рук геть усе, що у принципі поєднувати немає жодної потреби. Певен, що так діяти непродуктивно і навіть шкідливо. Саме штучно ліплене гіпотетичне медіаутворення гальмує процес реального творення суспільного радіо і телебачення.
Стверджую: суспільне мовлення ми у ж е м а є м о у деяких важливих сегментах; в інших можемо мати вже за декілька тижнів, якщо невідкладно розв’язати низку правових, організаційних та фінансових проблем.
Отож, про суспільне. Критерії. Виклики. Система.
Критерії
Перш ніж щось створювати, маємо чітко уявляти, що отримаємо в результаті, всякчас пам’ятаючи: не існує канонічно-сталих моделей. Кожна країна обирає той шлях, котрий є найкориснішим для творення інформаційного суспільства, для комфорту, демократичного та соціального благополуччя громадян і стабільного розвитку економіки, культури, освіти, що, власне, і є базовими ознаками суспільства громадянського. І, звісно ж, задля динамічного просування вперед в умовах протистояння загрозам і викликам ХХІ століття та за жорстких конкурентних поборювань.
Навіть у Великій Британії ще й досі точаться гострі дискусії щодо праматері суспільного мовлення — Британської мовної корпорації (BBC) та її завдань як суспільного інституту. І тривають ці дискусії, завважте, ще з часів першого директора Бі-Бі-Сі лорда Джона Райта. Нагадаю, що Бі-Бі-Сі була заснована у двадцятих роках минулого сторіччя, причому не через процедуру ухвалення відповідного закону парламентом, а Королівською хартією. Це засвідчувало особливий статус та значення мовника і ставило корпорацію над політичною боротьбою, яка велася у парламенті. Визначивши триєдине завдання суспільного радіомовника, яким спершу й була Бі-Бі-Сі, — інформація, просвітництво, розважання, Дж. Райт сформулював критерії, котрі навіть сьогодні, коли корпорація перетворилася на потужного світового мультимедійного лідера із майже 100-літньою історією, є еталонними для громадських форм мовлення. Головні з них — незалежність, об`єктивність, суспільні інтереси та потреби, некомерційність, високі професійні стандарти...
Північноатлантична ліберальна модель мовлення (Великобританія, США, Канада, Ірландія), до якої належить ця корпорація за географічним і суспільно-політичним критеріями (зокрема, за відносинами влади і ЗМІ), демонструє загалом стабільну суспільну підтримку. А Бі-Бі-Сі взагалі стала взірцем завдяки саме принциповому дотриманню критеріїв. Скажімо, новини трагічного 11 вересня 2001 року на її каналах дивилися 33 мільйони громадян (52 відсотки населення Сполученого Королівства). Не набагато менше споживачів інформації звертаються до різноманітних служб Бі-Бі-Сі і тепер, щоб стежити за новинами (47 процентів), у т. ч. 39 відсотків людей віком 15-34 роки. Корпорація, окрім того, є значним постачальником інформації для інших засобів масової комунікації, включно з радіо та Інтернетом. Така потужна суспільна підтримка зводить нанівець періодичний наступ на Бі-Бі-Сі навіть таких комерційних медіаімперій, як корпорація Руперта Мердока News Іnternatіonal. Оце, я розумію, суспільний мовник!
А що у нас?.. А у нас навіть пан Зураб Аласанія, головний нині чиновник на Першому Національному, і, як випливає з його численних інтерв’ю, де забагато «Я!», той, хто марить лаврами керівника майбутнього суспільного каналу, якось був змушений визнати: Перший Національний у переглядах — 0,22-0,23. Нічого собі! Оце так база для такого серйозного проекту, як загальнонаціональне суспільне мовлення, — мушу гірко зіронізувати... Не набагато краще з аудиторією цього каналу стало й відтоді, коли на екрані з’явився логотип суспільного мовника — про якийсь-там відсоток можна лише мріяти...
Сумно та гірко і від ставлення очільника державної телевізії до самого поняття «держава», якого він не любить (і це в умовах, коли за цю державу кращі сини голови кладуть на війні).
Тим часом важливою особливістю суспільних мовників є звернення до глядачів (слухачів, читачів) саме як до громадян, а не просто індиферентних споживачів продукту комерційного мовника. Цей важливий критерій покладено в основу й інших моделей, існуючих, зокрема, у європейському суспільному мовленні.
Багатополярна плюралістична середземноморська модель (Франція, Греція, Італія, Португалія, Іспанія) та демократично-корпоративна північно-центральна модель (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Швеція, Норвегія, Швейцарія), як і згадувана уже ліберальна північноатлантична, звісно, мають і свої особливості.
Водночас означений тут поділ суспільних мовників досить умовний, кожній моделі, нерідко, притаманні риси іншої, у них багато спільного. Прагнучи отримати суспільне визнання та ефективно конкурувати на медіаринку, громадські мовники намагаються завжди забезпечувати неупередженість і об’єктивність, різне, часто альтернативне, політичне представництво у програмах та високу якість мовлення. За цими ж критеріями, рівняючись на громадські медіа, висвітлюють соціально-політичні процеси у своїх країнах і комерційні.
Отож суспільні мовники у більшості демократичних країн мають високі рейтинги саме завдяки таким взірцям правдивої високопрофесійної журналістики, котрі забезпечують потреби громадянського суспільства та ефективно реагують на сучасні виклики, ефективно сприяючи динамічному розвитку власних держав навіть тоді, коли вступають у конфлікт з їх інститутами. Бо це — на розвиток і утвердження, а не на руйнацію.
Особливо корисним для нас є досвід країн Східної Європи, де після розпаду соціалістичної суспільно-політичної системи громадські мовники створювалися переважно на базі колишніх державних телевізійних і радіокомпаній. Найуспішнішим серед них є здобуток польського суспільного мовлення. «Telewіzja Polska» — це п’ять каналів: ТВП-1 (канал змішаного програмування); ТВП-2 (канал меншин); ТВП-3 (об’єднаний канал регіональних телестудій); супутниковий канал для поляків за кордоном — TV Polonіa, а також ТВП-Культура. Аудиторія каналів ТВП-1 і ТВП-2 становить понад 50 відсотків, що співвідносно з часткою глядацької аудиторії західноєвропейських суспільних мовників.
На жаль, у більшості інших країн Східної Європи суспільні мовники програють комерційним за усіма параметрами, не вирізняючись ні високими професійними характеристиками, ні питомою вагою аудиторії.
Створюючи суспільне мовлення в Україні, маємо чітко розуміти, чи це має бути лідер за усіма ознаками, чи його чекає доля аутсайдера, своєрідного «медіа лузера». Так, як це робиться у нас, — саме туди й котимося.
А тим часом перед суспільним мовленням в усьому світі, навіть там, де воно вже давно утвердилося і успішно функціонує, постали загрози і виклики, котрі ми повинні усвідомлювати, чітко бачити, враховувати і усувати вже на старті.
Виклики
«Громадське мовлення є життєво необхідним елементом демократії в Європі, але йому загрожують політичні та економічні інтереси, підвищена конкуренція з боку комерційних засобів масової інформації, концентрація у сфері медіа та фінансові складнощі. Громадське мовлення також зіткнулося з викликом пристосування до глобалізації та нових технологій», — так гранично чітко окреслено реальні проблеми суспільного мовлення Парламентською асамблеєю Ради Європи (рекомендація № 1641(2004).
ПАРЄ у згаданій резолюції висловила стурбованість також проявами політичного тиску на громадське мовлення у Західній Європі. Зокрема, наголошувалося, що ВВС було атаковане урядом Великобританії з приводу висвітлення війни в Іраку. У Греції, Італії, Португалії та Іспанії на заваді повному звільненню громадського мовлення від прямого «ручного» політичного управління стали так звані політичний клієнталізм та державний патерналізм і партократія («partіtocrazіa»)... Маніпулювання інформацією та політичним тиском призвело до безпрецедентного засудження TVE за її висвітлення загального страйку в Іспанії у червні 2002 року. Політизація RAІ була спричинена унікальним розподілом трьох італійських каналів між основними політичними партіями... Законодавство ЄС про конкуренцію часто використовується для нападу на системи фінансування громадського мовлення...
Тоді ж ПАРЄ констатувала: «Практично відсутній прогрес в ухваленні необхідного законодавства з питань громадського мовлення, що відповідало б стандартам Ради Європи, в Азербайджані, Грузії та Україні».
Якщо віднести до нашого активу те, що хоч такий, проте, закон ухвалено, то ось щодо відповідності його не показним, а справжнім демократичним стандартам і адекватній спроможності відповідати на виклики нової доби, — велике питання.
Щойно цитовані витяги резолюції ПАРЄ, цілком очевидно, стосуються країн, далеко не останніх за розвитком демократичних принципів та процедур і усталеністю громадянських суспільств. Останні ж події у сусідній Польщі, де суспільство буквально розкололося у ставленні до ухваленого щойно новою владною більшістю (партія «Право і справедливість») закону про громадське мовлення та відбулися кардинальні зміни у керівних органах суспільного радіо і телебачення, з усією очевидністю доводять потребу «сім разів відміряти», перш аніж остаточно розв’язувати таку важливу проблему. А що тоді говорити про українські реалії, де не тільки телебачення чи, скажімо, радіо, а й преса та журналістика загалом, перебувають у стані перманентної кризи, нерідко утискуючись, з одного боку, владною «унтерпришибеєвщиною», особливо місцевих князьків, з другого — принизливо обслуговуючи забаганки власників каналів чи видань та перетворюючись на їхніх рабів; водночас, що одні, що інші однаково потерпають від економічних проблем.
Коли навіть європейській системі суспільного мовлення заважають політичні та економічні інтереси, її намагається усунути на узбіччя потужна концентрована комерційна медіаіндустрія, їй вадить фінансова слабкість, то у нас — й поготів! Особливо ж, якщо пам’ятати, що домовленості, так звані доцільності та ерзац-рішення у нас часто підмінюють собою право...
І попри все це, суспільні мовники повинні таки стати «церберами» неупередженої журналістики, а не зацькованими курчатами під наглядом шулік. А саме десь так і вимальовується цей, другий, варіант, коли об’єктивно проаналізувати головні чинники формування суспільного мовлення «по-аласанієвськи».
Взяти хоча б організаційний аспект. Парламент може змінюватися чи не щороку, щораз іншою буде його фракційна структура. А це неодмінно спричинятиме злами керівних, наглядових, адміністративних органів суспільного мовника. Хиткість парламентської конструкції представництва тут ускладнюється ще й досить химерною «громадянською» складовою, куди, нерідко, під прикриттям псевдогромадських структур проштовхуються «смотрящіє» від олігархату. Як тут не згадати світлої пам’яті Івана Степановича Плюща, який казав: «Не можна впихнуть невпихуєме!» Виявляється, проштовхують, та ще й брутально-цинічно проштовхують, під «цвенькання об народі»...
А чому в керівних структурах суспільного мовлення взагалі не представлена судова гілка влади? Як на мене, головну роль тут мав би відігравати Конституційний Суд, оскільки йдеться про реалізацію надважливих конституційних прав і свобод людини.
Структурно — горох з капустою, як мовлять у таких випадках. Суспільне так важко пробивається в Україні, стверджую, бо створюється на базі найслабшої ланки — НТКУ, яка навіть в аналоговому форматі не має ліцензії на цілодобове мовлення, а значний потенціал колективу роками тлумився ручним керуванням з Банкової, технічною відсталістю та хронічно-голодною фінансовою пайкою, якої заледве вистачало на утримання величезного комплексу на Сирці.
Справжня кузня кадрів — Національна телекомпанія — своїми вихованцями фактично підняла всю сучасну телеіндустрію України, водночас збіднюючись, дрібніючи та вироджуючись останніми роками, передовсім, кадрами керівного щабля. Сюди «демократично» призначалися люди випадкові, непідготовлені, а деякі взагалі далекі від України не тільки ментально, ба, навіть без українського громадянства. Тому й вихолощувалися програми, скуділа творча палітра, на екрані — багато сірого, придбаного, покупного, а не власного оригінального телевізійного продукту.
Вдумайтеся: за рік НТКУ виробляє 3,1 години власного мовлення на одного працюючого, сукупно — десь заледве 2400 годин. Для порівняння — НРКУ продукує за рік майже 60 годин мовлення на працюючого, а обласні державні телерадіокомпанії загалом випускають майже 30 тисяч годин телепрограм (річне творче навантаження на працюючого становить понад 14 годин). Деякі ж ОДТРК, приміром Вінницька, Житомирська, Тернопільська, Рівненська, виготовляють від 20 до майже 50 годин оригінальних телепрограм на працівника щорічно, та ще від 130 до 200 годин радіопрограм на радіожурналіста. Питається: кого до кого мали б приєднувати, коли б хтось думав головою?.. Виходить, що піджак пришивають до ґудзика, та ще й щербатого!
Отака, мовити б, диспозиція щодо базової, за версією штовхачів цієї моделі, телекомпанії, навколо котрої має з’явитися суспільний мовник. Коли сьогодні штучно скинуто «в шапку» все, що є, з державного ресурсу (НТКУ, НРКУ, ОДТРК, «Культура», студія «Укртелефільм»), чітко простежується бажання тепер якогось іншого центру, на зміну Банковій, отримати «свій» ресурс під псевдонімом «суспільний». Це — виклик ще той!..
Якщо вже хтось так марить прагненням об’єднати «всіх і вся» під брендом суспільного, то логічним було б це робити за досвідом Швеції, де в середині 1950-х років уряд передав ліцензію на телемовлення суспільному шведському радіо. В складі суспільної корпорації «Сверієс Радіо» телевізійний громадський мовник SVT оперує двома головними ефірними каналами — SVT-1 та SVT-2 (з аудиторією 20 і 10 відсотків відповідно) і п’ятьма територіально-нішевими каналами (мовлення на регіони та програми для дитячої аудиторії — загальна частка телеглядачів становить понад 30 відсотків). І над усім цим творчо-технологічним об’єднанням у демократичній і соціально стабільній Швеції ніхто не додумався поставити, як це «дуже по-європейськи» робиться у нас, одного «начальника». Громадське мовлення забезпечують три окремі інституції: SVT (телемовлення), SR (радіо), UR- структурне об’єднання, котре опікується виробництвом навчальних програм.
Фінансовий аспект. Суспільне телебачення і суспільне радіо — це не «баба з возу» для бюджету, як уявляється нашим урядовцям. Якраз навпаки — держава має зазнати величезних затрат як пряму загальносуспільну інвестицію у розвиток громадянського та інформаційного суспільства, пролонговану в часі, принаймні, на ближчі десять років.
Не треба тішитися ілюзорною перспективою встановлення абонентської плати як основного джерела підтримки суспільних мовників — сьогодні злидні населення не дають про це навіть думати, не те що говорити. Немає перспективи і в комерційно-рекламному наповненні бюджету цих мовників. Хоча б тому, що некомерційність — один із базових критеріїв суспільного. Це — по-перше. По-друге, ринок реклами в наших умовах дуже обмежений і продовжує стрімко скорочуватися. І, по-третє, рекламодавці йдуть до тих, кого дивляться... Коло замкнулося!
Необхідний — і то достатній! — фінансовий ресурс на громадські форми мовлення має черпатися із загальносуспільного джерела, яким є бюджет. Знаходимо ресурс на оборону, а в умовах гібридної війни інформаційне протиборство є визначальним чинником і поразок, і перемог, значить, маємо відшукати адекватну підтримку суспільного мовлення. А що є фактично? За мінімальної потреби у 2,5 млрд. грн. цьогоріч на державне ТБ передбачається заледве четверта частина. Ось як далеко від гарних слів до реального діла! І хто там ще буде балакати про «семимильні кроки» у творенні суспільного? У руйнуванні — так...
Проблема розвитку. Належить стартово потужно допомогти новим суспільним мовникам, сучасно оснастити та підтягнути їх хоча б до рівня розбудованих комерційних медіа-холдингів. Свого часу держава поступилася національним частотним ресурсом та власними каналами, видавши ліцензії на право мовлення на мережах УТ-2 і УТ-3 каналам «1+1» та «Інтер», які сьогодні займають лідируючі позиції на медіа-ринку. А згодом розбудова комерційного мовлення для усіх попередніх складів Нацради з питань телебачення та радіомовлення стала настільки пріоритетною, що вони геть забули про розвиток державного як основи для створення у перспективі суспільного.
Що казати, коли навіть Національна радіокомпанія України до недавнього часу не могла здобути ліцензій на створення загальнодержавної мережі FМ-мовлення. І лише тепер отримує їх за рахунок обласних державних мовників, котрі будували свої мережі роками. Добре, що хоч у такий спосіб НРКУ нарешті здолала упередження органу ліцензування, а ОДТРК зберегли за собою певні відрізки мовлення. Одначе проблема ще навіть тут далека до розв’язання, оскільки УР-1 фактично мовитиме в обласних центрах, а поширення радіо «Промінь» та «Культура» взагалі дуже обмежене. Тим часом голос загальносуспільного мовника має чути вся Україна, а не лише «до власного городу». Отак ось, з «нульової відмітки», підійшли до створення величезної ваги проекту.
Те ж саме, але ще більшою мірою стосується НТКУ як у плані розбудови мережі поширення та активного освоєння цифрового формату, впровадження мультимедійних систем, так і щодо конкурентних спроможностей відносно потужно розвинутих комерційних візаві.
Подібних проблем уже на початку дороги перед суспільним телерадіомовленням — безліч.
А ще додайте сюди правову, майнову, кадрову, творчу, технічну, технологічну проблеми та багато супутніх, поєднаних в клубок зіткнень і протиріч... І ви збагнете, яка величезна вага викликів насправді постала перед суспільним, що зароджується...
Плюс поспіх у реформуванні, особливо регіональних компаній та госпрозрахункових структур, який, уже бачу, не тільки не розв’язує проблеми, а ще більше їх ускладнює на перспективу. Для чого це робиться менеджментом Першого Національного, чи то, пак, UA/Перший, цілком розумію: аби додати ваги, солідності, підвищити, мовити б, «ліквідність» самої компанії. Розумію, та не поділяю такої позиції. Наламати дров легко, виправити помилки важко, іноді неможливо.
І знову й знову мушу нагадувати несвідомим, або й тим, хто добре розуміє, для чого ламає: а як же функціонуватиме суспільне, загальнонаціональне та регіональне мовлення, в особливий період? Себто, «якщо завтра війна?», хоча вона не завтра — вона уже сьогодні, і не десь там, а у нас в хаті... Де хоча б щось, хоча б рядком — про це?.. Може, в згадуваному законі?.. Чи постановах уряду щодо суспільного?.. А ніде!.. А скільки ж слів нагородили, скільки списів зламали, скількох експертів, включно із закордонними, підгодували... Наче комусь кимось пороблено, що не бачать очевидного...
Ситуація із суспільним мовленням, за наших реалій, вимагає не хлоп’яцтва та гарячкового набігу, а державницького підходу, громадянської позиції, вдумливого розрахунку, мудрого менеджменту, досвіду, виваженості й, водночас системної наполегливої дії та здатності обстоювати суспільні інтереси. Завжди стояти на обороні України!
Іван ЧИЖ, експерт, народний депутат України другого-третього скликань, голова Комітету з питань свободи слова та інформації (1998—2000 рр.), голова Держкомтелерадіо (2002—2006 рр.).
(Далі буде).
