Доки кремль витрачає мільйони доларів на фейкові сюжети і розслідування «звірств хунти» в Україні, глибинка Росії потерпає від нестачі елементарних продуктів і необхідних засобів до існування. І до небайдужих до долі країни росіян, котрі вийшли на площу Ростова озвучити свої пропозиції з порятунку економіки (повернути сонячний півострів і припинити підтримувати терористів на сході України), почали прислуховуватися й учорашні прихильники путіна в Криму. Ну надто вже дорого обходиться «русский мир» в Україні, «оборонна» війна в Сирії, «профілактичні» польоти до Туреччини і утримання «увладувцупившихся патріотів». До речі, фільм про одеські події від французького журналіста отримав у світових мережах об’єктивну рецензію: «путэн заплатив?». Але хоча б скільки імперія ненависті знищувала тих, хто повстає проти, і розвіювала попіл ненависті по всьому світу, навіть у містах російських народжуються цілком вільні й чесні люди. З Надією в серці!
Наталя КАПЛАН (Москва, журналіст, сестра українського кінорежисера і політичного в’язня в Росії Олега Сенцова):
— Я не знаю, як зупинити війну. Якби знала, давно вже зробила б це. Мені здається, найшвидше зупинити це можна лише двома способами: самі росіяни чи наймогутніша підтримка України іншими країнами. Перший варіант, звичайно, найліпший, але я не бачу навіть передумов для цього. Суспільство переважно не хоче помічати свавілля, воліючи закритися у своєму маленькому світі, забуваючи, що це не розв’яже проблему, більше того, незабаром вони й самі можуть стати жертвою. Україна пережила Революцію Гідності й честі, це згуртувало людей, видно дуже потужне громадянське суспільство, люди готові відповідати за свої дії. Росія одна з країн у світі, де ніколи не було такого досвіду, саме демократичної революції тут не знають. Якщо хтось думає, що Майдан можливий і тут, то помиляється, якщо щось і буде, то голодний бунт, але це не має жодного стосунку до честі й гідності. Тут дуже потужна пропаганда, про яку не сказав хіба що ледачий. Вона всюди, майже в кожній голові. На жаль, людьми легко маніпулювати, і мало хто здатен цьому протистояти. Адже Україна воює не так з Путіним, як з хворобою російського суспільства, яке завзято бачить у вас молодшого брата-дебіла, а не сусіда, який має право жити своїм життям без зовнішнього втручання. Зруйнувати все це могла б освіта, але й вона перебуває під впливом пропаганди і злочинних маніпуляцій. Звучить усе це дуже песимістично, але я вірю, що Україна вистоїть, поверне свої території й продовжить шлях, який сама обрала. Росіянам все одно доведеться розплачуватися. Найприкріше, що платити, очевидно, доведеться не тим, хто все це мовчазно підтримував, а їхнім дітям, адже і у Німеччині свого часу найбільше сорому випало на наступне покоління. Хочеться вірити, що більша частина в Росії все-таки навчиться відрізняти чорне від білого, навчиться мислити самостійно, а головне, перестане боятися й зрозуміє, що таке відповідальність. Процес цей не п’ятихвилинний, навіть якщо завтра Путіна не стане, але процес обов’язково розпочнеться. Україні я бажаю миру й процвітання, ви вмієте любити й не боїтеся говорити про це, ідіть своїм шляхом і не озирайтеся, у вас все буде добре, ви зможете, уже змогли, уже перемогли.
Юлія КОЗАКОВА (Москва, копірайтер-фрілансер, політичний активіст):
— Дуже важко написати щось нове про війну Росії з Україною. Точніше, про агресію Росії — так буде правильно. Звичайно, жодної довіри російським ЗМІ (особливо ТБ) у мене немає. У Росії незалежне телебачення закінчилося в 2003 році розгромом НТВ, яке хоч і не було ідеальним ЗМІ, але хоча б було незалежне від Кремля. Тому те, що російські ЗМІ розповідають про війну в Україні, можна сміливо пропускати мимо вух. Але мені сам термін «війна в Україні» здається неправильним, хоча його часто вживають і українські ЗМІ, з яких я в основному дізнаюся інформацію про події в Україні. Цей термін неправильний хоча б тому, що якби не було російських солдатів у Криму (в чому Путін сам потім і зізнався), а так само на сході України — я впевнена, що крім добровольців там воюють (чи воювали) російські війська, то ніякої «війни в Україні» не було б зовсім. Мотивів агресії Путіна, як мені здається, два. Перший — перемога українського народу в Революції Гідності, у зв’язку з якою Путін просто побоявся «втратити місце», згадавши про протести 2011—2012 років. У принципі, Путін боїться. Тому що розуміє, що може втратити все. Вважаю, що він домовлятиметься про наступника, котрий дасть йому гарантії безпеки, особисті та фінансові, і станеться це вже дуже скоро. А от чи вдасться йому це — велике питання. Другий мотив — спроба згуртувати народ, який ностальгує за часами своєї молодості (у випадку із Кримом), і спроба згуртувати навколо себе фінансові еліти (олігархів), показуючи їм, що у разі революції в Росії розпочнеться громадянська війна, що Росія розпадеться на шматки, а олігархи втратять свій бізнес в умовній «Сибірській Народній Республіці». Ось із другим мотивом у нього вийшла непогодженість. Народ стрімко убожіє, але поки що мовчить — а це ще гірше, тому що набагато небезпечніший собака той, що мовчить, а не той, що гавкає. А олігархи стрімко втрачають капітал, і можна тільки здогадуватися, які підкилимні ігри тривають нині у Кремлі. Для України це означає, що всі Мінські зобов’язання Росія відтепер виконуватиме. Я, щоправда, не виключаю можливість окремих сутичок, але повномасштабних воєнних дій не буде... Чи хочу я миру? Якщо чесно, то я найбільше хочу, щоб Україна перемогла в цьому протистоянні. Щоб всі реформи пройшли успішно, щоб українці зажили багато, щасливо, їздили б до Європи без віз, а Україна стала б частиною ЄС і НАТО. Я знаю, що українців дуже дратує, коли росіяни пишуть про дружбу і «братерство» — і мені зрозуміло, чому. На жаль, дружба між нашими державами буде неможлива ще довгі й довгі роки — зрадництво Росії непросто простити. Але це не означає, що дружба між людьми неможлива. І я щиро вдячна своїм українським друзям за їхнє добре ставлення до мене, незважаючи на війну.
Юліана КРАСУЛЯ (із Краснодара, мешкає в Парижі, художник):
— Я ніколи не цікавилася Україною. Народилася й виросла в Росії, і Україна була для мене такою ж країною на глобусі, як будь-яка інша, про яку я мало що знаю. Тому буде неправильно сказати, що в мене «проукраїнська» позиція. Я взагалі Індією найбільше захоплююся. Я проти тоталітаризму, і я за правду. Правда мені дорожча за Батьківщину. А нині правда на боці українського народу, на боці тих людей, які вийшли на Майдан. Оскільки я вже понад 10 років не дивлюся телевізор і живу у Франції, то я не одразу зрозуміла, який масштабний злочин відбувається в Росії за участі російського телебачення. Я спілкувалася на багатьох російських форумах, і раптом помітила, що там з’явилися теми про Майдан і про інші події в Україні. Новини були страхітливі: про фашистів, бандерівців і «москаляку на гіляку». Але друзі з Києва мені все пояснили й порадили де адекватну інформацію можна знаходити. Коли я почала читати й порівнювати, зрозуміла, що російські ЗМІ, підконтрольні державі, брешуть. Я довіряю тільки незалежним російським журналістам, таким як Сашко Сотник, Аркадій Бабченко, Сергій Лойко та ін. Мене найбільше напружила агресія, з якої мої знайомі по форумах росіяни раптом почали говорити про Україну. Під коментарями типу «треба вішати укропів на кожному стовпі» — сотні «спасибі». Коли я спробувала переконати форумчан у тім, що все те, що відбувається в Україні, — суто внутрішні українські справи, які не повинні нас стосуватися, то мене просто «забанили». Мені дуже боляче й гірко бачити, на що перетворилася моя країна. Колись я допускала думку про те, що могла б повернутися до Росії, якщо мені набридне жити у Франції. Але тепер Росія важко хвора, і в мене більше немає Батьківщини — мені немає куди повертатися. Мене запитали, чи хочу я миру. Мир — поняття широке. Я хочу справедливості для моєї країни. Справедливість, покаяння й плата по рахунках — ось ті єдині ліки, які могли б вилікувати мою хвору Батьківщину. Це вилікувало Німеччину від фашизму. Тому Росія повинна вивести свої війська й найманців з території Донбасу й повернути Крим, а потім повинна виплачувати репарації за заподіяну шкоду. А для України я бажаю повної перемоги. Не знаю, що я можу зробити для того, щоб справедливість перемогла. Я не політик, і в мене немає великих грошей, щоб допомагати волонтерам в Україні. Я лише невідомий художник. Тому я просто намалювала портрет Надії Савченко. Я нескінченно захоплююся силою духу цієї великої жінки. Мені здається, у Путіна особиста ненависть до гарних, чесних, світлих і сильних людей, і для нього, напевно, справа принципу переломити їм хребет, а якщо зломити не виходить, то знищити фізично — як Нємцова. Я дуже сподіваюся на звільнення Наді. Історія показує, що еволюція людського суспільства рухається тільки в один бік. Захід (як цивілізаційне й культурне поняття, а не географічне) іде туди ж, куди й сама еволюція, тобто, до досконалості у всіх сферах життя. Рано чи пізно все застаріле і відстале зі скрипом іде в минуле. Колись у стародавності практично скрізь легальним і нормальним було людожерство — тепер його немає; було рабство — і його теж немає. Расизм ще не до кінця викоренено, але вже є великий прогрес. Тепер настала черга комуністичному тоталітаризму піти в минуле. Український народ на Майдані обрав правильний вектор розвитку — свобода, незалежність, правосуддя, здорова економіка, висока якість життя. І хоча минуле в особі Кремля так просто не відпускає колишні республіки зі своїх лабетів, і СРСР усе ще намагається відновитися в колишніх кордонах, але повернення до минулого неможливе. Тому я жодної секунди не сумніваюся в тому, що Україна переможе. Все буде добре!
На картині Юліани Красулі — Надія Савченко.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
