Цьогоріч Лідія Басс відзначить своє 78-ліття. Але попри поважний вік вона продовжує працювати хірургом. Залишивши лікарню в окупованому Первомайську, Лідія Іванівна переїхала до прифронтового Лисичанська, щоб не лише рятувати життя людей, а й вселяти в них надію, віру, що війна на Донбасі незабаром закінчиться й можна буде повернутися додому.
Він розумів: медик не має наміру співпрацювати з новою владою
У лютому 2014 року в Первомайську з’явилися люди з георгіївськими стрічками, але серйозно до цього тоді не ставилися. А от коли на шахтах став знижуватися вуглевидобуток, почалося скорочення шахтарів — виникла тривога. Гірники — народ гарячий: немає роботи — починають обурюватися. А тут їм дають георгіївську стрічку, 200—300 доларів і пропонують піти в ополчення. Багато хто таку пропозицію прийняв, більше думаючи про те, як прогодувати сім’ю. Воювати не збиралися. У травні в місті вже було чути постріли, потім пішли серйозні справи. Утворювалося бандитське формування, яке й захопило міську владу.
— Коли в місті почалися інтенсивні обстріли, я продовжувала працювати, — розповідає Лідія Басс. — Біжу до лікарні й думаю: куди сховатися — під дерево чи за стіну? А хіба туди снаряд чи осколок не потрапить? Робочий день тривав доти, доки не прооперуємо останню людину. На той час багато хірургів виїхали з міста, та й досвіду роботи з вогнепальними ранами ні в кого не було. А я свого часу мала справу з «вогнепалами», військовими травмами, коли в Таджикистані була на курсах підвищення. Тоді до Ташкента привозили поранених з Кандагара й Кабула. Мені на курсах було нудно, і я вирішила у вільний час працювати. Пішла на швидку допомогу, але мене не взяли через те, що я не знаю таджицької мови. Порадили піти у військовий госпіталь. Там я й практикувалася.
Коли почалися воєнні дії на Донбасі, Лідія Іванівна з міста не виїхала. Спочатку з надією думала, що окупація ненадовго, а потім не могла залишити лікарню через брак лікарів. А оперувати доводилося багато, у тому числі й «ополченців». Вона — лікар, хірург і повинна рятувати людське життя.
Комендантом міста в той час був такий собі Іщенко на прізвисько «Малиш». Він 17 років просидів у в’язниці, мав декілька ходок і тюремні університети закінчив на відмінно. Лідер по натурі, він умів говорити, переконувати й контролювати. Спробував контролювати й хірурга Басс, яка вирізнялася незалежним характером. Прагнув приручити її. Для початку запропонував Лідії Іванівні очолити медичну службу бойовиків Первомайська, Ірминого й Стаханова, обіцяючи солідну зарплату в 500—600 доларів. Вона відмовилася, зіславшись на вірність хірургії. Але, маючи аналітичний розум і будучи непоганим психологом, «Малиш» одразу в усьому розібрався. Він розумів, що хірург не підтримує сепаратистські настрої й не має наміру співпрацювати з владою. Став до неї придивлятися.
Так сталося, що Лідія Іванівна змушена була через професійні потреби поїхати до Горська, який контролювали українські військові, і потрапила в штаб АТО.
— Там у мене попросили описати ситуацію — хто стріляє й звідки, — розповідає Лідія Іванівна. — На той час ми вже навчилися розрізняти, звідки б’ють і чим саме. Я показала ці точки на карті. З цього часу стала постійно передавати ЗСУ дані і, крім того, агітувати «ополченців» перейти на наш бік. Декільком мешканцям, які перебували на службі у бойовиків, я видала «липові» довідки про стан здоров’я, який забороняв їм тримати в руках зброю. Здебільшого таких людей переводили на господарські роботи. Ці хлопці потім почали повідомляти мені потрібну інформацію, а я передавала її в штаб АТО.
Для цієї роботи хірург мала два телефони. Зв’язок був дуже поганий, тому їй доводилося підніматися на горище лікарні, щоб знайти сигнал. Люди, які оточували її, були не дурні й розуміли, що приховується за цими таємничими походами на горище. Хтось мовчав, хтось цікавився: «Що це ви, Іванівно, так часто усамітнюєтеся?». Вона розповідала, що розмовляє з дочкою, яка живе в Києві, і колеги робили вигляд, що приймають її відповідь. Але одна з лаборанток одного разу запитала прямо, і Лідія Іванівна сказала дівчині правду. Ризикувала, звичайно. Але дівчина не видала. І взагалі, якби хтось із оточення Басс захотів її здати, то давно б уже це зробив.
Але її все-таки здали. Лідія Іванівна вважає, що це був хтось із тих лікарів, які повернулися додому, коли настала тиша. Кажуть, що коли про «розвідницю Басс» доповіли «Малишу», він був розлючений, а коли дізнався, що хірургу вдалося уникнути арешту, мало не оскаженів.
— А втекти мені допомогли ті два «ополченці», яких я переманила на свій бік, — посміхається Лідія Іванівна. — Ввечері вони надіслали мені повідомлення, що, якщо я до ранку не залишу Первомайськ, мене схоплять і кинуть у підвал. Навіть якщо я буду в операційній. Знайшлася людина, яка за великі гроші ризикнула вивезти мене з міста. Але перед своєю втечею я зателефонувала в штаб АТО, розповіла ситуацію. Мені порадили дістатися Брянки, де мене заберуть і вивезуть волонтери. Отож водій довіз мене до Стаханова, посадив на автобус до Брянки. Там мене вже чекали. Разом з волонтерами доїхала до Слов’янська, а звідти — у Київ до дочки.
А як без роботи?
З перших днів у столиці вона почала шукати роботу. Пішла у військовий госпіталь, але там її не взяли. Сказали, що у них працює багато іноземних хірургів, волонтерів, добровольців, які приїхали і допомогу надавати, і руку набити. Причому працюють безплатно і привозять багато різної медтехніки, препаратів як гуманітарну допомогу. А ще зробили натяк на вік: «Якщо хочете асистувати — будь ласка, а посад у нас немає». Деякий час Лідія Іванівна працювала в добровольчому медсанбаті ім. Пирогова, але навантаження тут було неповне, а вона відчувала в собі сили, бажання поділитися досвідом, відчути себе потрібною. Та й, якщо чесно, додому хотілося. Коли дізналася, що в Лисичанській міській лікарні потрібен хірург, через два дні вже стояла перед головним лікарем закладу. Подивився він на неї, важко зітхнув: вік... і назначив ургентним хірургом.
У Лисичанську спочатку Лідії Іванівні дала прихисток одна гарна знайома, однак через два тижні попросила квартирантку піти. Знаючи історію Лідії Іванівни, почала боятися, що може постраждати, якщо на подругу буде замах. Мовляв, бачили біля під’їзду якихось людей, які розпитували про Басс. Лідія Іванівна розуміла ситуацію й образи не тримала. Одного разу на вулиці в Лисичанську на неї вже був замах. Мабуть, «Малиш» ніяк не міг заспокоїться, що проґавив таку важливу птаху. Того самого вечора квартирантка пішла. Добрі люди допомогли винаймає куток. Сьогодні Лідія Іванівна знімає квартиру, за яку платить 1200 гривень плюс плата за комунальні послуги. Пенсія повністю йде на оплату оренди квартири, а на зарплату вона живе. Тож треба працювати.
Квартира в неї незвичайна. Одна кімната служить майстернею, а друга нагадує кабінет письменника. Комп’ютер, принтер, книги, папки з паперами, вирізки з газет. Лідія Іванівна вже видала сім книг і нині виношує сюжет майбутньої роботи з назвою «АТО? Війна!». А перша її повість вийшла 1997 року. У жодному творі немає нічого вигаданого, усе взято з життя. Романи й повісті Лідія Іванівна видає переважно за власні кошти.
— Розповіді військовослужбовців, з якими я спілкуюся, допомагають працювати над сюжетом. Я не довіряю «ящику». Війна навчила чимало, але не всіх. Деяку категорію людей я відношу до соціального болота. Їхня позиція проста: тільки б не стріляли, тільки б усе було в магазинах. Гадаю, що ті, хто любить Путіна, не мають жити в Україні. Прапор у руки, валізу в зуби — і гайда туди без права на повернення. Жорстоко? Але справедливо, — каже Басс.
Коли вона тікала з Первомайська, взяла лише найнеобхідніше. Комп’ютер, зрозуміло, залишився вдома, а там було майже 150 сторінок майбутньої книги. Її квартира також постраждала, як і решта в місті. Були розбиті всі вікна, але сусіди з майданчику подбали про речі, тому комп’ютер вцілів. Як і колекція вишитих картин, численні коробки з нитками. Знайшлася людина, яка допомогла все це перевезти до Лисичанська, тому Лідія Іванівна продовжує своє улюблене заняття — вишиває картини різних сюжетів. Їх у колекції — кілька десятків. Попри те що 22 картини ще залишилися вдома в Первомайську, Лідії Іванівні вистачило робіт, щоб організувати свою виставку в Києві. Донька допомогла.
Від комп’ютера — до вишивки, від вишивки — до комп’ютера. Це у вільний час. А в робочий у неї в руках скальпель.
Луганська область.
Лідія Басс.
Фото автора.
