Суходільна лінія розмежування між Україною та Російською Федерацією становить майже 1960 кілометрів, з них територією Сумщини проходить 560. Аби «лінія» стала повноцінним кордоном, необхідно дуже багато зробити. Торік виділили і повністю освоїли майже 400 млн. грн. бюджетних коштів, завдяки чому було прокладено 230 км протитанкового рову та 115 км рокадної дороги, збудовано 72 км загороджувального паркану, поставлено 32 спостережні вежі, облаштовано кілька опорних пунктів та виконано деякі інші важливі роботи. Все — на територіях Чернігівської та Харківської областей.

 

За рахунок внутрішніх ресурсів

 

План інженерно-технічних заходів затверджений урядовим розпорядженням № 439-р від 14 травня 2015-го, ним же розписано фінансування. Згідно з цим документом, на Сумщину минулого року не було виділено ні копійки. Незважаючи на це, там щось робилось. За чиї гроші? Як сказано у письмовій відповіді з Сумського прикордонного загону — «за рахунок бюджетних коштів у рамках відомчих програм, волонтерів, небайдужих громадян, а також із залученням військової інженерної техніки та техніки Сумського облавтодору».

 

За словами помічника начальника та керівника прес-служби Сумського прикордонного загону Романа Ткача, за рахунок внутрішніх резервів відомства на облаштування кордону було виділено майже 3,6 млн. грн. На ці гроші в регіоні оновили та проклали з нуля 8 км протитанкових і 28 км протитранспортних ровів, облаштували понад 10 км загорожі з колючого дроту, проорали 323 км контрольно-слідової смуги та збудували кілька оборонних об’єктів. Основні зусилля були зосереджені на облаштуванні трьох міжнародних пунктів пропуску: «Бачівськ», «Катеринівка» і «Юнаківка». Розташовані ці пункти відповідно у Глухівському, Роменському і Сумському районах. Тут встановили металеве сітчасте секційне загородження загальною довжиною 6,2 км. У Сумському прикордонному загоні, звичайно ж, усвідомлюють: агресора, раптом він наважиться на штурм, така перешкода не зупинить. Тому її функціональність у документах оцінюється дуже скромно: «З метою прикриття флангів та ускладнення руху правопорушників в об’їзд пунктів пропуску». Тобто, головне завдання загороджувальних конструкцій на кордоні — не унеможливлення його перетину ворогом, а «ускладнення». Однак маємо те, що маємо, і навіть це далеко не скрізь.

 

Перша лінія схожа на перший млинець

 

Щоб подивитись, який вигляд має сьогодні розташована уздовж кордону перша загороджувальна лінія, ми вирушили до Юнаківки. Доводилось тут бувати й раніше, востаннє — коли вже починались проблеми з «великим сусідом», але на той час вони обмежувались лише кілометрами хур, які не впускали — не випускали на кордоні. Тоді треба було з’ясувати, хто винен у чергах на пропускних пунктах і що треба зробити, аби вони «розсмоктались». Було це 3 роки тому, і мені навіть вдалося зробити фото пункту пропуску із того боку, на якому написано слово «Росія». Але цього разу Роман Ткач одразу ж застеріг: спрямовувати об’єктив на північний схід не лише небажано, а й небезпечно. Бо хто знає, що в голові у колишнього «старшого брата»?

 

Біля в’їзного шлагбаума молодший інспектор прикордонної служби Олександр Пільтієнко ретельно перевіряє наші документи. Звичайно ж, він усіх, окрім мене, добре знає в обличчя, але статут є статут. Потім нам видають бейджики — там написано, що маємо право тимчасового перебування на території пункту прикордонного пропуску. Зійшовши з засніженого асфальту, ми прошкуємо вздовж зеленої металевої сітки, увінчаної нагорі колючою спіраллю. Точніше, ріжучою, бо такий тепер осучаснений варіант колючого дроту: замість схожих на цвяхи шпичаків він «оздоблений» гострими, як бритва, лопатями. Однак замість страху перед ними відчуваю розчарування: при середньому зрості до гострого вершечка бар’єра неважко дотягнутись рукою, і якщо мати в кишені елементарні кусачки, можна перетнути «смугу перешкод» без жодних травм.

 

Уздовж загорожі у снігу продавлена колесами автомобіля глибока колія, праворуч — залізобетонні стовпчики, обплутані, ніби павутиною, класичним колючим дротом. Це і є Росія: до неї якихось 30 метрів. За дротом лаштується об’єкт — кілька невеличких будівель, але людей ніде ані душі. Нас із Романом Ткачем супроводжує інспектор прикордонної служби Віталій Терещенко. Дорогою він розповідає, що український паркан із сітки 2 метри заввишки і на півметра заглиблений у землю: щоб із того боку не зробили підкоп. Звичайно, якщо рити не лопатою, а палицею, це буде досить складно.

 

Далі мені показують бліндаж. Він уже не в полі, а неподалік від пункту пропуску, тож бігти, раптом що, недалеко. У засніженій ямі темно, вогко, тісно і слизько, як на справжнісінькій війні, хоч вона тут, слава Богу, ще не почалася. Прикордонники пояснюють, що тут у нелегку годину ховатиметься їхній наряд, який нестиме службу, а разом із ним — зміна митного посту, працівники фітосанітарної служби та банку (останні дві служби — обов’язкові на багатьох пунктах прикордонно-митного пропуску). Я запитую, де ховатимуться водії автомобілів, яких гіпотетичні бойові дії заскочать на кордоні. Мені відповідають, що для водіїв також передбачений прихисток, але де і який, не показують.

 

Потім ми виїжджаємо у поле, щоб подивитись на протитанкові та протитранспортні рови. Вони відгороджені від решти території вже знайомим нам сітчастим парканом із металевими воротами. На воротах приварені петлі для висячого замка, але його там немає. І ця не така вже й серйозна обставина видається символічною. Зазвичай щоб підкреслити надійний захист держави, кажуть, що її кордон на замку. У нашому разі, виходить, навіть сказати таке немає підстав.

 

Рови здалеку — не рови, а викопані серед поля ями, що тягнуться не так уже й далеко. Підійти упритул подивитись не можна: від них відділяє контрольно-слідова смуга, ступити на яку — значить, додати прикордонникам роботи. Протитанковий рів повинен мати 2 метри углиб і 4 завширшки, згори повинен бути бруствер, але навіть здалеку видно, що земля насипана уздовж ям не валом, а купками. Власне, і за це спасибі, бо робили або за мінімальні гроші, або взагалі без грошей. Та й, принагідно, треба сказати про таке: тоді як рядовий полісмен зараз одержує 7 тис. грн. на місяць, інспектор прикордонної служби — лише 2 500. Тож яка, панове, кухня, така і пісня.

 

Українську землю росіяни вважали своєю ще 8 років тому

 

Григорій Скляров головує у Юнаківці вже четверте скликання поспіль. Він каже, що стояв біля витоків створення місцевого прикордонного посту. Під нього сільрада віддала приміщення колишньої сільської лікарні. Пункт прикордонного пропуску, з якого ми щойно приїхали, — це територія сусідньої Басівської сільради, а «офіс» прикордонників розташований уже на юнаківській землі.

 

— Вони сюди приїхали у 2002 році, їх було чоловік 10, це було взимку, — пригадує Григорій Миколайович. — Ми їх поселяли, потім допомагали харчами, збирали кошти, встановлювали буржуйки, завозили дрова.

 

— Від місцевої влади якось залежить облаштування державного кордону? — запитую я.

 

— Від нас залежать питання виділення землі, але коли вона лежить за межами населених пунктів, нею розпоряджається Держгеокадастр, — відповідає Г. Скляров. — Та законодавством досі не врегульоване відведення Дежприкордонслужбі 50-метрової смуги землі уздовж лінії розмежування — щоб збудувати там інженерні та фортифікаційні споруди, необхідні для захисту кордону.

 

— Прикордонний статус Юнаківки якось відчувається?

 

— На щастя, поки що не дуже. Але ось що стосується питань демаркації, треба було зробити її давно і так довго із цією справою не гратись. Бо та проблема, що зараз виникла уздовж усієї лінії державного кордону, назрівала вже давно.

 

— Що ви маєте на увазі?

 

— Ось тут неподалік був хутірець Тарасівка. Його вже нема, але ми й досі ту місцевість так називаємо. Там є масив — приблизно 100 га невгідь. Земля проблемна, неврожайна, тому раніше засівали її багаторічними травами. Споконвіку ми вважали її своєю, але приблизно 8 літ тому я випадково заглянув в Інтернет і дуже здивувався: виявилось, що сусіди-росіяни також вважають той масив своїм, хоч ніколи його й не використовували. Я повідомив про це в СБУ, до обласної державної адміністрації. Однак, наскільки мені відомо, тим питанням так ніхто й не зайнявся.

 

— А зараз хто ту землю обробляє?

 

— Ніхто — вона заростає бур’янами. Але наші прикордонні стовпчики поставлені так, що кілька десятків гектарів того масиву опинились за межами української території.

 

Америка нам допоможе?

 

Поки ми їздили до Юнаківки, голова Сумської облдержадміністрації Микола Клочко побував у США, де взяв участь у молитовному сніданку. Повернувшись із Америки, він скликав брифінг, щоб поділитися враженнями від поїздки. Приємне тісно переплелось із корисним: за словами М. Клочка, американці пообіцяли допомогти Сумщині зміцнити її ділянку україно-російського кордону. Причому, вважає голова ОДА, наміри наших стратегічних партнерів не залежать від того, яка політична сила переможе у США на президентських виборах.

 

— Усі на Заході розуміють, що рано чи пізно україно-російський кордон стане східним кордоном Євросоюзу, — запевнив М. Клочко.

 

Але коли у нього запитали, коли конкретно і яку допомогу нададуть американці нашим прикордонникам, Микола Олексійович відповів, що це трапиться не раніше 2017 року. На 2016-й наші партнери свої плани вже зверстали, і внести до них зміни практично неможливо. Особливо що стосується фінансової частини справи.

 

Тож поки що сумським прикордонникам залишається сподіватись лише на розпорядження Кабінету Міністрів № 439-р. Згідно із ним, на облаштування ділянки державного кордону на Сумщині у 2016 році планується виділити близько 280 млн. грн. Звичайно, це чималі гроші — особливо, якщо порівнювати із раніше використаними 3,6 млн. грн., але коли вони реально будуть, ніхто в області спрогнозувати не береться. Помісячно чи поквартально в урядовому документі фінансування не розписане. До того ж, у преамбулі зазначається, що роботи з облаштування кордону можуть оплачуватись не лише з держбюджету, а й «за рахунок інших джерел, не заборонених законодавством».

Сумська область.

 

 

На знімках: помічник начальника Сумського прикордонного загону Роман ТКАЧ (ліворуч) та інспектор прикордонної служби Віталій ТЕРЕЩЕНКО; захисні рови: вид здалеку.

 

Молодший інспектор прикордонної служби Олександр Пільтієнко.

 

Пам’ятна стела на кордоні двох колись братніх держав. 

Фото автора.