Сім на вісім під серцем

Олександр КЛИМЕНКО.

3 лютого 2016 2193

Наша війна — не тільки аеропорт, Іловайськ, Дебальцеве. Це багато інших великих і малих боїв, досі не описаних, в яких брали участь тисячі солдатів. За кожним — людська доля. Є в тій книзі буття і доля танкіста Дмитра Кащенка, офіцера від Бога. На таких тримається армія, саме вони винесли на своїх плечах тягар війни.
24 липня 2014 року бійці 93-ї бригади разом з батальйоном «Дніпро-1», ДУК «Правий сектор» та батальйоном «Шахтар» зайшли в Піски. В Первомайському неподалік мосту (потім ця позиція звалась «Республіка Міст») на дорозі лежав згорілий корпус нашого танка, башта — на узбіччі. Я опублікував це фото в соцмережах. Читачі розпитували: чий танк? Чи живий екіпаж? «Знавці» розповідали неймовірні історії. А один чоловік написав: «Я знаю, що це. Я командував тим боєм. Я — командир танкового батальйону 93-ї бригади підполковник Дмитро Кащенко. Якщо цікаво — розповім». Ми зустрілись у Києві, куди Дмитро приїхав на навчання до військової академії.

Дмитро Кащенко народився у Царичанці, що на Дніпропетровщині. У 1997 році закінчив школу із золотою медаллю, а у 2001-му (теж з відзнакою) — Харківське гвардійське вище танкове училище. Служив на посадах командира взводу, роти, начальника штабу — першого заступника командира батальйону, командира батальйону. Спершу в селищі Черкаське під Новомосковськом, у 87-му танковому полку, потім у 93-й бригаді, якій віддав 12 років. Не п’є. Взагалі. Не курить, займається спортом.
Дмитро Кащенко розповідає:
— Почну з кінця. Пізніше, коли був поранений Дмитро Ярош, я до нього їздив у лікарню в Дніпропетровськ. Говорили про той бій. Ярош казав: «Ви, танкісти, відчайдухи. 21 липня ви сепарів розбили так, що 24-го ми зайшли в Піски практично без бою». Потім розмовляв з командиром розвідвзводу 2-го батальйону Костею Поповим, він учасник тих подій і розповідав, що 24 липня бою як такого вже не було, основний бій був 21 липня.
Той бій я не можу назвати перемогою, хіба що успіхом, та й то важко так сказати. Бо за три з половиною години я втратив 6 убитими і 11 пораненими, з них 10 — тяжких.
Тоді я мав честь командувати 4-ю батальйонною тактичною групою.
15 липня ми колоною з 6 танків і 4 БМП зайшли в Тоненьке, сепарів злякав гул техніки, і вони відступили, потім ми заїхали в населений пункт Сєвєрний, а кінцева задача — зайти у Водяне. У Сєвєрному нас серйозно накрило, спочатку 120-міліметровими мінометами, потім артилерією. Ми сиділи на броні, й піхота з нами. Почали ховатися.
Я останнім заліз у танчик, задраїв форточку. І така цікавість гризе: попаде чи ні? То був перший у моєму житті обстріл. Не скажу, що не боявся, але страх — це останнє, про що думаєш тоді. Бо коли солдати поруч, не маєш права показати, що боїшся. При першому обстрілі не було страху ще й тому, що не було з чим порівняти.
Відійшли в Сєвєрний і зайняли оборону. Прибув командир розвідвзводу «Варвар» з наказом комбрига: віддати один танк і одну БМП на підтримку іншого підрозділу, а колоною з 5 танків і 3 БМП йти в певну точку на мапі.
Донецький аеропорт там не був позначений, мапи старі. Я знав, що поряд є «Зеніт» — зенітно-ракетний дивізіон прикриття аеропорту, та його теж на мапі не було.
Ми таки заїхали в «Зеніт». Крутилися всю ніч, але туди прибули. Доповів командиру, що ми вже тут. Отримав смскою номер телефону Андрія «Бурана» — начштабу 3-го полку спецназу (він перший «Редут» — командувач оборони аеропорту). Групу я поділив порівну. Половину на чолі з покійним Сашею Лавренком відправив в аеропорт, а сам зостався на «Зеніті». І тут трапився ще один перший обстріл у моєму житті, але вже «Градами», і це було справді страшно.
Спочатку починають лягати міни, а потім щось крупніше — гуп-гуп, штук 5—8. Такого раніше я не чув і не бачив. Вискакую з казарми, а місцевості не знаю, все перекопано, темно. Повернувся за ліхтариком, ще не вибіг надвір, метра не добіг до дверей, і бачу, як метрів за 15 від виходу лягають дві «градини» — щолк, щолк. Мене підняло в повітря і хряснуло об стіну. Упав, піднявся, став за дверима, стало страшно, думаю: «Твою мать, що робити?..» Там же солдатики, там танк надворі, що з екіпажем?! Коли чую, вуууу — машина завелась, і я побіг до екіпажу. Поки добіг, ще впало з десяток 120-х мін.
І почав працювати танк по нас. Я танкіст і не плутаю цих звуків — ні пострілу, ні розриву.
Пам’ятаю, що тоді мене вразило — там був солдат-строковик, снайпер. Хто він, не знаю, там були і солдати з «Зеніту» і ВСП. Але такий сміливий. Каже, давайте я вилізу нагору, дивитимусь в оптику і коригуватиму вам вогонь, а ви постріляєте. Так і зробили.
Потім настала тиша. Це було в ніч з 15 на 16 липня. Наступного дня — теж тиша. Командир дивізіону Коля Маломен казав, що це дивно.
Увечері 16 липня приходить команда: всім в аеропорт. Він був зайнятий нашими, там сидів 3-й полк, але — у кільці. Я вирішив, що без приладів нічного бачення не поїду шлятися поночі. В ефір бовкнув, що виконую команду і йду в ніч з 16 на 17, а сам вирішив іти вранці. А зайшов реально вранці годині о 9-й уже18 липня.
По мобільнику попросив «Варвара»: візьми ракетницю і стрельнеш мені, вкажеш дорогу. Коли мені треба було повернути на метеостанцію біля лісопосадки, «Варвар» вистрілив і запалив півполя пшениці. Шкода хліба стало, думаю, погашу. Кажу механіку-водію: «Давай гуслями (гусеницями) туши». А в тій БМП не було знизу лючків, і вона загорілася всередині, з боєкомплектом. У бійців були фляги, пляшки з водою, вони давай поливати. Погасили БМП, погасили поле і дістались аеропорту.
Зв’язався з «Редутом». Проїхались з ним по аеропорту. Показав мені, де старий термінал, де новий. Там були ще й хлопці його. Одного я запам’ятав, Женя «Скаут», царство йому небесне — класний хлопець, загинув потім. Усе усміхався. Він мені тоді показав ситуацію, приблизно як у фільмі «9 рота». Наші й сепари перекрикуються: ей ти, такий-сякий, а ти ще гірший... І відразу ВОГ прилітає.
Потім з «Редутом» їздив на вежу управління, глянули на Піски. Все думав: «Нащо я сюди приїхав?» Мабуть, для деблокади аеропорту, ми це починали розуміти.
Не чекали команд, самі стали обдивляться. А пацани з 3-го полку сіли на БМП, проперли по Пісках і змалювали там всю картину, вороже розташування. А в Пісках, Водяному, Опитному сиділи сепари, повністю навколо аеропорту. Тільки метеостанція була наша. Потім я одержав команду прибути до командира бригади.
Їздив до Мікаца на постановку задач — через сепарську територію, кілометрів за 30. Їздив — бо в ефірі нічого не можна казати. Все прослуховується. Щоразу міняв маршрути. Ввечері 20 липня тричі літав до комбрига. І втретє отримав задачу на штурм Пісків. Полковник Олег Мікац не розжовував, що до чого.
— Ти командир і на місцевості сам усе бачив. Твоє завдання, чоловіче, вийти сюди і зробити так, щоб ось це перестало існувати, зрозумів? Чим допомогти?
— Мені б сюди й сюди вогонь артилерії.
Він сказав, що будуть з нами ще батальйони «Донбас», «Шахтар» та 2-й батальйон 93-ї нашої бригади, вони повинні зачищати населений пункт. Плюс штурмова група, якою командував Женя Межевікін «Адам», заходитиме на БТР.
Задум полягав у тому, що в Карлівку заходитиме на БМП, без танків, Костя Тулузаков, офіцер відділу бойової підготовки 93-ї бригади (людина грамотна й героїчна, залишився після війни інвалідом, рука не працює). Я переріжу дорогу в Пісках, а Костя Тулузаков та Кирило Недря — у Карлівці. Передбачалося, що Уманське, Нетайлове, інші села на цьому відрізку залишаться без підвозу боєприпасів, і сепари з них підуть у будь-якому випадку.
Операцію призначили на 21 липня на 8.30 ранку. Приїхав я дуже пізно вночі в аеропорт. Ми ще з «Редутом» посиділи, обговорили схему. Він досвідченіший, також міг допомогти мінометами, що врешті й зробив. Я трохи поспав, о 6-й ранку — шикування на постановку задачі. Звечора не хотів, бо почнуться передзвони: «Мамо! Ми завтра штурмуємо Піски!»
Поспав 50 хвилин, розбудив «Редут»: «Вставай! Я, цілий полковник, тобі каву зробив!» Ото тільки тоді я дізнався, що він полковник — бо між нами було просто: Андрій — Діма. Потисли руки, сказали «Давай...» Така гнітюча тиша якась була. Ми люди дорослі, знали: не факт, що повернемося. Я розумів, куди йдемо.
В аеропорту тоді стояв 3-й полк спецназу, чоловік 20, хлопці як на підбір, красені. Також була 72-га бригада, до роти, осіб 60, хто командир, не знаю. І були ще хлопці-зенітники з 25-ї бригади. Стояв 66-й ГАЗ з зеушкою в новому терміналі, я з ними подружився.
Уранці 21-го я вишикував своїх солдатиків. У групі — 47 душ, 5 танків, 3 БМП. Розумів, що ворога там чоловік до 400 (так і було), може, я підсвідомо сподівався, що їх менше. Я намалював велику схему, все на ній чітко і зрозуміло, одночасно всім поставив задачу. Обговорили можливі ситуації. Ще один момент нехороший: на деяких БМП не було навіть радіостанцій. Хтось доповідав нагору, що все у нас класно. А було трохи гірше. Не вистачало навіть шлемофонів.
Було й таке, що солдат підходив і казав: я не піду, я боюся — не того, що мене вб’ють, а що я злякаюся (був один механік-водій БМП), розвернусь і поїду, а пацани без машини залишаться. Я його не взяв. Замість нього поїхав навідник Вася Клименко. Він кермував БМП, перелазив, стріляв, знову перелазив, знову їхав. Мобілізований, такий веселий хлопець, накачаний, спортивний. У підрозділі з кадрових були я і Саша Лавренко, всі інші мобілізовані. Були й строковики — Козаченко, командир танку і навідник Родіон Агафонов, сестра його працює в телепрограмі «Жди меня». Отже, задача кожному поставлена. Єдине, скільки житиму, буду себе винити: Саша Лавренко, командир 1-ї роти, покійний, запізнився в стрій, і мені, може, треба було все повторити спочатку, а я не надав тоді цьому значення, може, він не розчув...
Ну, по конях. Вишикували колону. Рушили, трохи страшнувато — з одного боку «зеленка», з другого — паркан. Виводив нас на Піски «Скаут», сиділи поруч на броні. На виході з аеропорту ми — о 8.00, доповів командиру бригади, що я на місці, він відповів: «Почекай...»
В ефірі почався якийсь безлад... Десь щось не строїлося, не заводилося... Ну, всі тільки вчилися, ми ще не воювали, тим більше — штурм... Коли мені сказали, що буду командувати штурмовим підрозділом, я отетерів, я ж танкіст, мене трохи не цього вчили! Добре, що з мобільного можна зайти в Інтернет, глянути форуми афганців, чеченців. Отож, я приблизно уявляв реальність, але ж практики не мав. Півгодини ми стояли, молотили двигунами, і нарешті команда «Вперед!».
Дійшли до перехрестя, там розділилися, метрів за 800 там є поворотик. Машини я вишикував уступом, БМП позаду, а танки трохи спереду. Була задумка: робимо по одному пострілу, потім розходимося і з двох боків заходимо на міст, а третя група, капітана Лавренка, йде у бік Донецька, щоб сепари не зайшли нам ззаду.
Я вийшов по об’їзній дорозі, о 9.04 доповів комбригу, що є візуальний контакт, починаю роботу. Кожна машина вліпила тоді по одному пострілу, комбриг ввалив з артилерії. Всі танчики були з радіостанціями. Я кажу: «Броня, ще по одному і розхід». Ми ще по одному пострілу кладемо туди. Ідемо — два танчики, за ними БМП, інша група так само — два і одна. Одна група йде вбік, а друга — прямо. Ми стрельнули, підпалили все, що горіло. Група знищила склад боєприпасів.
За бугром піхота спішилася. Танк один зайшов під міст, а я — на міст, попрацював і спустився вниз. Одна машина розвернулась, і піхота теж, і ми пішли назад. Сепарів вибили всіх і пішли в Первомайське. Частина нашої піхоти бігла мені назустріч. За ними біг Паша Вовк, старший лейтенант, комвзводу, палив у повітря і кричав: «Я вас розстріляю!» Я зупинив той натовп.
Це була наша піхота, ми з ними вийшли з аеропорту. Колона рухалась так: танк, танк, БМП, танк, танк, БМП, танк, БМП. Уся піхота їхала в машинах всередині. Потім почали спішуватися. Ми почали роботу з танків, комбриг — з артилерії. Для піхоти безпечна відстань 400 метрів, у нас було метрів 600—800. Поки ми стрельнули, поки дійшли до 400 метрів, то їхали повільно. Саме артилерія закінчила роботу. І ми почали штурмувати цей міст. Вибили дві частини сепарів, у пацанів була проблема — БМП одна заглохла, одна повезла поранених. Один танк вискочив у Первомайське, його підбили.
Я поділив боєкомплект піхоті, який був у мене. Мій навідник, Афоня, строковик, він понабирав цих патронів 5.45, не знаю навіщо. Їх було багато, вони розсипались, я матюкав його, казав: «Після бою задушу тебе на...!» У мене через ті патрони кулемет тричі заклинило, розбирав його просто в танку, розгрузка на мені, АКС у мене з підствольником, патрони для кулемета неправильно укладені, та й танк не мій! Я висадив з нього старшого лейтенанта, він трошки кіпішний був, а паніка в бою ні до чого.
Афоня вцілив і знищив сепарську протитанкову гармату, це у них була найгрізніша зброя, ще, звісно, з гранатометів пострілювали.
Отже, я поділив боєкомплект, роздав Афоніни патрони, ще у мене в розгрузці було 8 магазинів і два примотані в АКС, тобто 10. Поділився з пацанами. І завернув піхоту назад, і пішли вдруге на той міст. Сепари не рипались уже. Я запитав Пашу, де ще один танк. Він відповів: догоряє в Первомайському, зв’язку з екіпажем нема.
Усе, думаю, хана пацанам, аж сльози виступили.
...Механіком-водієм тої машини був Саша Вряшник, командир танка — строковик Козаченко, навідник — Саша Олійник. Вони заїхали в дим, а коли виїхали — бабах! Судячи з усього, вцілив РПГ.
Танк загорівся, його намагались загасити, а навідник не хотів вилазити, він ще працював зі ствола, а механік давив газ, щоб відвести машину подалі, щоб не вибухнула біля наших. Тобто вона горіла і їхала. А потім вони виплигнули і побігли в приватний сектор, в городи Первомайського. Танк вибухнув.
Ми зайшли під міст. Зайняли оборону. Я розсадив солдатів, організував системи вогню: «Ти, мужик, стріляєш сюди, ти — туди».
Міст — під нашим контролем. Сепари втікли в Первомайське, звідти стріляли АГС і міномет. Залишилось вийти на комбрига, доповісти, що я готовий висуватися.
І тут дзвонить Саша Вряшник: «Ми тут живі, зроби щось, дістань нас звідси. Ми в Первомайському, де танк згорів, ховаємося в соняшниках. Позаду й попереду сепари!»
Я кажу бійцям, які поруч: «Пішли танкістів рятувати!» — «Ні, я пас, я не піду...» Хоча до цього багато сміливих було. Погодився Паша Вовк, старший лейтенант, танкіст. Він в Афгані служив. Паша взяв АКС, пристебнув магазин, другий запхав у кишеню. «Ти що, здурів, з двома магазинами?!» — «Я через весь Афган з одним їздив, і вистачало».
І Олежка Посохов підійшов, каже: «Візьми й мене». Взяв я два танчики, там залишались боєприпаси, 5 кумулятивних, 3 бронебійні, і все. Поставив танки уступом, зарядив у своїй машині, бо я заряджав вручну, механізм заряджання відмовив у ході бою. Зарядив снаряд у ствол, розібрав кулемет, зібрав заново, бо він клинив постійно.
Поїхали. Паша пішов трохи попереду, між танками. Посохов Олег — ліворуч, я — праворуч.
Пройшли за спалений танк метрів сто, а вся ця шваль сепарська була у дворах. Тобто ми прикривали танки, вони стріляли, а ми їх закривали з боків, щоб не зрізали башту. Один танк закриває мені спину. А всьому, що з’являється перед очима, я кажу — до побачення. З того боку точно так само робить Олежка Посохов, а що бачить Паша — те робить Паша. Так ми зайшли за втрачений танк. Дзвоню Вряшнику: «Де двигуни працюють, чуєш?» — «Чую» — «Отут і виходь» — «У нас пов’язки білі на голові, не постріляйте нас».
І от вони вискочили. І пішла ця вся процесія так само назад. При відході поранило Олежку Посохова. Куля пройшла під ребрами. Я до нього підбіг. Це помилка моя була. Не можна одразу до пораненого підбігати, бо будуть працювати по тобі. Я тоді не думав про це. Тут мене й поранило. Прострелило ноги, я впав. Спочатку було так, наче струмом вдарило сильно. Потім почало відходити, було кошмарно боляче секунд 10—15. Чесно, злякався, думав, відірвало ноги, перестав їх відчувати. Очі кажуть — ось вони, а я не відчуваю. Хочу встати — не можу. І тут, спасибі сепарам, вони привели мене до тями. Ту-ту — черга.
Лежу за купою піску, а пісок від куль мені по обличчю — тук-тук. Думаю: «Выдыхай, лягушка, выдыхай». Перезарядився. Піднявся. Бачу — пацани біжать. Підняв руку, що я тут. Вони постріляли, присіли. Я знову піднявся, пустив коротку чергу. З одного боку будинок, дерев’яний паркан, маленька вуличка, купа піску, я за нею. Далі горбик, за ним мої пацани. Бачу, як із паркану вириває шматки дерева. Звідти хтось стріляє. Я навмання — тир-тир, а поки стріляю, пацани перебігають. Намагався ще повзти. А танки відкочуються поруч із нами. Добігає до мене Саша Олійник — «Олень», хапає і викидає на броню. Механік-водій, не знаю чому, став розвертатися, закрутився на місці, і мене починає гарматою зіштовхувати. Думаю, зараз розмеле нафіг. Перевертаюсь і падаю з броні. Танк розвертається, гусениця наді мною, і я повзу від танка в кювет. Автомат лишився на броні, ні гранат, нічого у мене немає.
Знову підняв руку, знову підбіг «Олень», підсадив на башту. Це все тривало хвилин 15—20. Коли мене витягли на броню, там сидів Афоня, навідник, а він тоді вже був контужений, не розумів нічого, 18 років пацану. Ще до того, як мене поранило, у нас патрони закінчились, Афоня почав заряджати магазини зверху на броні, кулі свистять, міни лягають, АГС по нас працює, а цей хлопець на броні, і я йому кричу: «Скотина, залізь усередину!» Боявся за нього, молодий хлопець ще... І я йому кричу, а він до мене: «Е-е-е-е!» Я був такий злий, вискакую на танк і по морді його — хрусь, показую — в люк! А він дивиться повз мене: «Е-е-е-е!». А бій іде... Потім таки він заліз, після того, як зарядив патрони.
Отже, я на броні, вже поранений, виліз той Афоня, подав мені автомат, узяв свій, лежимо на броні, стріляємо. Відкотилися під міст. Паша каже:
— Командире, патронів немає, постріляють нас тут...
Зв’язалися з групою, що біля «Вольво-центру». У них теж патрони закінчились. Кажу Паші: будемо відходити. Збираємо всіх. Там ще Саня Савченко, сержант, командир відділення, теж поранений, був на броні, поруч. Якийсь солдат кричить: «Комбате, кров’ю стічеш, давай тебе перетягну». А ноги в мене ж не перетягнуті. В бою якось однією рукою затискав. Там просто ніколи було. Я вже на собі хрест поставив, думаю, все — кінець. Періодично непритомнів. Той солдатик перетягнув мені ноги джгутами і вколов знеболювальне. Паша виплигнув на броню, каже: «У нас усі».
А по нас уже почав працювати «Техноторг» — позиція на базі, де торгували технікою. Сепари хотіли зробити підкову, щоб не випустити нас.
Паша командує: «Люди між машинами, гармати на «Техноторг», а позаду хай прикривають відхід вогнем на Первомайське».
Ми пішли на «Вольво-центр». І тут я відключився. Отямився на повороті на вулицю Набережну, з якої ми виходили. Глянув на Саню Савченка, бачу, він згасає. Подумав: «Не довеземо з такими темпами».
Сил уже не було говорити. А пити хотілось — здуріти можна. Афоня сидів на броні, а за номерним ящиком боклажка десятилітрова. Показую — дай. Він каже: «Там згустки машинного масла, соляра, не можна пити...» Показую: мовляв, давай, а то застрелю. Він дав, і я відпив дуже багато. Куди та вода вливалась разом із маслом і соляркою? Бо це ж втрата крові і вологи шалена в організмі. Я вирубився. Потім включився, мене Саша Калій мучить. Дістав ножиці — маскхалат різати. А той маскхалат мені Андрюха, начальник розвідки, подарував, класний халат, новий. Прошу: «Не ріж!» А Саня каже: «Та він уже в дірках, зашиємо потім».
Він робить шорти, і давай виколупувати осколки. А я тільки на Озерці перед цим купив ремінь. Ну, розрізав він той ремінь разом з трусами. Витягнув кулю, дає: «Твоя!» Перетягнув мене заново, як треба, він фельдшер. Інших пацанів пообслуговував, молодець, нині удостоєний звання Народного Героя України.
Потім приїхав «Правий сектор». Згодом я дізнався, що замкомбата 7-го батальйону ПС мене на своїх руках вантажив. Правосеки їхали в аеропорт з боку Тоненького. Почув Ярош, що у нас тут іде бій, і вирішив «заглянути на вогник». Заглянув, і вони підв’язались у бій, а це були штурмовики. Їх було чоловік 20—30, небагато, одначе хід бою вони змінили, навіть дуже в плюс. Бо в мене вже із 47 чоловік залишилось 30 — один взвод, 2 танки і одна БМП. І патронів — нуль. А сепари близько...
Задумка спершу була яка? Звідси повинен був ударити Женя Межевікін, зачистити «Техноторг» і Піски, тут мала бути 5-та рота «Донбасу», але їх там не було. Тут мав бути наш 2-й батальйон, але щось у них там не зрослось. Ті не прийшли і ті не прийшли. А ми — 47 душ проти 400 — це нерозумно. Для наступу потрібна щонайменше трикратна перевага. Цю арифметику ніколи ніхто не змінить.
Варіант у мене залишився один — повернутись, забрати всіх і відійти. Я це зробив. Ми дійшли, організували збір поранених, сюди ж прийшли правосеки. Пам’ятаю, що «Вольф» там був, начальник розвідки ДУК ПС. Вони вдвох із Ярошем позаду стояли. Бачу, Ярош усміхається, я тоді ще не знав, що це Ярош. «Вольф» питає: «Ти хто?» — «Командир батальйону». Тут я трохи пропав. Шарпають: «Ей, мужик, залишся з нами!» Далі «Вольф» питає: «Хто замість тебе?» — «Капітан Лавренко».
Я не знав, що його вже нема. Там по них працювали міномети, у нього закінчились боєприпаси, і він поїхав ті міномети гусеницями топтати. Міномети погасив собою, але його там спалили — машину й екіпаж. Механік-водій і навідник уже були мертві. А Саша, щоб не потрапити в полон, підірвався на гранаті. Це оцінив навіть ворог: тіла екіпажу через два дні, 23 липня, віддали помитими і переодягненими. Щоправда, перед цим дружині Саші в соцмережах відправили фото з обгорілими трупами... До речі, Саша був представлений посмертно до звання Героя України, але досі нагороди немає.
Тут я знов згубився. Мене Мирний на руках поніс у машину, і ми поїхали. А командування батальйоном узяв на себе Паша Вовк.
Вивезли мене на медпункт 2-го батальйону у Тоненькому, а звідти на Красноармійськ. Пам’ятаю, мене постійно хтось тормошив, фельдшер молодий сидів поруч і дівчина. А в мене така втома, думаю, нарешті посплю. А він мене все шарпає. Кажу: «Мужик, ти мене ще раз тронеш, я тобі по морді дам».
У Красноармійськ я приїхав з гранатою з підствольника, не хотів її віддавати. Бо було таке, що сепари приїздили в Красноармійськ, і відбувалися спроби захоплення. Я цього боявся, думаю, зараз щось уколють, і прокинусь у полоні. Лікаря лякав: «Якщо ти мені щось кольнеш, я вам тут так рвону, все злетить у повітря!»
Через те вирішили мене різати наживо, без знеболювального.
Лікар каже: «Ну ти дебіл, бл...!».
Мишка Білоненка пам’ятаю, він був поруч — йому нирки прострелило. Звідти «швидкою» везли в Дніпропетровськ. Оперували раз, потім ще двічі.
...Той бій тривав близько трьох із половиною годин. О 8.30 ми вирушили з аеропорту, а десь о 12.30 мене вже вантажили там у Пісках. Мирний забирав мене, Афоню і Саню Савченка. На якійсь «Ниві», сидушку передню розклав, а задньої й не було. Дякую нашим лікарям, дякую Саші Калію, Мирному, дякую Ярошу, що вчасно впрягся. Правосеки нам реально допомогли. Я до них раніше ставився так: ну, думаю, діти, пацанам по 18 років — захотіли повоювати. А коли їх побачив у бою, «Вольфа», Мирного, потім комбата Чорного... То не діти! Як вони воюють — це просто очманіти. І я змінив свою думку.
...Був у госпіталі близько місяця. На двадцять перший день став на ноги. Просто встав — не ходив. 22 серпня виписали, а 24-го в мене день народження. Того дня я вперше сів за кермо. Хвилин 5—7 сідав у машину!
А потім місяць реабілітації, і в жовтні знову поїхав на війну. Повоював днів десять — і вихватив удруге. 14 жовтня, на Покрову, в Пісках. Там перед виїздом в аеропорт накрили нас добре. Мінометний обстріл був щільненький такий. От і поранили... Казала мама — на церковні свята не треба до заліза лізти....
Вийшло як? Я ходив у бронежилеті. Поїхав на позицію, задачу поставив, уже збирався назад — боєць підбіг, каже: «Нічник не працює. Комбат, глянь». Я зняв каску, бронік, аж тут ляп, ляп, ляп... Три осколки. Один під серцем стирчить, лікарі кажуть: «Не чіпай його, він же тебе не чіпає». Десь ще два є, не достойні уваги. Під серцем — той десь сім на вісім. Просто під лопатку зайшов. На рентгені видно його, буває, іноді ниє. Мені 35 років. Маю контузію, черепно-мозкову травму, відсутність бокового зору, періодичні головні болі і таке інше. Все проходить, а контузія — ні. Вона може не даватися взнаки, а може й навпаки. Ось Паша Вовк — він з Афгана своє око привіз в руці. А тут вихватив п’ять чи шість контузій на ногах — переболіла голова, та й годі. Проте зараз почала рука відмовляти, сохнути. Отже, тут справа така, невідома...
Я зараз навчаюсь в академії в командно-штабному інституті, оперативний рівень. Хочу бути комбригом. Колись я, ще до війни, навесні, полковнику одному, заступнику по бойовій частині, казав: «Давайте вчитимемося, до війни готуватимемося». Пропонував практично те саме, що Женя Межевікін робив в аеропорту. На що полковник відповів: «Ти дурний чи прикидаєшся? Це ж порушення заходів безпеки!»
За рік я став більш агресивним і грубим, чи що. Почуття справедливості і раніше було, але не таке загострене. Єдиний плюс: війна мені дала хороших друзів. Але, як сказано в одному вірші: «Каких друзей война мне подарила! Да всех потом назад взяла... Убить меня хотела и убила. Ну что с того, что жизнь не отняла».
14 листопада 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.