Сучасна війна розгортається не тільки й не стільки на полях боїв, скільки в інформаційному полі, і ще невідомо, який з ударів по противникові відчутніший — буквальний бомбовий чи незримий — прямою наводкою у підкірку мозку. Сьогодні в соціальних мережах є понад півтори тисячі антиукраїнських співтовариств і груп, які інформаційно підтримують проросійських сепаратистів і сіють дезінформацію, паніку й ненависть до будь-яких виявів усього українського. Наприклад, у соцмережі «ВКонтакте» на запит «Новоросія» можна знайти понад 900 пабліків. У найбільшому з них 78 167 учасників. На запит «ЛНР» знайдемо 131 співтовариство, на запит «ДНР» — 397. В «Одноклассниках» на ті само запити пошукова система видасть приблизно 300 груп.

Творці думок

Є серед них і численні місцеві групи, орієнтовані на жителів певних районів і населених пунктів. Більша частина, зрозуміла річ, охоплює мешканців тимчасово окупованої частини Донбасу. Але й на контрольованих українською владою територіях такі співтовариства все ще можна знайти (в «ЛНР» також діють місцеві проукраїнські групи, але йдеться не про них). Справедливості заради варто зазначити, що учасників у таких групах небагато — зазвичай по кілька сотень.
У принципі, інтернет-користувачі мають можливість ознайомитися з різними сепаратистськими мережевими ресурсами, орієнтованими на представників різних регіонів. Впадає в око безсумнівна схожість їхнього змісту. Скрізь фіміам Путіну й анафема всьому європейському, американському, українському, а тепер ще й турецькому. Меседжі ті самі, однакові думки, ті самі слова, ті самі картинки. Рік тому всі хором торочили про катастрофу України як про факт, тепер тим же хором практично в тих самих виразах славлять «велику місію» Росії в Сирії. Останній тренд — тотальна істерика щодо знеструмленого Криму й збитого турками російського винищувача, з незмінним ликом суворого Путіна, який усім покаже «кузькину мать». Усі як один учасники антиукраїнських співтовариств відчули напад відрази до турецьких курортів (на яких більша частина ніколи не була) — у пабліках розгорнута агітаційна кампанія. Слова «ополченці» і «ополчення» усі якось раптом і дружно викинули з лексикону, але водночас синхронно передрукували текст «рупора» бойовиків О. Жучковського про те, скільки мільярдів Росія витрачає на підтримку сепаратистських банд в Україні (місцеві бойовики бояться, що Росія їх здасть). Якщо прибрати зі сторінок цих віртуальних співтовариств місцеві новини й переклики ботів, які не мають змістового навантаження, — залишиться голий кістяк російського імперського мислення. І елементи інформаційної війни — нагнітання безглуздих чуток і страхів на кшталт нісенітниці про заборону на виїзд за межі України чоловікам до 45 років, наказу ЗСУ стріляти по всьому, що рухається, й іншої ахінеї.
— Сьогодні на території Луганської області (зокрема на окупованій частині) діє приблизно 30 проросійських мережевих співтовариств, — розповідає співробітник одного з підрозділів СБУ. — Ними керують від 15 до 20 осіб, які перебувають на окупованій території. Звідси — схожість контенту. Концепція-то одна. Якщо група створюється для української території, то її творці та (за невеликим винятком) адміністратори перебувають на території Росії і є співробітниками ФСБ або контролюються ними. Якщо йдеться про локальні групи для «ЛНР», то цих людей все одно опосередковано курирує ФСБ РФ. Багато груп створювалися ще в 2014 році спеціально під невдалий проект «Новоросія», хоча здебільшого старі сепаратистські групи нами заблоковані. Але деякі функціонують. Їхні творці прагнуть максимально охопити впливом активну частину інтернет-користувачів до 40 років, які представляють бажано різні верстви населення.
Правоохоронні органі мають і законодавчі, і технічні можливості, що дають змогу припинити функціонування таких інтернет-ресурсів, і ця робота активно ведеться. Особи, які створюють такі ресурси й беруть участь у їхній роботі, притягаються до відповідальності за сприяння терористичній організації (ст. 258-3 КК України) або за ст. 110 (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України).

Без місцевого підживлення не обходиться

Функціонування співтовариств забезпечує вертикаль «творець—редактори—адміністратори». Очолюють процес творці, які перебувають у Росії. Вони призначають адміністраторів, редакторів, створюють і за потреби змінюють контент. Адміністратори призначають редакторів співтовариств, розміщають новини, виставляють фільтри й цензуру. Їхнє завдання — стежити за тим, щоб на сторінці ніхто не писав нічого доброго про Україну й нічого поганого — про Росію, «ДНР» і «ЛНР». З появою «неправильних» точок зору їх негайно видаляють або тролять, тим самим створюючи у простих користувачів ілюзію повної єдності думок: буквально всі боготворять Путіна, ненавидять «хунту» і «гнилий Захід».
До речі, про єдність і масовість. Кількість учасників сепаратистських пабліків — ще один спосіб впливу на колективний мозок цільової аудиторії. У найбільшому — «ЛНРівському» співтоваристві «ВКонтакте» 27 322 учасників, в «Одноклассниках» — 74 840 учасників. І на всіх — одна думка. Як одиничному користувачеві встояти перед стереотипом «більшості видніше»? Самостійну точку зору зберегти важко. А тим часом наш співрозмовник із СБУ запевняє, що при бажанні таку кількість аккаунтів фейкових учасників можна створити протягом доби, не виходячи з кімнати. Соціальна мережа «ВКонтакте» нараховує 75 млн. російських акаунтів, з них мінімум половина — це фейки.
Була б на те воля російських маніпуляторів — вони б, звичайно, робили весь продукт самостійно й у готовому вигляді вкладали в голову «цільової аудиторії». Але особливість таких співтовариств у соцмережах полягає в тому, що вони не можуть існувати без інформаційного обміну з живим місцевим середовищем. Тому керівники намагаються підшукувати редакторів груп серед жителів того району, на який спрямовано пропагандистський вплив. Зазвичай у мережах їх і знаходять.
Завдання редакторів — розміщувати готовий контент. Через адміністраторів вони одержують від росіян інформаційні завдання на день і відпрацьовують їх. Озвучують визначені кураторами теми дискусій, заздалегідь підготовлені думки, готові підсумки дискусій. Ті само принципи лежать в основі організації роботи ЗМІ «ЛНР». Отриманий контент редактори розбавляють місцевими повідомленнями, оголошеннями тощо.
Але цим їхня робота не обмежується. Нерідко, крім редакторських функцій, їм доручається збір розвідувальної інформації, що взагалі-то чревате для них серйозними наслідками. Це стосується насамперед територій Донбасу, що перебувають неподалік від лінії розмежування. Російські доброзичливці хочуть, щоб їх інформували про дислокацію й переміщення української техніки, наявність ремонтних баз, про особовий склад підрозділів та інші речі, за які можна надовго сісти за обвинуваченням у сприянні терористичній діяльності або в держзраді. У Луганській області відомі випадки, коли за дорученням кураторів місцеві інтернет-воїни намагалися збирати таку інформацію, зокрема втягуючи в цю справу інших користувачів. Правоохоронці їх знаходять і притягають до відповідальності.

Що в кібер-вояки під забралом?

Співробітникам правоохоронних органів за останні рік-півтора довелося чимало поспілкуватися з людьми, які в інтернет-співтовариствах провадили антиукраїнську діяльність на користь країни-агресора. Вони являють собою цілком певний тип особистості, який нескладно описати. Як правило, це люди, які не знайшли себе в реальному житті, не реалізували свої амбіції, затиснуті, нетовариські й досить боягузливі. Закликаючи до насильницьких дій типу «бити бандер — рятувати Росію», вони в житті уникають активних дій і самі бояться потрапити в ситуацію, до якої закликають.
Чи отримують мережеві воїни гроші за свою роботу? Тут теж не все просто. Умовно їх можна розділити на дві групи, назвавши для ясності «безплатні» та «безпринципні». Перша група — безплатна робсила. Люди з нав’язливими ідеями: «Путін прийде — порядок наведе», «Не отримуватиму закордонний паспорт — дочекаюся, поки скрізь буде Росія» і т. п. Долучаючись до чогось, на їхню думку, великого (наприклад, до культу особистості президента сусідньої країни), вони почуваються впевненіше в цьому небезпечному світі, який їх не цінує і не розуміє. А взагалі їм страшно жити. Вони вразливі. З ними важко. Вони на своїй хвилі.
Друга — меркантильні громадяни, для яких робота в антиукраїнських пабліках — не більш ніж заробляння грошей. З таким само успіхом вони могли б збувати наркоту або займатися шахрайством. Але сидіти за комп’ютером легше й неначебто більш інтелігентно. Хоча й слово «громадяни» до них якось не дуже підходить, та й самі вони громадянами держави себе всерйоз не вважають, але, на думку правоохоронців, розмовляти з ними все одно легше, ніж із представниками першої категорії. Вони одержують плату за працю, плюс відрахування від реклами. Ці тверезомислячі (по-своєму) і безпринципні люди, як правило, шукають неадекватних і дивних фанатів «русского мира», бо їхня безкорислива й безглузда нелюбов до України при правильній організації для корисливих стає гарним джерелом доходів. Інформаційна війна — теж бізнес.
А взагалі було б досить непогано, якби в Україні з’явилася власна соціальна мережа. Це питання давно назріло, але, на жаль, поки що українці змушені користуватися ресурсами соціальної спрямованості, створеними в Росії. Конфіденційність розміщеної в них інформації викликає великі сумніви. Власна національна соціальна мережа здобула б чималу популярність.

Луганська область.

 

 

Сьогодні в соціальних мережах є понад півтори тисячі антиукраїнських співтовариств і груп.

Фото надане автором.