Горбачовська перебудова дала можливість відкрити багато таємниць більшовицької влади. Серед таких — і Всесоюзний перепис населення 1937 року, який сталінське керівництво спочатку визнало успішним (організаторів відзначили орденами), а потім оголосило дефектним, бо, мовляв, результати виявилися неприйнятними, всі його матеріали засекретили, а щойно нагороджених — розстріляли.
Тож, інформують російські, а вслід за ними й окремі українські дослідники, результатам цього перепису треба довіряти, оскільки він, так би мовити, скроплений кров’ю. «Найбільш об’єктивним документальним свідченням про великі втрати від голодомору, — стверджував професор Станіслав Кульчицький 31 січня 1990-го на засіданні вченої ради Інституту історії УРСР, — є перепис населення 1937 року, оскільки дані перепису 1939-го були сфальсифіковані».
У тому, що Сталіна не влаштовували результати перепису, які виявилися на кілька мільйонів меншими, ніж він уже проголошував з високих трибун, ніяких сумнівів немає. Інша річ, чи можемо ми оцінювати наслідки цього перепису як справді повноцінного й придатного послужити для реального визначення тих змін, які відбулися в СРСР щодо руху населення за період з 1926-го по 1937 рік. І якщо взяти до уваги, що демографію насамперед цікавлять проблеми відтворення, розселення й міграції населення, то чи відповідає цим вимогам база даних Всесоюзного перепису 1937 року?
На жаль, не зовсім. Скажімо, перепис 1897-го мав запитання: «Чи народився тут, а якщо не тут, то де саме (губернія, повіт, місто)», а перепис 1926-го вимагав відповісти «де народився і скільки часу проживає тут».
Завдяки цьому можна було з’ясувати, скільки людей мешкає в конкретному населеному пункті постійно, а також скільки прибуло і звідки. Тобто можна було визначити міграційні потоки всередині республік, областей і в цілому СРСР. За матеріалами перепису 1926 року видно, що збільшилася на 36 відсотків імміграція в Україну осіб, які народилися за її межами. Якщо 1897-го таких було 1.038.211 осіб, то в 1926-му — 1.409.222.
Однак, якби ми поцікавилися такими результатами перепису 1937 року, то їх не одержали б, оскільки аналогічне запитання під час опитування громадян у січні 1937-го зникло і з питальника, і з інструкції перепису від 28 квітня 1936 року, яка була підготовлена для переписників. Відома російська дослідниця В. Жиромська про це пише так: «В целях изучения миграционных процессов в стране в переписной лист 1926 г. была введена группа вопросов о месте рождения и продолжительности проживания в месте проведения переписи. Эта группа включала целый комплекс подвопросов: где родился; если не здесь, то где (требовалось назвать губернию, уезд, волость или город). В последний раз примерно в тех же формулировках эти вопросы и подвопросы встречались в первом варианте переписного листа 1937 г. В последующих проектах и переписных листах 1937-го и 1939 г. эти вопросы сняты, поскольку в обстановке массового насильственного переселения раскулаченных они приобрели опасную остроту».
Хто викреслив вказані запитання з переписних листів, засвідчив начальник Центрального управління народногосподарського обліку Держплану СРСР Краваль, який у жовтні 1936 року на нараді інспекторів Москви сказав, що «переписной лист краткий, ясный и глубоко содержательный, с первого до последнего вопроса был написан лично товарищем Сталиным».
Проте Сталіна результати перепису не задовольнили, відтак їх вирішили анулювати. У постанові Ради Народних Комісарів СРСР від 26 вересня 1937 року зазначалося: «Ввиду того, что Всесоюзная перепись населения 6 января 1937 г. была проведена Центральным Управлением Народнохозяйственного Учета Госплана СССР с грубейшим нарушением элементарных основ статистической науки, а также с нарушением утвержденных Правительством инструкций, Совет Народных Комиссаров Союза ССР признал организацию переписи неудовлетворительной и самые материалы переписи дефектными».
Чим це обернулося для нас сьогодні? А тим, що недобросовісні науковці та політики можуть маніпулювати результатами названого перепису. Наприклад, російські історики, які раніше не визнавали голодомору 1932—1933 років в Україні, тепер хочуть довести, що на теренах Росії був такий же голод, а в окремих регіонах, мовляв, у процентному відношенні втрати сільського населення від нього були вищими, ніж в УСРР.
Згадана В. Жиромська, зокрема, в «Российской газете» (6 декабря 2006 г.) пише: «...Четыре как минимум региона тогдашней РСФСР — Саратовская область, АССР Немцев Поволжья, Азово-Черноморский край, Челябинская область — пострадали больше, чем Украина. Ее сельское население уменьшилось на 20,4 процента, это очень много, но общее население уменьшилось не так уж сильно — всего на 1,9 процента. Это значит, что миграцию украинского сельского населения поглощала в основном украинская же индустрия».
Справді, такі дані зафіксовані Всесоюзним переписом 1937 року. Але він не відповідає на запитання, куди поділися, скажімо, саратовські селяни? Адже про широкомасштабний голод на Саратовщині раніше не було повідомлень. Не належить цей регіон і до переліку адміністративно-територіальних одиниць, звідки вивезли більшість сільського населення як куркулів. Тим паче що інший російський історик В. Земсков на основі архівних даних стверджує, що в 1930—1931 роках з Нижньої Волги (крім Саратовщини, це і Сталінградщина та Астраханщина) таких вивезли всього 30.933: Північний край — 5.566, Урал — 1.878, Казахстан — 18.092.
І перевірити нічого неможливо, бо перепис не має графи про місце народження людини. Можливо, вони й справді осіли по навколишніх містах, де різко зросло населення порівняно з 1926 роком? Офіційні дані стверджують, що міста Нижньоволзького краю збільшилися за 11 років між двома переписами так: Саратов з 212.395 до 351.326 — 165,4 %, Балашов з 26.821 до 50.275 — 187,4 %, Сталінград з 153.502 до 392.088 — 255,4 %, Астрахань з 183.254 до 234.332 — 127,8 %, Енгельс з 34.167 до 56.988 — 166,8 %.
Це ж туди Нижньоволзький крайком у роки першої і другої п’ятирічок, за словами тієї ж В. Жиромської, направляв тисячі людей на будови. А ще ж поряд виріс Магнітогорськ, а недалеко від нього — Орськ, де кількість жителів зросла на 463,2 відсотка.
Якби перепис 1937 року був повноцінним, то ми знали б також, наскільки приросли саратовцями Москва, Ленінград, Воронеж, Казань, Пенза, Горький, Новосибірськ, Томськ. І не можемо обійти увагою висновок ще одного російського дослідника М. Платунова, який 1976-го в своїй монографії «Переселенческая политика Советского государства и ее осуществление в СССР (1917 г. — июнь 1941 г.)», зокрема, зазначав, що на початку 1930-х років з районів Поволжя спостерігалося зростання кількості переселенців, а з України, навпаки, різке його скорочення.
Названа російська дослідниця В. Жиромська, до речі, прямо не пише в цитованій праці, що головна причина зменшення сільського населення тієї ж Саратовщини — голод. І пензенський професор В. Кондрашин, копіюючи її порівняльну таблицю регіональних втрат у своїй монографії «Голод 1932—1933: трагедия российской деревни», також не заявляє, що це саме голод призвів до такого катастрофічного зменшення сільського населення вказаного регіону. Це так думає український історик В. Кульчицький, який при цьому ще й критикує російського колегу за те, що в того «таблиця з регіональними даними про зменшення сільського населення між двома переписами розміщена в іншому місці книги і не пов’язується з сюжетами про вилучення всіх нехлібних продуктів і запровадження блокади краю». Мовляв, «так автор уникає висновку про геноцид, який напрошується під час співставлення чесно описаних у книжці елементів каральної акції».
Зовсім інша ситуація з переписом 1926-го. Він, скажімо, чітко вказував, куди спрямовувалася міграція з Саратовщини: Азербайджан — 35.264 осіб, Республіка Німців Поволжя — 11.554, Самарська губернія — 13.749, Астраханська — 19.601, Сталінградська — 17.524. А загалом вихідців Саратовщини в інших регіонах СРСР нараховувалося тоді 328.061.
А скільки їх перемістилося з місця народження за 1926—1937 рр., Сталін заборонив знати.
Можна, до речі, згадати і про урбанізацію Челябінської області за зазначений період: кількість населення обласного центру зросла з 57.655 до 256.871 осіб, що становить 445 відсотків. Зрозуміло, що постає цілком логічне в цій ситуації запитання: де взялися люди для Магнітогорська (152.385 осіб), якого в 1926-му взагалі не існувало?
А різке збільшення міського населення Західносибірського краю: Новосибірськ чисельно зріс з 117.863 до 360.080 осіб — 305 відсотків, Сталінськ з 3.882 до 158.035 — 4.071, Кемерово з 21.726 до 124.682 — 573,9, Прокоп’євськ з 10.717 до 96.661 — 901,9 відсотка.
Тепер щодо поглинання українського селянства місцевими будовами перших п’ятирічок. На 1 січня 1926 року сільського населення в УСРР нараховувалося 23.961.707 осіб. За розрахунками авторитетного українського демографа того часу А. Хоменка, на 1 січня 1931-го воно мало зрости до 25.532 тисяч, враховуючи те, що його середньорічний приріст становив 1,81 відсотка.
Справді, у зв’язку з форсованою індустріалізацією українське село залишило чимало селян, з УСРР було вислано куркулів у 1930—1931 роках 63.817 родин: у Північний край — 19.658, на Урал — 32.127, у Західний Сибір — 6.556, у Східний Сибір — 5.056, до Якутії — 97, в Далекосхідний край — 323. Крім того, після перепису 1926-го з УСРР переселилося на союзні колективні фонди майже 100 тисяч селян.
І от після всіх цих масштабних депортацій і добровільних переселень, вимушеного переходу частини наших селян у лави городян у період першої п’ятирічки станом на 1 жовтня 1932 року сільського населення в УСРР нараховувалося 24.674 тисячі осіб, як подано в офіційних документах. А за переписом 1937-го його виявилося тільки 18.825.842. А де ж інші, а також ті, які народжувалися після жовтня 1932 року до січня 1937-го? (За даними професора С. Кульчицького приріст становив у цілому по УСРР: 1934-й — 88,2 тисячі осіб, 1935-й — 417,2, 1936-й — 533,7 тисячі). Принаймні дві третини з них, а це майже 700 тисяч осіб, мали б додатися до визнаної владою кількості селян наприкінці 1932 року. Тобто мінімум 25.370 тисяч ще мешкали тоді в українському селі. А знайшлося на початку 1937-го в українському селі — ще раз нагадуємо цю катастрофічну цифру — тільки 18.825.842. Від цієї кількості ще треба відмінусувати переселених росіян і білорусів у вимерлі українські села. Окреме питання — втрати від голодомору в 1932 році, які тут також не враховані, бо треба продовжувати пошук документів.
Але де ж поділося з початку 1933-го щонайменше шість з половиною мільйонів сільських мешканців?
Невже й справді всі вони стали городянами, яких за переписом 1937 року нараховували 9.561.767? Згідно з міським переписом 1931-го в УСРР було 6.098,9 тисячі жителів, у другому кварталі 1932-го одержували продовольчі пайки 6.762 тисячі, станом на 1 жовтня 1932 року — 7.235 тисяч (на цей час фігурує й ще одна цифра згідно з вимогами на централізоване продовольче забезпечення — без залізничників і водників, яких з родинами рахували понад мільйон, — 7.918 тисяч). Однак на 1 січня 1933-го кількість тих, хто мав продовольче забезпечення від держави, була обмежена 7.308 тисячами (без залізничників і водників).
Тож українські міста й робітничі селища зросли з початку 1933 року лише десь на мільйон — півтора мільйона осіб. І ніким не доведено, що ця кількість мала тільки українське походження, оскільки численні документи свідчать про те, що вже з початку масштабної індустріалізації на новобудови УСРР завозили переважно робочу силу з Росії й Білорусі.
Особливо це стосується півдня і сходу України, де закладалися промислові гіганти. Хмари вербувальників розлітаються по всіх регіонах Росії й Білорусі з метою набрати побільше робочої сили насамперед для Донбасу, хоча чимало необхідних спеціалістів було і в українських селах. Скажімо, заступник завідувача відділу ринку праці Наркомату праці УСРР Полтавченко 1 липня 1927 року не підписав посвідчення про набір вербувальником Луганської біржі праці І. Я. Раконіним 300 мулярів, 200 теслярів і 150 каменоломів у Брянській і Орловській губерніях, зазначивши, що цей контингент можна набрати в Гніванському районі Вінницького округу.
І знову, як справедливо зазначає З. Лихолобова, на Донбас стікалися селяни-відходники, переважно з Росії — Рязанської, Курської, Орловської, Воронезької, Тамбовської та інших губерній. Так, улітку 1927-го, за свідченням цього автора, серед робітників-сезонників, які прибули на Донбас, неукраїнці (здебільшого вихідці з російських губерній) становили приблизно 70 відсотків.
Щось схоже було і в Подніпров’ї, що викликало протести українських письменників: «На Дніпробуд не пускають ні одного робітника-українця, а створюють російські колонії, російські фабрично-заводські центри в серці України».
Такий підхід до справи забезпечення робочою силою українських новобудов триватиме й надалі. Так, 16 листопада 1930 року новий план вербування робітників для шахт Донбасу з-поза меж УСРР затверджується в таких цифрах: з Білорусі — 1.100 для тресту «Артемвугілля», Центрально-Чорноземної області — 1.050 для «Донбасантрациту» і 1.600 — для «Сталінвугілля», а зі Смоленщини — 1.250 для «Луганськвугілля». А ще ж мали для підприємств Донбасжитлобуду завербувати 4.000 робітників поза межами УСРР.
Те саме повторилося і в 1931-му. Тоді 11 будконтор тресту «Донбасжитлобуд» виділили вербувальників: у ЦЧО — 29, до Татарстану — 10, Білорусі — 12, Західної області — 6 і в УСРР — 10. Такий територіальний розподіл був зумовлений тим, що наряди передбачали набір з УСРР тільки 9.100 робітників, а 14.900 — з-поза її меж. Станом на 10 жовтня 1931 року з України було завербовано 225, а з-поза меж її — 5.010.
Постановою директивних органів на ІІІ квартал 1931 року планувалося завезти для шахт Донбасу з ЦЧО 7.000, але нове завдання передбачало вже іншу цифру — 20.000, з Татарстану відповідно 4.000 і 10.000, Західної області — 2.000 і 6.000, Північнокавказького краю — 2.500 і 5.000. Тобто замість 15.000 робітників з Росії вже завозили 41.000.
Крім того, восени 1931-го планували з військових частин завербувати для роботи на Донбас і для Дніпробуду (2.500) 25 тисяч робітників.
І навіть у 1932—1933 роках, коли тисячі голодних українських селян кинулися рятуватися до промислових підприємств, де видавали пайки, їх не поспішали там підтримати. Скажімо, на шахти тресту «Кадіїввугілля» в жовтні 1932-го на роботу приймали здебільшого не голодних українських селян: з України — 118 осіб, Татарстану — 403, Білорусі — 125, Центрально-Чорноземної області — 194, Західної — 14. 26 жовтня 1932 року політбюро ЦК КП(б)У постановило, що з 48.961 необхідного робітника для вугільних шахт Донбасу на четвертий квартал 1932-го 20.000 повинна покрити Україна, а 28.961 — БСРР і РСФРР. Зокрема, з БСРР мали надіслати 8.200 осіб, Татарстану — 9.000 і ЦЧО — 11.760.
У пропозиціях Дніпробуду зазначалося, що на 1932-й необхідно було залучити до 30.000 кваліфікованих робітників. А оскільки, мовляв, Україна дати не може, поставити питання «про відведення Дніпробуду районів вербування на кваліфіковану робочу силу безпосередньо НКП СРСР по РСФРР. Для покриття заявки на робочу силу на 32 рік вважати необхідним надати Дніпробуду не менше 25 відходницьких районів, з яких 15 монопольних з такою розбивкою: 10 районів по ЦЧО, 10 — по Західній області, 5 — по Костромі чи Вятці...»
А 18 січня 1932-го заступник начальника відділу найму Дніпробуду Овчинников просить Наркомат праці УСРР додатково включити в заявку робочу силу з-поза меж України. Зокрема, висловлювалося прохання набрати в ЦЧО 300 мулярів-шамотчиків і 300 мостовників.
І хоч перепис 1937 року не дає можливості встановити, скільки українських селян депортували з УСРР як ворогів, скільки з них за оргнабором залишило рідну землю, скільки перебралося до міст, а скільки, голодних, прийняла сира земля в 1932—1933 роках, а первинні документи з цих питань недоступні, все ж таки дані про кількість населення наприкінці 1932-го — на початку 1933-го, які стосуються централізованого забезпечення продовольством, дають підставу вважати, що висновок нашої діаспори про втрати під час голодомору щонайменше семи мільйонів осіб треба прийняти за основу для подальшого пошуку.
За таких обставин, природно, справді необхідно погодитися і з висновком німецьких дипломатів, які писали з Харкова 11 грудня 1933 року: «Голод в Україні забрав мільйони людських життів на селі. З достовірних джерел відомо, що за офіційними оцінками сім мільйонів жертв не становлять великої втрати, але це означає, що знищено четверту частину селянства, що навіть порівняно із жертвами світової війни є страшним числом».
Відтак стає зрозумілим, з якою метою запитання про місце народження зникло і з перепису населення 1937-го, і з наступного — 1939-го: приховати втрати насамперед від голодомору 1932—1933 років, щоб українці чи казахи не могли дошукатися правди.
На Першій республіканській конференції, присвяченій стану і завданням демографічної науки, що відбулася в жовтні 1966-го в Києві, П. Пустоход, зокрема, порушив і таке питання: «Необхідно поставити під час перепису якесь запитання, дані з якого дали б змогу вивчати міграційні процеси. У переписах 1939-го і 1959 р. такого запитання не було. Дуже корисним щодо цього було запитання про місце народження, яке ставилося під час переписів 1897-го, 1920-го і 1926 р...»
Півстоліття тому, як бачимо, в умовах тоталітарного комуністичного режиму українські радянські демографи мали мужність сказати про те, чого найбільше злякався Сталін під час перепису населення 1937 року. Сучасні ж українські демографи, на жаль, старанно оминули це питання, як можна зрозуміти з їхньої колективної публікації «Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932—1934 рр.» (Український історичний журнал. — 2015. — № 4). Вони звернули увагу на визначення втрат від голоду в містах, що можуть виявитися смертями тих же селян, які голодними помирали масово і там.
Згаданий вище А. Хоменко наголошував: кількість українців у межах СРСР з 1897-го по 1926 рік збільшилася на 54,2 відсотка, а росіян —тільки на 42,5. Якщо врахувати, що природний приріст населення України в 1924-му становив 665.813 осіб, у той час, коли 47 губерній РСФРР дали лише вдвічі більший — 1.455.720, а Франція — 72.216, то справді частка українців і в Україні, і в цілому по СРСР ставала в другій половині 1920-х років чимраз більшою, тоді як відсоток росіян зростав повільніше.
Однак два всесоюзні переписи населення засвідчили зовсім іншу динаміку руху українського населення, особливо порівняно з 10 найбільшими націями СРСР:
Особливо це показово в Росії. Українське центральне бюро Раднацмену Наркомату освіти РСФРР, яким керував Володимир Гадзінський, 1923 року «склало наочну мапу етнографічного розміщення українців у Росії, яких по матеріялах Бюро нараховується 7.128.365 душ». У РСФРР в 1926-му українців нараховувалося 6.948.381, а 1937-го — 3.087.022.
Щоправда, в окремих регіонах Росії, які називають «местами не столь отдаленными», кількість українців зросла: у Карелії стало більше в 30 разів (з 700 осіб до 22 тисяч), у Красноярському краї — в 3,5 разу (відповідно 15 тисяч і 52 тисячі), в Новосибірській — в 2,5 разу (60 тисяч і 141), в Челябінській області — більш як у 5 разів (12 і 73 тисячі). У Читинській з 7 тисяч до 38 тисяч...
Що стосується втрат казахів, то тут, вважаємо, не можна погоджуватися з висновком В. Жиромської, яка безапеляційно заявляє: «Складывается впечатление, что Казахстан, входивший в начале 30-х годов в РСФСР, оказался одним из самых вымерших регионов Советского Союза. На самом деле казахи, не желавшие заниматься земледелием, поступили умнее всех: сели на коней, откочевали в Китай, переждали суровые годы и тогда уже вернулись (справка ИРИ РАН)».
Не всі казахи перекочували до Китаю. Але попри великі втрати від голоду, багато казахів змогли врятуватися в навколишніх регіонах, зокрема в Росії, де їх прийняли, не виганяючи голодних, як це робили росіяни з голодними українцями, особливо після того, як Сталін особисто написав 22 січня 1933-го постанову про заборону виїзду нашим селянам і кубанцям за хлібом. Та само В. Жиромська, до речі, наводить ось такі дані: казахів у РСФРР в 1926 році було 52 тисячі, а в 1937-му — 300 тисяч. Ця кількість зросла і у традиційних для їхнього проживання областях (в Оренбурзькій — з 21 тисячі до 70 тисяч, Омській — з 24 тисяч до 50 тисяч), і в нових районах — Саратовській, Челябінській і Новосибірській областях, Республіці Німців Поволжя, Дагестані — від 10 до 25 тисяч, у Сталінградській — 71 тисяча.
Ось такі думки виникають при уважному аналізі «чесного» перепису населення 1937 року.
Володимир Сергійчук, доктор історичних наук.
Сім’я після розкуркулення перед їх будинком у селі Удачне Донецької області. 1930-ті роки.
Фото з інтерактивного атласу голодомору, створеного Українським науковим інститутом Гарвардського університету.
