«Таке враження, що служба безпеки НДР, більше відома як Штазі, стежила за кожним німцем. Молодіжні організації були одним з об’єктів пильної уваги, як такі, котрі можуть перейняти західні цінності на шкоду ідеалам соціалізму» — це уривок із розповіді співробітниці Відомства уповноваженого в справах архівів Міністерства держбезпеки НДР у місті Лейпциг Габріеле Штайнбах, яка вже понад 20 років працює з колись секретними документами. Її розповідь — це не сухі статистичні дані про кількість томів, справ і співробітників секретної служби. Це історія її життя. Життя молодої продемократичної активістки, яких на кінець 80-х років минулого століття в Східній Німеччині ставало з кожним роком усе більше. Габріеле із чоловіком та друзями входила до складу групи політично активної молоді, яка спостерігала за проведенням виборів у Лейпцигу, виступала за возз’єднання Німеччини, брала участь у мітингах. Так вона з однодумцями потрапила в поле зору Штазі. Самі вони добре розуміли, що за ними стежать і що, можливо, один з них таємний агент. «Іноді я дивилася на своїх товаришів, намагаючись здогадатися, хто з них співпрацює з Міністерством держбезпеки. І впевнена, що в інших були такі само думки», — згадує Габріеле. Тоді вона багато б віддала, щоб хоч краєчком ока зазирнути в секретні папки й навіть припустити не могла, що скоро ці документи стануть загальнодоступними, а вона сама працюватиме в цьому архіві.
Габріеле прийшла на роботу в архів 1993 року й довідалася, що за їхньою групою справді стежили, і вона сама проходила в матеріалах служби під прізвиськом Лірика — так «гебісти» відзначили те, що вона писала вірші. А от інформатора, на щастя, у їхній групі не було.
КДБ по-німецькому
Міністерство державної безпеки НДР (Mіnіsterіum fur Staatssіcherheіt), неофіційна скорочена назва — Штазі, як і КДБ, є легендарною службою, чия робота наганяла жах на власних громадян. Спецслужба щільною сіткою обплутала всю країну — на відносно невелику НДР із населенням приблизно 17 млн. осіб у Штазі до 1989 року працювали майже 91 тис. офіційних співробітників, а понад 170 тисяч осіб співпрацювали з «гебістами» неофіційно. Ці люди писали доноси й складали досьє на тих, хто міг загрожувати режиму.
Архів служби безпеки, включно з регіональними відділеннями, — це 111 погонних кілометрів папок з документами, 41 млн. карток і 15,6 тис. мішків з пошкодженими матеріалами. 1989 року співробітники Штазі намагалися знищити документи всіма можливими способами: вогнем, водою й навіть розривали руками. Найважливіші документи були розірвані. Співробітники архівів дотепер відновлюють їх по шматочках, як величезний пазл, але понад 15 тис. мішків, як і раніше, залишаються нерозібраними.
З 1993 року архіви Штазі повністю відкриті для громадськості. Усі охочі можуть подати запит на одержання інформації, який буде виконано. І німці активно цим користувалися, особливо в перші роки. З 1993 року в архів надійшло понад 7 мільйонів запитів, 3 млн. з яких — це запити від приватних осіб надати всю інформацію, яку на них зібрало Штазі. А от 2014 року було подано лише 67 тис. запитів. Річ у тім, що багато хто свій інтерес уже задовольнив, та й відповідь можна чекати по три роки. Правда, особи похилого віку й хворі, які не можуть чекати так довго, одержують інформацію позачергово.
Таємне стає явним
А що ж в Україні? В Україні архіви СБУ відповідно до закону про доступ до архівів радянських спецслужб теж відкриті. У грудні 2015 року глава Служби безпеки України Василь Грицак і керівник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович оголосили про початок чергового етапу виконання згаданого закону — підготовки до передачі історичних матеріалів у майбутній Архів Українського інституту національної пам’яті.
За словами Василя Грицака, попит на інформацію, що зберігається в Галузевому державному архіві (ГДА) СБУ й архівних підрозділах регіональних органів, постійно зростає: 1 377 звернень громадян, 173 з яких — іноземних; майже 60% звернень стосувалися пошуку або надання інформації про зниклих або репресованих радянською владою родичів; 597 запитів про надання інформації організаціям, науковим установам, ЗМІ. 2015 року понад 400 осіб відвідали більш як 1100 разів читальний зал ГДА СБУ.
Нещодавно призначений директор Галузевого державного архіву СБУ Андрій Когут розповів, як Росія намагалася обмежити доступ до українських архівів КДБ. «За часів Януковича була спроба Російської Федерації укласти спеціальну архівну угоду між Білоруссю, Казахстаном, Росією, Україною й Вірменією. Дуже цікавим аспектом цієї угоди було те, що жодна із країн не мала права надати відкритий доступ до документа, якщо хоч одна інша країна проти цього заперечувала б. Фактично, це б повністю закрило доступ до будь-яких архівних документів. На щастя, тоді вдалося зупинити цю архівну угоду — з боку України вона не була підписана й не діє», — розповів Андрій Когут. У Росії ж дотепер діє мораторій на розсекречення документів КДБ.
Усього у фондах Галузевого державного архіву Служби безпеки України — майже 180 тис. одиниць зберігання (томів), створених у радянський період. Це становить понад 7 погонних кілометрів архівних документів.
«Якщо порівняти з республіками колишнього Радянського Союзу, з тими, де зберігалися архіви КДБ, то найбільший відкритий масив документів — власне, в нас», — зазначив А. Когут.
Одеса—Лейпциг—Одеса.
Габріеле Штайнбах з порваними документами.
Фото автора.
