Продовження. Початок у №16 (6270) за 29 січня 2016 р.

Система

І все ж, незважаючи на справді складні виклики та серйозні застороги, Україна вже в найближчій перспективі має завершити одну з найвагоміших реформ — трансформацію усіх інформаційних відносин, аби отримати нову якість суспільства.
У цьому контексті громадське мовлення повинно стати важливим показником реального демократизму і невід’ємною ознакою правової держави.
Для цього, передусім, належить серйозно удосконалити вже згаданий закон, розширивши межі правового регулювання суспільного мовлення, зведені сьогодні тільки до трансформації мовників державних. Навіть якби такий проект виявився успішним — це було б лише частковим вирішенням глобальної проблеми. Бо він апріорі не спроможний повноцінно і адекватно врахувати, гармонізувати й забезпечити різнобічні, часто суперечливі й, навіть, конфліктні інтереси та потреби громадянина, суспільства, держави в реалізації гарантованого Конституцією (ст. 34) права «на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань» та комплексу інформаційних прав кожного, котрі, втім, обмежуються законом «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».
Не зайве нагадати, що саме про такий баланс інтересів та про загрози, що постають на етапі формування інформаційного і громадянського суспільства та у кризовий час перед Європою і всім світом, йшлося ще у березні 2005 року в нас, у Києві, на 7-й Європейській конференції міністрів з питань політики засобів масової інформації. 
Після ґрунтовного дводенного обговорення міністрами, експертами, представниками неурядових організацій та журналістами провідних європейських засобів інформації було ухвалено Політичну декларацію «Інтеграція та різноманіття: нові рубежі європейської масової інформації та комунікаційної політики». Окрім того, прийнято резолюції: «Свобода вираження поглядів та інформації у кризовий період», «Культурне різноманіття та плюралізм ЗМІ в епоху глобалізації», «Права людини і регулювання засобів масової інформації та нових послуг зв’язку». Всі ці документи та план дій щодо їх реалізації набули статусу офіційних документів Ради Європи, виявилися надзвичайно актуальними, особливо щодо загрози тероризму, та багато в чому визначили політику РЄ в інформаційній сфері на ціле десятиріччя та продовжують її визначати сьогодні.
7-ма європейська міністерська конференція окремою резолюцією підтримала «рішучість і зусилля України для забезпечення і сприяння свободі слова та інформації відповідно до статті 10 Європейської конвенції з прав людини та прецедентного права Європейського суду з прав людини», а також висловила переконання, що співробітництво в галузі засобів масової інформації між Україною і Радою Європи повинно бути продовжене й розширене з тим, щоб привести до позитивних змін і досягнень, зокрема, стосовно нормативно-правової бази, зміцнення плюралізму та незалежності засобів інформації, а також введення справжньої системи суспільного мовлення (виділено автором).
Таким чином, міністерська конференція 2005 року в Києві розвинула і конкретизувала, відповідно до викликів часу, концептуальні підходи, принципи та механізми нормативно-правового регулювання інформаційно-комунікативної політики у Європі, включно із суспільним мовленням як її складовою. Започатковані 1994 року на 4-й міністерській конференції у Празі й закріплені Резолюцією №1 «Майбутнє суспільного мовлення», ці базові засади за два роки набули подальшого розвитку в Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи №R (96) 10. А вже в 1997 році, реагуючи на зростаючий тиск комерційних мовників і посилення конкуренції щодо суспільних, своє вагоме слово сказав Європейський Союз підписанням державами-членами ЄС Амстердамського протоколу про систему суспільного мовлення в державах-членах Євросоюзу, який набув чинності 1 травня 1999 року як невід’ємна частина Угоди про створення ЄС. Амстердамський протокол визнав принципову можливість державного фінансування суспільного мовлення поряд із абонентською платою та доходами від обмеженої певними рамками комерційної діяльності. Тим самим було уточнено Директиву 89/552/ЕЕС про транскордонне телебачення, положення якої поширюються на діяльність і суспільних, і комерційних мовників.
Отже, тому, хто серйозно вивчав правову базу, європейський досвід функціонування систем суспільного мовлення і є патріотом України, цілком очевидні викривлення, штучні ускладнення в реалізації цього проекту в нас та «підгонка» його конструкції під інтереси певного кола осіб.
Тим часом, використовуючи європейське право і кращі надбання у цій царині, маємо здійснити невідкладні кроки щодо завершення створення в Україні системи — саме системи! — загальнонаціонального суспільного телерадіомовлення та регіонального громадського мовлення із збереженням державних мовників зі спеціальною суспільною функцією (іномовлення якраз і має бути саме таким).
На моє переконання, система суспільного телебачення і радіо у нас має бути подібною до існуючої у Німеччині. В цій країні є два типи мовлення — суспільно-правове (як особлива організація громадського мовлення та, водночас, як форма власності) і приватне (з типовою для цього виду формою власності та комерційною спрямованістю діяльності). Головні суспільно-правові канали — ARD (об’єднаний земельний телеканал, заснований 1950 року як регіональна мережа із часткою глядацької аудиторії майже 30 відсотків) і ZDF (власне, федеральний суспільний мовник, роком заснування котрого є 1961-й; глядацька аудиторія — 13—15 відсотків). Обидві телекомпанії, до речі, створені за угодами між землями ФРН як суб’єктами федерації. Популярним у ФРН та у світі є також міжнародний мовник Deutsche Welle («Німецька хвиля»), який входить до АRD, має у своїй структурі радіо, телевізійну складову та інтернет-ресурс 30 мовами.
Подібну структуру вважаю оптимальною для України і саме це маю на увазі, коли кажу про систему загальнонаціонального суспільного й регіонального громадського мовлення. Для України найкращою є багаторівнева система.
Перший рівень — загальнонаціональний канал суспільного телемовлення на базі НТКУ та каналу «Культура». Це має бути пакет каналів у синхронній мережі цифрового мовлення (як мінімум, чотирьох) для суспільного телебачення. Нагадаю: так передбачено ще постановою Верховної Ради України від 21 червня 2005 року, яку ніхто не скасовував.
На цьому ж, загальнонаціональному, рівні повинна діяти як самостійна Національна суспільна радіокорпорація України (НСРКУ) у складі трьох радіоканалів. Саме три канали для суспільного радіомовлення також визначені згаданою постановою парламенту. До речі, Національне радіо уже сьогодні, провівши деякі структурно-організаційні зміни, готове працювати як загальнонаціональний суспільний мовник, бо вже давно фактично виконує цю місію.
Другий рівень — громадське радіо і телебачення України (ГРТУ) — фактично, суспільний мовник територіальних громад — на базі обласних державних телерадіоорганізацій як юридично самостійна телерадіокомпанія, створена на основі міжрегіональних угод та спільного програмування, продукування і поширення телерадіопередач. ГРТУ має стати не «губернаторським», а реально громадським загальнодержавним каналом, своєрідним мостом, що єднає всю Україну, всі територіальні громади. Це, до речі, аж ніяк не суперечить уже згаданій тут Резолюції ПАРЄ 2003 року щодо суспільного мовлення в Україні.
Цілком вписується до цієї об’єднаної системи і парламентський канал «Рада», котрий міг би бути тією своєрідною віссю, навколо якої організаційно і творчо формувався б новий мовник. Упевнений, що такий спільний загальноукраїнський проект може досить швидко стати помітним явищем на телебаченні та запропонувати Україні контент такої якості і розмаїття, якого не мають жодні комерційні мовники. І тоді не дратувала б глядачів вічна заставка в ефірі «Ради» про «технічне мовчання», яке, цілком очевидно, є таким через брак коштів та неповне творчо-технологічне розгортання каналу.
Хочу вкотре нагадати, що розбудову мереж телерадіомовлення в областях ми вели спільно з місцевою владою. Як голова Держкомтелерадіо на той час підписав угоди практично з усіма обласними радами та адміністраціями, і у виокремлені місцеві мережі, приміщення, студії, павільйони, знімальне і монтажне устаткування та інші матеріальні ресурси вкладені не тільки кошти з бюджету України, а й із місцевих бюджетів. Тому просто так вилучити майно ОДТРК до статутного фонду національного суспільного телебачення України (НСТУ) не вийде. І навіть якщо територіальні громади сьогодні вдасться переламати «через коліно», де гарантія, що завтра-післязавтра якась із них, скажімо, в суді не вимагатиме повернення відібраного, виграє суд і тим самим зруйнує конструкцію НСТУ.
Певен, що області мають цілком законне право боротися за своє телебачення та радіо. А створення єдиного Громадського каналу з регіональними складовими знімає ці протиріччя і відповідатиме декларованій меті щодо децентралізації влади і більшої самостійності територій.
Якщо «децентралізація» — не порожня фраза, а «більше прав регіонам» — змістовна теза, то як можна пояснити посягання на інформаційну самобутність та самостійність цих самих територій, коли місцеве телебачення і радіо фактично відбирається у громад. І це попри те, що ці громади, нерідко обмежуючи свої досить скромні соціальні програми, все ж виділяли власні бюджетні кошти на створення виокремлених мереж та побудову регіональних каналів телевізійного і радіомовлення.
Закон про суспільне мовлення і в цій своїй частині щодо технічного і майнового об’єднання дуже сумнівний, оскільки порушує принцип «непоширення дії зворотно» та, фактично, вводить експропріацію раніше створених матеріальних ресурсів іншими суб’єктами. Ще гірше із правовим розв’язанням проблеми інкорпорації госпрозрахункових структур до новостворюваної компанії суспільного мовлення, про що свідчить конфліктна ситуація з колективом студії «Укртелефільм».
Третій рівень — мовлення за межами України «Іномовною телерадіокомпанією України «Ukraіne Tomorrow» (ІНТУ), створеною на базі державної супутникової телерадіокомпанії «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіо» (УТР)» та банківського каналу.
Засновуючись як державна телерадіокомпанія, ІНТУ має цілком вписуватися у систему суспільних мовників, оскільки у Законі «Про систему іномовлення України» визначено, фактично, базові вимоги та принципи до цієї компанії саме як до громадського мовника. Зокрема, й щодо ст. 19 Загальної декларації прав людини, відповідно до якої Україна визнає свободу та право будь-якого індивіда шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.
Революція Гідності і боротьба за свободу, суверенітет і незалежність України в умовах війни довели, що українська журналістика справді виконує величезної ваги суспільну функцію. Як сказав поет, «...слово сьогодні не на вагу золота, — слово сьогодні на вагу кулі» (В. Шинкарук).
Саме тому має бути вибудувана особлива — паралельна — система приватних чи корпоративних мовників зі статусом суспільних, котра б поєднувала як цілі канали, наприклад, канал «Громадське. ТБ», Espresso TV, TVі, радіо «Ера», «Громадське радіо», так і окремі програми зі статусом суспільно важливих, наприклад, інформаційні та аналітичні програми «5 каналу», каналів «1+1», ІCTV, «Інтер», «News one», «Україна», «112» та інших.
Можна по різному оцінювати капітал, на якому засновувалися ті чи інші канали, або їх реальних власників, невизначеності та хитання деяких на початку революційних потрясінь, однак сьогодні переважна більшість мовників чітко тримає патріотичну позицію. Якщо прагнемо згуртування суспільства, формування громадянських інститутів, реального утвердження свободи слова і демократії, маємо виокремити і надати правове визнання усьому, що є корисного, патріотичного і суспільно значущого в інформаційному просторі України, і забезпечити здорову творчу конкурентність у середовищі суспільних мовників (включно, до речі, з ТБ- програмами в Інтернеті, котрі на основі заявного принципу, котрий слід прописати в законі, теж могли б набувати суспільно-правового статусу та визнання).
Тим більше, що вплив таких мовників на суспільні процеси в Україні дуже значний. Взяти хоча б відому програму Савіка Шустера, трансформовану нині в канал «3S TV». Ведучий тут не тільки модерує, він іще й моделює суспільні настрої (а це стократ важливіше!). Його студійна аудиторія — це, переважно, вся Україна, себто, модель усього суспільства. Така програма, за визначенням, є суспільною, а канал — фактично є каналом громадського мовлення. Свідомо не торкаюся інших складових організаційного чи фінансового характеру, одначе змістовного наповнення достатньо, щоб надати такому явищу в телевізійній сфері правового означення.
Цей, четвертий, рівень суспільного мовлення має отримати правове визнання у законі про систему суспільного мовлення, який фіксував би критерії для означення відповідності каналу або окремих програм статусу суспільних із відповідними преференціями, стимулюючими продукування суспільно значущих проектів.
До слова, досвід такий у Європі є. Приміром, у Нідерландах, Угорщині, Болгарії, Литві, Словенії законодавчо передбачено навіть створення спеціальних позабюджетних фондів підтримки суспільних медіа, які, окрім допомоги, власне, організаціям громадського мовлення, сприяють наданню функцій суспільного мовлення іншими некомерційними (подекуди й комерційними) телерадіоорганізаціями.
А Україна в умовах нав’язаної зовнішньої агресії та внутрішніх протиріч має йти ще далі та набагато динамічніше у процесах консолідації суспільства та утвердження громадянських начал, використовуючи свободу медіа як інструмент демократії.
І ще одне принципово важливе міркування. На передньому рубежі боротьби за Україну і її майбутнє стоять сьогодні як патріоти зі зброєю, так і патріоти з мікрофоном, камерою чи гаджетом. І ті, й інші ризикують життям, утверджуючи державу. Кому, як не їм, Україна має віддати шану, визнавши їхній спеціальний статус. Якщо для військових цей статус полягає у визнанні їх учасниками бойових дій, то «фронтових» журналістів належить прирівняти до державних службовців. Хто, як не вони, реально служать Українській державі? Служать, ще раз підкреслю, ризикуючи здоров’ям і власним життям.
Як людина, котра доклала зусиль, аби відповідний закон («Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів») діяв в Україні, переконаний: уточнивши кілька норм у цьому законі, держава не зазнає значних витрат, зате віддасть належне тим, хто справді цього найбільше заслуговує. Бо держава сьогодні постає не в теплих кабінетах чиновників, вона утверджується під «градами», «смерчами» і «ураганами», на полях боїв, де несуть вахту правди українські журналісти

Іван ЧИЖ, експерт, народний депутат України другого-третього скликань, голова Комітету з питань свободи слова та інформації (1998—2000 рр.), голова Держкомтелерадіо (2002—2006 рр.).

 

 

Іван Чиж.