Часом з’являються публікації, які активно протистоять процесам реформування вертикалі влади. Вбачається у цьому мало не втрата державності.
Спробую висловити власну точку зору.
Що таке централізація? Централізація, це коли майже всі ресурси, що забезпечують життєдіяльність у країні, перебувають у руках центральної влади. Це коли люди, прагнучи вирішити питання місцевого значення, такі, як ремонт ганку та сходів у школі, ремонт клаптика дороги, налагодження освітлення вулиці, вивезення сміття тощо звертались до... не повірите до кого!!! — до Президента України!
Саме так, до Президента! Авторитетно вам про це заявляю, оскільки три роки очолював приймальню Президента України в Миколаївській області з 2005-го по 2007-й рік. Усей цей людський біль щодня проходив через мої руки у вигляді десятків і сотень звернень, що свідчило про безпорадність і недієздатність місцевої влади, особливо на рівні села, селища, районного міста, де досі у людей зневіра у власні сили і можливості.
Проте хіба ж люди винні у тому, що тільки у такий спосіб можна було вирішити проблеми громади, бо чудово знають, фінансові, майнові ресурси — у ЦЕНТРІ. Повноваження так само. Де гроші, там і повноваження!
ЦЕНТРОМ міг бути район, це могла бути область, уряд чи Президент, залежно від масштабу проблем. Але чомусь не сільська і не селищна рада (хоча там мали б розв’язуватися більшість із проблем), не сільський і не селищний голова, який за визначенням у хронічній ситуації безгрошів’я був приниженою, залежною від центральної влади людиною. Все, що залучалось у громаду — давалось йому через образливу позу «людини з протягнутою рукою». Звідси і притаманний нашому суспільству суцільний патерналізм, очікування того, що все спустять з «гори», звідси і адміністративний ресурс, звідси і розуміння, що всі питання вирішуються виключно «на горі», — хоч гопки скач!!!
Для простої людини, яка проживала у селі, хто після цього була держава? Монстр? Ні, гірше — кат! І у такий спосіб роками нівелювалась, руйнувалась українська державність. Держава в очах простої людини у всьому була винна, як та невістка в українському фольклорі! Адміністраторам, управлінцям нав’язувалась така собі поведінка хитруватості, української меншовартості, шароварщини, відсутність гідності. Бути сумлінним, вимогливим, — якщо не каралось, то висміювалось... Хіба не так?
Що таке ДЕцентралізація? Це коли центр уперше за неповні чверть століття нашої історії добровільно позбавляється частини повноважень і фінансів і передає їх на користь виконкомів (які формуються відповідними сільськими, селищними, міськими радами) об’єднаних (укрупнених) територіальних громад, просто спроможних громад, тобто з ЦЕНТРУ на МІСЦЯ органам місцевого самоврядування. При цьому НА МІСЦЯ передається (вже передана з 28 грудня 2014 року за результатами бюджетної децентралізації) і значна частина фінансових ресурсів. За місцевими бюджетами державою закріплено стабільні джерела доходів, значно розширена дохідна база місцевих бюджетів. На МІСЦЯХ з’являються і повноваження, і ресурси. Як розпорядитися всім цим — особиста відповідальність громади і тих, кого вона обрала.
Важливо зрозуміти, що децентралізація та передача повноважень -це принцип (головний напрямок), за яким нині реформується місцеве самоврядування та територіальна організація влади. Принцип, який забезпечить об’єднання на місцях інтересів людей, бізнесу і держави. Забезпечить здійснення у практичній площині кроків назустріч приведення інституту місцевого самоврядування у відповідність із принципами побудови місцевої влади, викладеними в Європейській хартії місцевого самоврядування.
Далі декілька рядків щодо необхідності реформи місцевого самоврядування.
Почну зі слушного прикладу децентралізованих Швейцарії, Данії, Швеції, де проведена реформа децентралізації, де інститут місцевого самоврядування повноцінно працює, де вже згадані 90 % всіх місцевих проблем розв’язуються на місцях, де люди у своїй більшості не переймаються прізвищами президента країни чи прем’єра. Знають свого, умовно кажучи, сільського, селищного голову, оскільки всі ресурси і послуги отримують через нього, — до нього всі запитання. Такі держави не лихоманять майдани чи антимайдани. Держава там — свята, незаймана річ, вона не дублює повноваження і владу місцевих еліт, вона передала більшість повноважень і ресурсів на вирішення туди, де вирує життя, де є відповідальність. Тому така держава — для людей, а не навпаки. Така держава очими їх громадян — ПОНАД УСЕ! Тож ефективно діючий інститут місцевого самоврядування є стрижнем заможної держави, запорукою її незалежності і добробуту громадян.
Як у нас на Миколаївщині з місцевим самоврядуванням? Судіть самі. Повноцінно місцеве самоврядування у нашій області діє в п’яти містах обласного підпорядкування: Миколаїв, Очаків, Вознесенськ, Южноукраїнськ, Первомайськ і в Куцурубській об’єднаній територіальній громаді, — що охоплює 3 % території області. На решті території місцеве самоврядування закінчується кордонами села, селища. Ззовні керує районна, обласна державні адміністрації, держгеокадастр (держкомзем).
Знаєте, наші міста обласного підпорядкування в існуючій українській системі державного управління — міста-фантоми, володарі Магдебурзького права серед радянського середньовіччя.
Селяни досі не знають, що таке місцеве самоврядування, а щодо тих, кого присилають з Києва, думають, їх присилають на «царування». Деякі більш уважні і з досвідом вважають, що райдержадміністрації й облдержадміністрації в цілому по Україні давно перетворились не просто в атавізм і прообраз радянської системи виконавчої влади, а в справжні райкоми й обкоми правлячої партії — як раніше КПРС — нічого спільного з державним управлінням, «попереду потяга» відданість суто вузькопартійним інтересам. Така і кадрова політика за принципом антиселекції: керівник-карлик підбирає під себе ще меншого карлика-підлеглого, щоб не зміг «переплюнути».
Треба ламати хребет цій системі? Мабуть, так! На щастя, чинний Президент це розуміє. А безхребетними є ті, хто не бажає реформ.
Замислімось!!! Ми в сучасній Україні 21-го століття маємо майже ту ж саму систему державного управління, як і в УРСР, де місцеве самоврядування не визнавалось!!!
Ми досі в системі державного управління маємо мертві за формою й за змістом структури, несумісні з існуванням справжнього українського народовладдя.
За Олегом Покальчуком: два світи — дві системи в одному помешканні, тобто в країні.
Щодо т. з. особливого статусу окупованих ворогом територій. Я проти особливого статусу! Проте його немає і ніколи не буде, проект змін до Конституції не передбачає жодного особливого статусу для Донбасу! Йдеться про можливість специфічного порядку здійснення місцевого самоврядування в окремих адміністративно-територіальних одиницях Донецької і Луганської областей. На що буде окремий закон. Решта фантазувань — від лукавого.
Вірю, переможемо! А бандити сидітимуть у тюрмах, запевняю вас!
Валентин БОЙКО, директор Офісу реформ Миколаївської області, позапартійний.
Валентин Бойко.
