Спасибі колезі-журналістці — запропонувала мені зустрітися з цікавою людиною. Мовляв, не чоловік, а живий сюжет до якоїсь саги про часи СРСР, або й про ті, що пізніше. І справді, коли зустрілися із Степаном Степановичем Салом (на знімку), то раз за разом дивувався, як йому вдалося вижити й під час війни, й пізніше, та ще достойно пройти по життю — з його-то норовливим характером.
Але про все по порядку. Степан Сало народився в 1936-му, війну зустрів ще зовсім маленьким, а ось коли фронт покотився на Захід, то вже ті страшні дні він пам’ятає добре. Йому, семирічному, врізалися в пам’ять і розстріли, і запеклі бої, і численні тіла загиблих. Адже буквально околицями рідного Молочанська простягалася німецька лінія оборони «Вотан», що менш як за два місяці 1943 року «перемолола» до 200 тисяч радянських бійців.
Тієї осені вони з матір’ю кілька разів поспіль ледь вцілили. Адже дізнайся, приміром, гітлерівці, що допомогла сім’я радянському розвіднику — довго розмовляти не стали б, розстріляли.
Путівка від Хрущова
У вісімнадцять років Степан уже був досвідченим трактористом і передовиком, тому в перший же цілинний призов, 1954-го, він потрапляє до Казахстану. Але спочатку був Казанський вокзал у Москві, куди зі всієї європейської частини СРСР звозили майбутніх цілинників. А далі — на Комсомольській площі формували загони (за списком в алфавітному порядку) і розміщали добровольців у пасажирські вагони. Літері «С» зі списку в цьому плані поталанило — їхній групі просто на вокзалі комсомольські путівки вручав сам Микита Хрущов. Без особливих емоцій і в режимі швидкої та майже кіношної роздачі в жанрі: «Дуже приємно, цар».
Цілина — це вже не школа, а університет виживання. Бо все було зроблено шкереберть: усіх цікавили лише гектари засіяного, а потім — зібраного, і зовсім нікого не турбувало, як те збіжжя вивезти чи хоча б зберегти? Про людей так взагалі ніхто не дбав: викинули в чистий степ — у намети, і, як пригадує Степан Степанович, тут спасибі війні, добре навчила виживати. Тому врятувався, заздалегідь викопавши землянку, та й інших врятував. А тих, хто зустрів хурделицю в наметах, рятувати було нікому...
Якось посеред поля у зернорадгоспі «Донський» Енбекшильдерського району Кокчетавської області приземлився Ан-2. Варто зауважити, що трактори орали поле один за одним з уступом, бо працювали в загінці зранку і «до краю» — допоки солярка не кінчиться. З літака вийшли двоє — як з’ясувалося, Брежнєв і Кунаєв. Останній був у 1954-му трохи більшим начальником, ніж перший, бо майбутній багаторічний керівник Казахської СРСР Дінмухамед Ахмедович працював головою Ради міністрів республіки, а Леонід Ілліч — «всього лиш» другим секретарем ЦК Компартії Казахстану (а очолив республіку він тільки в 1955-му).
Начальство любить спілкування з «роботягами», а особливо в ті часи. Тому розговорилися. Коли молодий тракторист розповів, що він із Молочанська, Брежнєв пожвавішав. І не лише тому, що якийсь час після війни працював першим секретарем обкому саме в Запоріжжі, а тим, що родом із Молочанська була «Руда Полундра» — мова тут про Марію Педенко, одну із небагатьох молодих жінок, які самі попросились на плацдарм, відомий багатьом як «Мала земля», у Новоросійську. Бібліотекарю клубу бригади морської піхоти (її офіційна посада в ті дні) доводилося бути і санітаркою, і медсестрою, і куховаркою. У всякому разі Леонід Брежнєв запам’ятав дівчину і дуже тепло відгукнувся про неї у книзі спогадів. А сама Марія Петрівна ще в 1945-му видала вже свій «Фронтовий щоденник». Потім неодноразово поранена у боях вона довго хворіла і померла в 1957-му (37-річною). Похована ж ця мужня жінка на Байковому кладовищі в Києві...
Моторний човен — за роботу
Але повернімося до Степана Степановича. В 1955 році він почав службу в армії, звідки повернувся лише в 1959-му. Приїхав на батьківщину, де спочатку працював екскаваторником у «Запоріжалюмінбуді», а потім перейшов до тресту «Запоріжсільбуд».
Варто додати, що був він екскаваторником з великої літери. Адже простіше перелічити, що він в області за своє довге життя — 52 роки трудового стажу — не будував. Практично всі найбільші запорізькі заводи, окрім «Запоріжсталі» та «Дніпроспецсталі», три обласні лікарні, чотири районні. А ще найголовніші торгівельні та спортивні споруди тих часів.
Це вже не рахуючи його роботи за основною спеціальністю, тобто елеватори, тваринницькі комплекси тощо.
Нагороджували Степана Сала орденами, медалями грамотами та іншими відзнаками. А одна широка душа — нині покійний директор потужного запорізького заводу — за філігранну роботу подарував майстру своєї справи моторного човна, виготовленого умільцями на рівні найсучасніших на той час світових авіакосмічних технологій.
Однак це ще не все. Непростий і непоступливий чоловік, він міг постояти і за себе, і за інших. Рядовий екскаваторник був секретарем партбюро управління механізації згаданого вище тресту. Тут йому якось дуже стало в нагоді знайомство з Брежнєвим. Так, справді «по блату» вдалося «вибити» нову матеріально-технічну базу для свого управління механізації. А то роками тулилися, як сироти, під чужим парканом — ні відремонтуватися по-людськи, ні техніку зберегти.
Одне слово, тримав марку і працею, і принциповістю. А остання багатьом не дуже подобалася. Двічі його збиралися виключати з партії. Перший раз все закінчилося на рівні першого секретаря обкому Михайла Всеволожського. Вислухав той всі конфліктуючі сторони, вирядив із кабінету «скривджене» начальство та й каже: «Ото поки я тут, тебе, чоловіче, не зачеплять. А далі — з’їдять».
Власне, так воно і сталося. Вже під час перебудови була друга спроба, і тут вже довелося їхати в ЦК до Володимира Щербицького. До «самого», щоправда, не пустили, але питання зрештою утрясли. Бо совісно було відмовити чоловікові, який добивався їхати на відновлювальні роботи до Чорнобиля (не взяли, бо від Запоріжжя потрібні були тільки водії «КамАЗів»). А ось у вірменський Спітак, фактично зруйнований землетрусом, таки поїхав. Хоч було йому тоді вже за п’ятдесят...
Найактивніший вкладник Фонду миру
Хтось зауважить, що у нас було чимало в ті часи достойних «роботяг» — і працьовитих, і сміливих, і немовчазних. Однак ось ще одна важлива деталь стосовно Степана Сала. Протягом кількох десятків років він перерахував до Радянського фонду миру близько 11 тисяч повноцінних радянських карбованців. Пригадайте, скільки тоді коштувала «Волга», і погодьтеся, що тут пам’ятник потрібно ставити і покійній дружині Степана Степановича... До слова сказати, його «вклад у справу миру» (так тоді казали) був відзначений не лише грамотами та медалями фонду, а й кількома поїздками у складі делегацій цієї організації за кордон. Побував він ще за часів СРСР в Австрії, у кількох європейських країнах соцтабору, та й у далекому В’єтнамі теж.
У жовтні 1991 року колектив тресту «Запоріжсільбуд» виступив з клопотанням присвоїти Степану Степановичу Салу звання почесного громадянина Запоріжжя. Та, мабуть, владі не до того в ті часи було, і прохання без зайвого галасу проігнорували. В 2011 році вже побратими ювіляра (йому виповнювалося 75 років) знову звернулися до міськради з подібним клопотанням.
— Розумієте, виходить, що я жалітися прийшов не на звичні сьогодні життєві негаразди, які оточують людей старшого покоління, а на відсутність слави, — з посмішкою каже Степан Степанович. — Хоча мова про інше — адже мені вже так небагато треба. Але, погодьтеся, прикро, що два роки минуло, і хоча б хто з міськради просто зателефонував...
Щоправда, й негараздів не бракує. Ось «сватали» Степана Степановича очолити районну організацію «дітей війни». Відмовився: «Нікому ті «діти» з начальства не потрібні, а з протягнутою рукою ходити чи в президії десь посидіти, то тут я вже втомився».
P. S. На завершення уже наша невелика ремарка. Наприклад, щодо звання почесного громадянина. І справді, може, екскаваторник — це і не директор, і не генерал, тим більше — не космонавт. Але людина чесно відпрацювала все життя, і багато з тих, хто був поряд, саме за це її цінували й шанували. А сьогодні чомусь найчастіше шанують усіх загалом і ближче до свят. Ось прийде чергова червона дата, і міська влада знову і знову відрапортує про свою «отеческую заботу» стосовно ветеранів. Бо як ще не втратити нагоди вчергове потрапити на телеекрани. А коли без них, без тих екранів, то можна вже й без турботи. Адже люди старшого покоління до того звичні — переживуть...
Запоріжжя.
Фото Володимира ШЕРЕМЕТА.
